— Ви що, спите? Зустрічайте гостей у новому будинку! — на світанку почула Людмила крик свекрухи з двору…
…Вона крутилася з боку на бік і ніяк не могла заснути. Усе тіло пробирали дрижаки, простирадла липли до шкіри, і це здавалося нестерпною мукою.
Людмила тривожно розплющувала очі в темряві, занурювалася в дрімоту, але одразу ж прокидалася від того, що серце починало битися надто гучно.
— Людо, що з тобою? — сонним, хрипким голосом запитав чоловік, коли вона вкотре перевернулася.
Його тепла, важка долоня лягла їй на плече, притягуючи ближче.
— Заспокойся.
Ігор притиснув дружину до себе. Людмила на мить завмерла, слухаючи його рівне дихання за спиною.
Напевно, він мав рацію: усе нормально, просто це їхня перша ніч у новому будинку. Там, де вони щойно закінчили ремонт і куди нарешті переїхали.
Перша ніч на новому місці завжди тривожна. Кожен шурхіт здавався підозрілим, кожна тінь — чужою. Людмила чула, як за вікном шелестить листя.
Раніше вони жили в старенькій панельній дев’ятиповерхівці, де сусід зверху щоранку, наче знущаючись, вмикав перфоратор, а бабуся знизу кричала на онуків.
Тепер у них був власний будинок. Власний! Із цегляними стінами, новим черепичним дахом і великими панорамними вікнами.
Їй досі не вірилося, що це сталося. Вона раділа, але водночас боялася: а раптом щось піде не так? Раптом вони чогось не передбачили під час ремонту?
Може, протече дах? Або з’являться тріщини на новій штукатурці? Чи все гаразд із проводкою? Чи вдасться їм правильно доглядати за будинком?
А раптом це все сон? Раптом вона прокинеться знову в квартирі під шум «веселих» сусідів?..
— Усе буде добре, — прошепотів Ігор, цілуючи дружину в маківку. — Спи. Будинок — наш. Ніхто нас звідси не вижене.
Людмила посміхнулася в темряву й нарешті розслабилася. Тіло налилося важкістю, думки почали плутатися, пульс сповільнився.
Вона занурилася в глибокий, довгоочікуваний сон, відчуваючи, як рука чоловіка обіймає її за талію.
Жінка прокинулася від крику. Вона не одразу збагнула — чи справді чула чийсь голос, але той швидко повторився:
— Ви що, ще спите? Гостей зустрічайте в новому будинку!
Людмила підскочила на ліжку, наче її вжалили. Серце впало в п’яти, а потім забилося з шаленою силою.
Вона кліпала очима, намагаючись зрозуміти, де вона і звідки доноситься цей надривний лемент.
— Що за… — пробурмотів Ігор, сідаючи поруч і протираючи очі.
— Ти чув? — прошепотіла Люда. — Мені не здалося?
— Ви там оглухли? Виходьте, до кого я кажу!
Крик повторився. Тепер уже сумнівів не залишалося — це була свекруха.
Людмила машинально схопила телефон із тумбочки й втупилася в екран. Шоста година ранку. Шоста, хай йому грець, година ранку суботи!
Перша ніч у будинку, коли можна було нарешті виспатися, і ось…
— Мама? — Ігор уже натягував штани, не розуміючи, що відбувається. — Якого біса… Навіщо вона приїхала?
Людмила мовчки накинула халат. У голові пульсувала одна-єдина думка: «Тільки не це, тільки не зараз».
Вони так довго чекали на цей момент — усамітнення, свободи, можливості нарешті побути вдвох. І ось, будь ласка.
Невже щось сталося? Навіщо було приїжджати так рано, якщо все добре?
Подружжя вийшло у двір, досі не оговтавшись від сну.
Ранкове сонце вже піднялося над горизонтом, заливаючи новий паркан і акуратно викладену доріжку помаранчевим світлом.
Але Людмила не помічала краси навколо. Її погляд був прикутий до компанії, що стояла посеред подвір’я.
Свекруха, Галина Петрівна, сиділа на лавці, яку вони з Ігорем лише вчора привезли з магазину, і самовдоволено посміхалася. Поруч із нею стояли…
Людмила кліпнула. Поруч стояли троє: жінка з чорним, фарбованим волоссям, зібраним у пучок, чоловік у пом’ятій сорочці та хлопчик років дванадцяти.
Хлопчина із цікавістю розглядав будинок, засунувши руки в кишені спортивних штанів.
— Мамо, що відбувається? — запитав Ігор. Він говорив спокійно, але Людмила відчувала, як він напружений. — Ви чого о шостій ранку…
— А ти що, не бачиш? — Галина Петрівна розвела руками. — Зустріла тітку Іру з дядьком Вітею на вокзалі, вони щойно з поїзда.
Думала, ви вже прокинулися, а ви ще спите. Негарно зустрічати гостей у піжамах!
— Яких гостей, мамо? — Ігор перевів погляд на гостю. — Тітко Іро? Ви як тут?..
— Приїхали провідати, — життєрадісно заявила жінка, оглядаючи будинок поглядом досвідченого оцінювача. — Молодці, Ігорку, гарну хату купили. Яка велика, красива!
— Ну, заходьте, — вичавила з себе Людмила, відчуваючи, як усередині закипає роздратування. — Тільки ми…
Вона не знала, що сказати. «Тільки ми вас не кликали»? Це прозвучало б грубо.
Але вона справді не кликала. Ігор теж. Вони взагалі нікого не запрошували на новосілля, бо хотіли спочатку обжитися самі.
Гостей провели на кухню. Ігор увімкнув чайник, Люда дістала чашки. Галина Петрівна одразу ж почала розпоряджатися:
— І що ти тільки печиво на тарілку поклала? Люди з дороги, голодні. Давай, що там у вас є.
Людмила глибоко вдихнула, намагаючись опанувати себе. Вона все ще ледь трималася на ногах від утоми.
Проте підійшла до холодильника, дістала ковбасу й сир, щоб зробити бутерброди, і поставила все на стіл.
Гості вмостилися за новим кухонним столом, який Людмила вибирала два тижні, і почали пити чай, почуваючись мало не господарями.
Тітка Іра з дядьком Вітею були далекими родичами Ігоря, він раніше майже не спілкувався з ними. І ось раптом такий візит!
З ними був їхній молодший син Ромка, який одразу ж почав нишпорити по шухлядах у пошуках чогось цікавого.
— А у вас є інтернет? — запитав хлопчик, не дивлячись на Людмилу.
— Є, — коротко відповіла вона.
Ромка одразу ж дістав телефон і зажадав пароль.
Людмила сиділа на стільці, стискаючи в руках чашку, і дивилася на чоловіка.
Ігор був похмуріший за хмару. Він явно не очікував такого сюрпризу.
— Ну, нічого собі у вас будинок, — промовила тітка Іра, озираючись довкола. — Скільки поверхів? А чому балкон не зробили?
— Два поверхи плюс цоколь, — сухо відповів Ігор.
— Моїм дівчатам сподобається, — мрійливо сказала жінка, і Людмила спочатку не зрозуміла, до чого вона хилить.
Але тітка Іра поставила чашку й випалила:
— Ну, будинок у вас великий, місця повно. Я до вас тоді старшу доньку відправлю. Нехай у вас поживе, поки навчається.
У нас у місті інститути нікудишні, а у вас хороший університет. У неї якраз вступні на носі. Ви тут самі, кімнат багато. Не завадить.
Людмила відчула, як земля йде з-під ніг.
— Що? — перепитала вона, сподіваючись, що почула не те.
— А що такого? — Галина Петрівна одразу втрутилася, підтримавши троюрідну сестру. — У вас чотири кімнати!
Навіщо вам стільки? А Олечці якраз потрібне житло. Ну, ви ж усе-таки родичі. Поселіть… Пригляньте за дівчинкою…
— Ігорю, — Люда повернулася до чоловіка, і в її голосі пролунала сталь, якої він ніколи раніше не чув. — Можна тебе на хвилинку?
Вони вийшли в коридор і щільно зачинили за собою двері.
Людмила подивилася чоловікові в очі й прошепотіла:
— Це що зараз було?
— Я не знаю, Людо, — Ігор потер перенісся. — Я взагалі не розумію, що коїться в їхніх головах. Я навіть маму не кликав. Нікого не кликав!
— Ти чув, що вона бовкнула? Вона хоче відправити до нас доньку жити!
— Чув.
— Ігоре, ми так не домовлялися. Ми хотіли жити самі. Ти пам’ятаєш?
Ми купували цей будинок для себе. Для нас! Не для того, щоб тут оселялися натовпи родичів.
— Пам’ятаю, звісно.
— І що ти їм скажеш?
Ігор мовчав кілька секунд. Людмила бачила, як у ньому бореться небажання образити матір і необхідність захистити свою сім’ю.
Але зрештою його обличчя стало суворим.
— Я скажу їм усе як є.
Вони повернулися на кухню. Галина Петрівна вже розливала чай, ніби була тут господинею.
Тітка Іра наминала бутерброди. Дядько Вітя мовчки читав щось у телефоні.
Ромка грав у якусь стрілялку, не звертаючи ні на кого уваги.
— Тітко Іро, — Ігор сів за стіл і пильно подивився на жінку. — Ми нікого до себе не заселятимемо.
На кухні миттєво запала тиша.
— Тобто як? — тітка Іра перестала жувати й втупилася в троюрідного племінника. — А це чому?
— Бо це наш дім. Ми з дружиною хочемо жити вдвох. У нас свої плани.
— Та я ж не назавжди її селю, — затарахтіла жінка. — Олечка тільки вступить, облаштується, а там, може, переїде в гуртожиток…
— Ні, — рішуче відрізав Ігор. — Ми гостей не чекали й приймати нікого не будемо.
Галина Петрівна почервоніла від обурення:
— Ігорю! Як ти ставишся до родичів? Вона — моя троюрідна сестра! Ой, як незручно.
— Мамо, ти нас попередила? Подзвонила? Запитала, чи нам зручно? — голос Ігоря став крижаним. — Ви приїхали о шостій ранку.
Ви розбудили нас. Ми навіть одягнутися не встигли. А тепер кажете, що ще й дівчину до нас поселите?
— Вона не просто якась дівчина, вона студентка! — втрутилася тітка Іра. — Вам не доведеться піклуватися про неї! Вона вже доросла. Ну, підказати щось, якщо…
— Мені байдуже. У нас свої плани. І, до речі, — Ігор підвівся, — у нас сьогодні вечірка. Ми запросили друзів, у будинку буде гамірно. Тож залишитися у вас не вийде.
Людмила здивовано поглянула на чоловіка. Жодної вечірки вони не планували, але Ігор брехав так переконливо, що вона сама ледве не повірила.
— Ви нас виганяєте? — голос тітки Іри затремтів.
— Ми вас не запрошували. Їдьте до мами. Раз вона так любить приймати гостей — потісниться, всі поміститеся, — Ігор подивився на Галину Петрівну.
— У мене всього дві кімнати! — сплеснула руками свекруха. — І ми самі…
— Значить, треба було заздалегідь запитати, чи хочемо ми приймати гостей. Щоб не їхати сюди навмання, — обірвав її син.
Гості йшли геть розлючені. Тітка Іра щось бурмотіла під ніс про черствість і невдячність, дядько Вітя мовчки тягнув сумку до хвіртки, а Ромка, перш ніж вийти, плюнув на ґанок.
Людмила бачила це, але промовчала. Вона стояла на порозі, схрестивши руки на грудях, і дивилася вслід родичам, які вважали себе ображеними.
Жінка чудово знала, що про них із чоловіком тепер говоритимуть за спиною.
Але, відверто кажучи, її це мало хвилювало. Нехай хоч усі кістки їм перемиють — байдуже.
Галина Петрівна затрималася. Вона підійшла до сина й зашипіла, наче змія, готова до кидка:
— Як тобі не соромно? Тітка Іра — твоя рідня! Я її запросила! Що вони тепер про мене подумають?
— Про це тобі варто було подумати заздалегідь. Я тобі казав, що ми з дружиною хочемо жити самі й не любимо непроханих гостей. Ти це прекрасно знала. Навіщо тоді притягла їх?
— Вони просто хотіли подивитися!
— Вони хотіли поселити до нас свою доньку! — Ігор підвищив голос. — Ти взагалі розумієш, що це означає? Що ми мали б ділити дім із чужою людиною?
— Вона не чужа! Вона твоя родичка!
— Мені байдуже. Я з нею ніколи не спілкувався. І благодійністю займатися не збираюся.
Галина Петрівна стиснула губи. Вона подивилася на Людмилу з чистою ненавистю, ніби та була винна в тому, що Ігор не дозволяє собою маніпулювати.
— Це вона тебе накрутила, — просичала свекруха, киваючи на невістку. — Раніше ти був гостиннішим і м’якшим.
— Мамо, йди, — втомлено сказав Ігор. — Будь ласка. Не псуй нам перший день у новому домі.
Галина Петрівна розвернулася й попрямувала до хвіртки, високо піднявши голову. Вона грюкнула дверцятами свого старого універсала й поїхала.
Людмила й Ігор залишилися самі.
Жінка дивилася на свого чоловіка й не знала, що сказати.
Всередині все ще кипіло від обурення, але водночас вона відчувала величезну вдячність. Ігор вчинив як справжній чоловік — захистив кордони їхньої родини.
— Ти як? — тихо запитав він, обіймаючи дружину.
— Нормально, — відповіла Людмила, прихилившись головою до його плеча. — Дякую тобі.
— За що?
— Що не злякався. Що сказав правду й не дозволив їм сісти нам на голову.
— Це наш дім, — посміхнувся Ігор. — І тільки ми вирішуємо, кого сюди запрошувати, а кого ні.
Гучної вечірки вони, звісно, не влаштували. Ігор вигадав це лише для того, щоб мати вагомий привід якнайшвидше позбутися непроханих візитерів.
Проте вони все ж влаштували маленьке свято — тільки для них двох, щоб нарешті відзначити новосілля.
Шкода, звісно, що свекруха так вчинила. Людмила з чоловіком збиралися невдовзі запросити її в гості, але тепер, після всього, вирішили цього не робити.
Вони щиро сподівалися, що Галина Петрівна засвоїть цей урок і більше ніколи не з’явиться на їхньому порозі без попередження, та ще й із родичами, яким захотілося безкоштовного житла.
