— Ларисо, ви з Сергієм маєте звільнити мою квартиру до наступних вихідних. Я повертаюся.
Лариса завмерла посеред щойно відремонтованої кухні.
— Мамо, як — звільнити? — розгублено запитала вона. — Куди ми переїдемо за кілька днів?
Адже ми тільки-но закінчили косметичний ремонт, усі меблі розставили! І ти ж поїхала жити до Георгія, ви ж збиралися одружитися!
— Ми розійшлися, — сухо відповіла Катерина Андріївна. — Георгій виявився невдячним егоїстом.
Кілька разів розлучений чоловік — це все-таки діагноз, тепер я це розумію. Але це не скасовує того факту, що квартира належить мені.
Мені потрібно десь жити, Ларисо. Я не можу тинятися по чужих кутках на старості років.
— Але, мамо, це ж однокімнатна квартира! Як ми тут разом помістимося? Ми тільки-но зітхнули з полегшенням, вирішили, що нарешті можемо завести дитину.
Адже за орендоване житло більше платити не треба. Мені двадцять вісім років, я так довго цього чекала!
— Твоя дитина — це ваші з Сергієм проблеми, — відрізала Катерина Андріївна. — Треба було думати про житло раніше, а не сподіватися на мою доброту.
Я вам допомогла, дала пожити безкоштовно пів року. Тепер моє особисте життя дало тріщину, і я повертаюся до свого дому.
Особистий комфорт для мене зараз понад усе, я надто виснажена цими стосунками. Зберіть речі до суботи, будь ласка.
— Мамо, хоча б заради майбутнього онука потерпи трохи! — крізь сльози вигукнула Лариса. — Поживи разом з нами пару місяців, поки ми знайдемо пристойний варіант для оренди!
Адже ми всі гроші в цей ремонт вклали, у нас зараз просто немає зайвих коштів на перший внесок і заставу за оренду!
— Ніякого спільного проживання, Ларисо, — твердо вимовила мати. — В однокімнатній квартирі втрьох — це пекло.
Я хочу тиші й спокою. Субота, полудень — це крайній термін. Усього найкращого.
У слухавці пролунали короткі гудки. Лариса повільно опустила руку з телефоном, відчуваючи, як сльози застилають очі.
Вона сиділа на дивані, підібгавши ноги, коли грюкнули вхідні двері. Сергій повернувся з роботи втомлений, але в гарному настрої.
Він зайшов у кімнату, весело посміхаючись, але, побачивши заплакане обличчя дружини, миттєво посерйознішав.
— Ларо, що сталося? — він присів перед нею навпочіпки й узяв її за руки. — Ти вся бліда. З роботи звільнили? Чи зі здоров’ям щось?
— Сергію… дзвонила мама, — схлипнула Лариса, не знаючи, як почати цю важку розмову.
— І що? Знову на свого Георгія скаржилася? — Сергій зітхнув, підводячись. — Я ж тобі казав, що цей його п’ятий шлюб довго не протримається.
Твого батька давно немає, а вона все шукає собі пригод. То пияка, то дармоїд, тепер ось цей багатоженець.
Їй просто статус важливий, розумієш? Аби тільки бути заміжньою.
— Гірше, Сергію, — Лариса закрила обличчя руками. — Вони розлучилися. Остаточно. І вона повертається сюди. Вимагає, щоб ми звільнили квартиру до суботи.
Сергій завмер. Посмішка миттєво зникла з його обличчя, поступаючись місцем виразу глухого, стриманого гніву.
— Що? — перепитав він тихим, небезпечно спокійним голосом. — Повтори, що ти щойно сказала?
— Вона вимагає, щоб ми виїхали до суботи, — прошепотіла Лариса, здригаючись від страху перед його реакцією. — Сказала, що хоче жити сама у своїй квартирі.
— Вона знущається з нас? — Сергій вибухнув, метушачись по кімнаті. — Ми тільки шпалери переклеїли!
Ми весь минулий тиждень тут повзали на колінах, ламінат підправляли, фарбу купували на останні гроші!
Ми вклали в цей косметичний ремонт купу коштів, які відкладали на підготовку до твого виношування!
І тепер ми маємо просто подарувати це все їй і піти на вулицю?
— Сергію, ну заспокойся, будь ласка… — благально промовила вона. — Адже це її квартира за документами. Ми нічого не можемо вдіяти.
— Заспокоїтися? — Сергій різко обернувся до неї. — Ларисо, це твоя мама! І ти мала передбачити такий поворот подій!
Ти ж прекрасно знаєш її характер. Вона живе емоціями. Сьогодні кохає одного, завтра біжить до іншого.
Як можна було вірити її обіцянкам, що квартира тепер наша? Адже я сумнівався, а ти мене вмовила!
«Ой, Сергію, мама влаштовує своє життя, квартира їй більше не потрібна, тепер ми можемо спокійно заводити дитину!».
Ну і де твоя дитина тепер? Знову по орендованих квартирах бігати й віддавати половину моєї зарплати чужим людям?
— Сергію, не кричи на мене, я ж теж не знала, що так вийде, — розплакалася Лариса. — Я вірила їй. Думала, вона справді щаслива з Георгієм.
І я думала, що вона хоча б заради нашої майбутньої дитини виявить якусь турботу, потерпить нас трохи. Але у неї її особистий комфорт завжди на першому місці.
— Турбота? Від твоєї матері? — Сергій гірко посміхнувся. — Та їй плювати на нас і на твоїх майбутніх дітей. Їй важлива тільки власна драма. Вона без цього жити не може.
Лариса глибоко вдихнула, витерла сльози і знову набрала номер матері. Цього разу вона увімкнула гучний зв’язок, щоб Сергій чув усю розмову.
Катерина Андріївна відповіла після третього гудка.
— Так, Ларисо, я ж усе сказала, — невдоволено пролунав голос матері. — Навіщо ти знову дзвониш?
— Мамо, ми з Сергієм дуже просимо тебе вислухати нас без емоцій, — спокійно, наскільки це було можливо, почала Лариса. — Ми розуміємо, що це твоя квартира.
І безмежно вдячні тобі за те, що ти дозволила нам тут пожити. Але зрозумій і наше становище. Ми вклали всі вільні гроші в ремонт цієї однокімнатної квартири.
У нас зараз просто фізично немає суми, щоб прямо завтра оплатити оренду нового житла та послуги ріелтора.
— І що ви пропонуєте? — сухо запитала Катерина Андріївна.
— Дозволь нам залишитися тут хоча б на два місяці, — благала Лариса. — Ми будемо платити тобі за комунальні послуги.
Будемо жити разом, акуратно, заважати тобі не будемо. Адже ти більшу частину часу проводиш на дачі або у подруг.
Ми практично не будемо перетинатися. За цей час ми назбираємо грошей і знайдемо нормальне житло.
— Спільне проживання виключено, — відрізала мати. — Я вже казала тобі. Георгій добряче попсував мені нерви, я на межі нервового зриву.
Мені потрібен мій особистий простір, щоб прийти до тями. На дачі зараз холодно, а у подруг своє життя.
І платити мені нічого не треба, я не збираюся здавати кімнату власній дочці та зятю. Це просто смішно.
Сергій не витримав, вирвав телефон з рук Лариси і заговорив сам:
— Катерино Андріївно, добрий день. Це Сергій. Скажіть, а вам не здається, що ви чините, м’яко кажучи, непорядно?
Ви самі запропонували нам цей варіант, клятвено запевняли, що квартира у нашому розпорядженні на довгі роки.
Ми повірили вам, відмовилися від гарного орендованого житла, витратили купу грошей на ремонт вашої квартири.
А тепер ви просто викидаєте нас, як непотрібний мотлох?
— Сергію, вибирай слова, будь ласка, — холодно відповіла Катерина Андріївна. — Я нікого не викидаю. Я забираю те, що належить мені по праву.
І ремонт я робити не просила, це була ваша особиста ініціатива. Могли б жити зі старими шпалерами, ніхто вас не змушував витрачатися.
І взагалі, молодий чоловік повинен уміти забезпечувати свою сім’ю житлом самостійно, а не розраховувати на літню тещу.
— Та як ви… — Сергій задихнувся від обурення. — Ми розраховували на ваше слово! На ваше чесне слово! Але, мабуть, для вас це порожній звук.
— Не треба влаштовувати тут істерику, Сергію, — рівним голосом промовила Катерина Андріївна. — Моє рішення остаточне.
Субота, дванадцята година дня. Якщо речі не будуть зібрані, я просто викличу службу і виставлю ваші коробки в коридор. Розмова закінчена.
Знову пролунали гудки. Сергій кинув телефон на диван і стиснув кулаки.
— Ну що, Ларисо? — просичав він, дивлячись на дружину з глибокою зневагою. — Поговорила з матусею?
Попросила компромісу? Ось тобі її справжнє обличчя. Їй абсолютно байдуже, де ми будемо спати в суботу ввечері.
У п’ятницю ввечері квартира була заставлена картонними коробками та мішками з речами.
Святкова, затишна атмосфера, яку Лариса так дбайливо створювала останні місяці, зникла безсліду.
Сергій мовчки пакував кухонне начиння, з гуркотом складаючи каструлі в коробку.
— Сергію, будь ласка, не треба так галасувати, голова розколюється, — тихо попросила Лариса, сидячи на підлозі серед купи одягу.
— А в мене серце розколюється, Ларисо, — злісно кинув він, навіть не поглянувши на неї. — Ми повертаємося на саме дно.
Знову орендовані квартири, знову вічний страх, що господарі піднімуть плату або попросять виселитися.
Прощавайте, наші плани щодо дитини. У таких умовах народжувати — це вершина безвідповідальності.
— Але ж ми можемо тимчасово зняти кімнату або невелику студію на околиці, — спробувала заспокоїти його Лариса. — Це дешево.
Ми швидко назбираємо на перший внесок за іпотекою. Мені ж усього двадцять вісім, час ще є.
— Накопичимо? З цінами на оренду та нинішніми відсотками за кредитами? — Сергій гірко посміхнувся. — Не сміши мене.
Нам доведеться гарувати на двох роботах, просто щоб вижити. Твоя мати зруйнувала все, що ми планували. І найгірше те, що ти продовжуєш її виправдовувати.
— Я її не виправдовую! — вигукнула Лариса, і сльози знову бризнули з її очей. — Мені самій шалено боляче й прикро!
Але що я можу зробити? Побитися з нею? Замкнути двері зсередини? Вона власниця квартири, закон на її боці.
Вона завжди була такою, розумієш? Їй життєво необхідно бути заміжньою, відчувати себе потрібною хоч якомусь чоловікові, нехай навіть найгіршому.
Як тільки Георгій її кинув, у неї розвалився весь світ, і вона побігла рятувати свій комфорт за наш рахунок.
— Та мені плювати на її психологічні травми! — гаркнув Сергій, кинувши сковорідку в коробку так, що та з дзенькотом вдарилася об дно. — Мені важливо, як живемо ми.
Точніше, як ми тепер будемо існувати?! Я попереджав тебе, Ларо. Ще тоді, коли вона тільки заїкнулася про переїзд до цього свого чергового залицяльника.
Я казав: «Давай не поспішати з ремонтом, давай почекаємо». Але ж ти у нас найрозумніша.
— Так, я припустилася помилки! — закричала Лариса, ховаючи обличчя в долонях. — Я повірила власній матері! Хіба це злочин — вірити мамі?
Я думала, вона бажає мені добра. Звідки в тебе стільки злості до мене? Адже я страждаю не менше за тебе!
— Злість у мені від безсилля, Ларисо, — тихіше, але важким голосом промовив Сергій. — І від того, що я більше не можу довіряти ні тобі, ні твоїй божевільній сімейці.
Ви обидві одна одної варті. Одна обіцяє і кидає, друга вірить і підставляє під удар власного чоловіка.
У суботу вдень Лариса і Сергій з’їхали в крихітну кімнату в комунальній квартирі, яку вдалося знайти в екстреному порядку.
Через постійний стрес, безгрошів’я та взаємні докори їхній шлюб почав стрімко руйнуватися, а про плани завести дитину довелося забути назавжди.
Катерина Андріївна вже через два місяці знайшла собі нового чоловіка і знову виїхала, але квартиру дочці більше не запропонувала.
Та й Лариса з нею більше не спілкується.
