— І чому не запросила? Вирішила проігнорувати? Мабуть, соромно, — заявила свекруха й одразу ж сіла за стіл та забрала у Віри тарілку…
…Тринадцяте січня — день, на який Віра чекала два місяці. Не через подарунки. Не через застілля.
Вона хотіла лише одного вечора, коли в її домі пануватиме тепло й не буде жодного докору.
Соня, п’ятирічна донька, стояла на табуретці й старанно викладала мандаринові дольки по краю салатника.
— Мамо, а бабуся Тамара прийде?
Віра витерла руки рушником і присіла перед донькою.
— Ні, зайчику. Сьогодні до нас прийдуть бабуся Ніна з дідусем, тітка Оля і тітка Світлана. Буде тихий вечір, без галасу.
— А чому бабуся Тамара завжди галаслива?
— Вона не галаслива. Вона просто… голосна.
Максим увійшов до кухні, поставив на стіл коробку з тортом і пакет із фруктами. Куртку ще не зняв, на черевиках танув січневий сніг.
— Зателефонував Христині, — сказав він, знімаючи шарф. — Сказав, що ми поїхали до друзів за місто. Вона повірила. Або вдала, ніби повірила.
— А Тамарі Павлівні?
— Їй те саме. Вона запитала, чому її не запросили. Я відповів, що ми самі в гостях. Наче проковтнула.
Віра кивнула, але всередині заворушився знайомий холодок. Вона знала: свекруха ніколи нічого не «проковтує». Вона запам’ятовує. І повертає з відсотками.
— Максиме, якщо щось піде не так…
— Нічого не піде не так. Я обіцяю.
Він поцілував її в скроню й пішов переодягатися. Віра подивилася на накритий стіл. Шість столових наборів. Рівно стільки, скільки потрібно.
Салати, печеня в глиняному горщику, нарізки. Усе по-людськи. Усе з любов’ю.
Соня зіскочила з табуретки.
— А тато подарунок купив?
— Звичайно, купив. Парфуми. Гарні.
— Я теж подарую! Малюнок! Там ти, і тато, і я, і наш дім!
Віра погладила доньку по голові. Дім. Саме це вона й захищала — цей маленький, тендітний, свій світ.
Гості почали збиратися близько шостої. Першою прийшла Ольга, сестра Віри, — з пляшкою і голосним сміхом. За нею — Петро Миколайович із Ніною Василівною, батьки Віри.
Батько одразу підхопив Соню на руки, закружляв, а мати побачила стіл й притиснула руки до грудей.
— Вірочко, ти така молодець!
Останньою прийшла Світлана — з подарунковим пакетом і теплим шарфом на шиї.
— З днем народження, красуне! Тридцять три — Христів вік. Значить, сьогодні можна все.
— Усе — це тиша й спокій, — усміхнулася іменинниця.
За столом стало легко. Петро Миколайович розповідав історію про те, як у молодості водив Ніну Василівну на ковзанку й тричі впав сам, жодного разу не впустивши її.
Ольга підливала напої й жартувала. Світлана дарувала подарунок — сережки, про які Віра згадувала ще восени.
Максим сидів поруч із дружиною, поклавши руку на спинку її стільця.
— За іменинницю, — підняв келих Петро Миколайович. — За мою доньку, яка вміє створювати справжній домашній затишок.
— За Віру, — підтримала Ніна Василівна.
Задзвонив телефон. Віра поглянула на екран — номер Дениса, брата, він мешкав в іншому місті.
— Денисе!
— Вірко, з днем народження! Кур’єр буде за десять хвилин. Відкрий — там квіти й ще дещо. Не псуватиму сюрприз.
— Дякую.
Вона повернулася до столу. Соня сиділа на колінах у дідуся й їла мандарин. Ольга показувала Світлані щось у телефоні. Усе було саме так, як Віра загадувала.
Через десять хвилин пролунав дзвінок у двері.
— Це від Дениса, — сказала Віра й пішла відчиняти.
На порозі стояла Тамара Павлівна. За нею — Борис Андрійович, а за ним — Христина з двома дівчатками, Поліною та Варею.
Віра не встигла вимовити й слова.
— І чому не запросила? Вирішила проігнорувати? Мабуть, соромно, — заявила свекруха й, не чекаючи відповіді, протиснулася в коридор.
Борис Андрійович пройшов мовчки, навіть не кивнувши. Христина тягла за руки обох дівчаток, які вже крутилися й тягнули руки до вішалки з чужими шарфами.
— Тамаро Павлівно, — почала Віра, — ми не чекали…
— Знаю, що не чекали. Тому й прийшли. Нема чого ховатися від рідних.
Свекруха увійшла до вітальні, окинула поглядом стіл і повернулася до невістки.
— Шість тарілок. На шістьох осіб. А нас, значить, викреслили. Чудово. Ну нічого, ми невибагливі.
Вона сіла на стілець Ніни Василівни — та якраз вийшла до Соні в дитячу. Борис Андрійович влаштувався поруч, підсунув до себе горщик із печенею і почав накладати.
— Це печеня? — запитав він, навіть не дивлячись на господиню дому. — Пересолена. Лавровий лист взагалі клали?
— Клала, — тихо відповіла Віра.
— Не відчувається.
Ніхто з тих, хто увійшов, не привітав іменинницю. Ні слова. Ні жесту. Тамара Павлівна критично оглянула ялинку, яку Віра прикрашала разом із Сонею.
— Іграшки дешеві, мішура облущена. Ганьба на весь дім. У людей ялинки як ялинки, а тут — ніби зі смітника принесли.
Христина хмикнула й сіла на край дивана, не знімаючи куртки. Поліна й Варя одразу ж полізли під ялинку, розкидаючи подарункові коробки.
— Обережно! — вигукнула Віра.
— Не кричи на дітей, — одразу ж відреагувала свекруха. — Вони маленькі, їм же цікаво.
Поліна смикнула за нижню гілку, ялинка хитнулася. Віра підхопила її в останній момент. Варя вже вибігла в коридор і сховалася в спальні.
— Христино, твої доньки в нашій спальні, — Віра намагалася говорити спокійно.
— І що? Нехай побігають. Тобі шкода, чи що?
— Це наша кімната.
— Та що там за кімната. Не золота ж.
Ольга зустріла погляд Віри. Світлана мовчки відсунулася, поступаючись місцем.
Петро Миколайович повернувся до зали й побачив непроханих гостей за столом. Ніна Василівна встала у дверях.
— А стільців немає, — зауважив Борис Андрійович, жуючи. — Принесіть табуретки.
Трохи тісно у вас. Зате невістка в червоній сукні, наче на сцену вийшла. Отже, іменинниця. Ну-ну.
Віра поглянула на Максима. Він стояв біля стіни, його обличчя закам’яніло. Стільців на всіх не вистачило.
Віра й Максим залишилися стояти у власному домі, на власному святі.
— Максиме, — покликала Тамара Павлівна, — поклади мені ще салату. Отого, з гранатом. І хліб поріж тонше, цей — як цегла.
— Поклади собі сама, — відповів Максим.
— Що?
— Вас не запрошували. І ви це прекрасно знали.
— Ах, значить, матір не запрошена? До власного сина? У дім, який я допомагала обставити? Гарна сімейка.
Христина знову хмикнула. Вона сиділа, закинувши ногу на ногу, і розглядала подарунковий пакет Світлани.
Потім встала, підійшла до комода, де лежала коробочка з парфумами — подарунок Максима для Віри — і тихо, наче фокусник, опустила її в кишеню куртки.
Максим це бачив.
— Христино, — голос Максима був рівним, але таким, від якого в кімнаті всі замовкли. — Дістань із кишені те, що ти вкрала.
Христина завмерла. Потім похитала головою.
— Про що ти?
— Коробка. Парфуми. Подарунок для моєї дружини. Кишеня куртки. Права.
— Ти що, стежиш за мною?
— Дістань. Зараз же.
Тамара Павлівна підвелася.
— Максиме, що ти влаштовуєш? Христина нічого не брала.
— Брала. Я бачив. І всі тут бачили.
Ольга кивнула. Світлана дивилася на підлогу, але теж кивнула.
Христина зблідла. Потім повільно дістала коробочку й поклала на стіл.
— Я просто хотіла подивитися, — пробурмотіла вона.
— У кишені? — уточнив Максим. — Ти хотіла подивитися в кишеню?
— Та чого ти причепився! Подумаєш, парфуми!
— Це подарунок. Для іменинниці. Яку ніхто з вас навіть не привітав.
Тамара Павлівна стукнула долонею по столу.
— Досить! Ти ганьбиш сестру перед чужими людьми!
— Перед чужими? Тут родина моєї дружини. Це її день народження. Її стіл. Її дім. Ви прийшли без запрошення, сіли за чужий стіл, образили господиню, розкритикували їжу, сукню.
Ваші онуки ледь не зламали ялинку й стрибають на нашому ліжку. А ваша дочка краде подарунки.
— Я не крадійка! — скрикнула Христина.
— Тоді навіщо парфуми в кишеню запхала?
Христина відкрила рота. Закрила. Відвернулася.
Борис Андрійович доїв печеню, витер губи серветкою й кинув:
— Хлопчисько. Матір ображати. Ти взагалі хто такий тут?
— Я тут господар. І чоловік жінки, у якої сьогодні свято.
Віра стояла біля стіни. Вона не втручалася. Не тому, що боялася. Тому що бачила: Максим робить те, чого вона чекала роками. І робить сам, без підказок, без вагань.
Максим повернувся до батьків і сестри.
— Я прошу вас піти.
— Що? — Тамара Павлівна почервоніла.
— Я прошу вас піти. Це вдруге.
— Ти нас виганяєш?!
— Я прошу. Втретє. Будь ласка, йдіть.
Тамара Павлівна схопила серветку й кинула її на тарілку. Борис Андрійович підвівся, скрипнувши стільцем.
— Пошкодуєш, — процідив він.
— Не пошкодую.
Христина підхопилася й злобно кинула:
— Це все вона! Твоя Вірочка! Налаштувала тебе проти рідної сім’ї!
— Моя Вірочка два роки мовчки терпіла, коли їй вказували, як жити у власному домі. Вона жодного разу не підвищила голос.
Жодного разу не поскаржилася за чужих людей. Але сьогодні — її день. І він буде таким, яким вона хоче.
Максим вийшов у спальню. Через хвилину повернувся, тягнучи за комір Поліну й Варю.
На покривалі залишилися брудні сліди від черевиків. Він передав дівчаток сестрі, став у дверях вітальні й чекав.
— Ти нам за це відповіси, — Тамара Павлівна одягала пальто тремтячими руками.
— Уже відповів.
Борис Андрійович вийшов першим, буркнувши щось нерозбірливе. За ним — Христина, тягнучи за собою заплаканих дочок.
Останньою виходила Тамара Павлівна. Вона обернулася на порозі.
— Ти зрадив матір.
— Ні. Я захистив дружину.
Він зачинив двері. Не грюкнув — просто зачинив. Повернув замок.
З вітальні пролунав вигук Ольги:
— Нарешті!
Світлана заплескала в долоні. Петро Миколайович схвально кивнув. Теща перехрестилася.
Віра підійшла до чоловіка й обійняла його. Міцно, мовчки, надовго.
— Ти мій казковий герой, — прошепотіла вона.
— Я просто твій чоловік.
Соня вибігла з дитячої, обхопила обох за ноги й засміялася. Вечір продовжився. Торт нарізали. Свічки задули.
Кур’єр від Дениса все-таки приїхав — із білими трояндами та плюшевим ведмедиком для Соні.
О десятій вечора, коли гості розійшлися й Соня заснула, Максим сів на кухні й дістав телефон.
Дванадцять пропущених дзвінків від матері. Чотири від батька. Він відкрив налаштування й додав обидва номери до чорного списку.
— Так треба, — сказав він Вірі.
— Я знаю.
— Може, через місяць вони заспокояться. Може, через пів року. Але поки що — ні.
— Я нічого в тебе не прошу.
— Ти й не повинна.
У цей час у квартирі Тамари Павлівни та Бориса Андрійовича тиша була зовсім іншою.
Тамара Павлівна ходила по кімнаті, задихаючись від образи.
Христина сиділа на дивані з телефоном — гортала оголошення в рубриці «віддам задарма», ніби нічого й не сталося. Дівчатка вже спали.
— Він мене виставив, — повторювала Тамара Павлівна. — Перед чужими людьми. Перед батьками цієї… цієї…
— Заспокойся, — буркнув Борис Андрійович.
— Не заспокоюся! Моя невістка вкрала в мене сина! Я їй цього ніколи не вибачу!
— Це Вірка його нацьковує, — озвалася Христина. — Без неї він би й слова не сказав.
— Звісно! Вона тиха, скромна — а насправді змія підступна! І ти, — Тамара Павлівна повернулася до Христини, — навіщо ти полізла за цими парфумами?!
— Я не лізла. Я просто хотіла подивитися, які вони.
— У кишеню!
— Ну досить! Без тебе нудно!
Тамара Павлівна зупинилася посеред кімнати. Схопилася за ліву руку. Обличчя стало сірим.
— Борю… — прохрипіла вона. — Борю, мені зле…
Борис Андрійович підхопився. Христина відклала телефон. Через п’ятнадцять хвилин приїхала швидка.
Лікар сказав, що нічого загрозливого немає, але потрібен спокій, спостереження й контроль тиску. Медики поїхали, залишивши рецепти та рекомендації.
Борис Андрійович взяв телефон і набрав Максима. Гудків не було. Він набрав знову — той самий результат. Чорний список.
— Він мене заблокував, — Борис Андрійович дивився на екран. — Власний син. Заблокував батька.
— Подзвони Вірці, — сказала Христина.
— Не буду я їй дзвонити. Ще чого. Через неї все це.
— Через неї?! — Христина раптом підхопилася. — А хто мене за руку схопив? Максим! А хто при всіх сказав, що я краду? Максим! А винна — Вірка?!
— Не лізь, — відрізав батько. — Тобі б взагалі мовчати. Якби ти не потягнулася до тих парфумів…
— Я просто хотіла подивитися!
— У кишеню!
— Та що ви всі завели — у кишеню, у кишеню! Подумаєш, флакон!
Тамара Павлівна лежала на дивані, притиснувши до грудей подушку. Їй було зле не через серце — через приниження.
Її син у присутності сторонніх людей назвав її дочку крадійкою. І мав рацію. Це пекло сильніше за будь-який тиск.
— Христино, — тихо сказала Тамара Павлівна, — ти залишишся зі мною. Мені не можна бути самій.
— Що? — Христина підняла голову. — У мене діти. Мені треба додому.
— Діти сплять тут. Ти теж будеш тут. Мені потрібен догляд.
— Який догляд? Тобі ж сказали — просто лежати й пити таблетки!
— Я твоя мати. Ти зобов’язана…
Христина замовкла. Потім поглянула на батька.
— А ти?
— А в мене тиск теж не в нормі, — Борис Андрійович відвернувся. — Ти жінка. Тож доглядай сама.
Христина відкинулася на спинку стільця. Вона зрозуміла: усе, що раніше терпіла Віра — несподівані візити, докори, чужі примхи — тепер обрушилося на неї саму.
Тільки без жодного виходу. Бо Віра могла зачинити двері. А Христина — ні. Їй нікуди було подітися.
А вранці чотирнадцятого січня сталося те, чого ніхто не очікував.
Зателефонував Денис — брат Віри. З іншого міста. Не їй — Борису Андрійовичу. Номер дізнався у Максима.
— Борисе Андрійовичу, це Денис. Я все знаю. Мені сестра розповіла. І я вам скажу одну річ.
— Яку ще річ?
— Пам’ятаєте, у листопаді Христина забирала безкоштовно дитячий велосипед за оголошенням?
— Ну?
— Це був велосипед моєї доньки. Ми віддавали його нужденним. А Христина через два дні виставила його на продаж. За чотири тисячі. Мені надіслали скриншот. Хочете — покажу.
Борис Андрійович мовчав.
— І ще. У жовтні вона забрала коробку дитячих книжок за оголошенням моєї дружини.
«Для діток», — сказала. Через три дні — оголошення про продаж. Ті самі книжки, ті самі фотографії. Можу теж надіслат.
— Навіщо ти мені це розповідаєш?
— Тому що ви звинувачуєте мою сестру. А ваша донька живе, користуючись чужою добротою.
І вчора вона намагалася вкрасти подарунок у іменинниці. Може, справа все-таки не у Вірі?
Борис Андрійович поклав слухавку. Сів. Подивився на Христину.
— Велосипед, — сказав він. — Дитячий. Рожевий. Восени.
Христина завмерла.
— Який велосипед?
— Той, який ти «для дівчаток» забрала. І через два дні продала.
— Хто тобі сказав?!
— Неважливо. Книжки теж продала?
— Тату, це не те, що…
— Досить, — Борис Андрійович встав. — Досить.
Він вийшов у коридор, одягнувся й пішов. Просто пішов — у січневий ранок, без пояснень.
Тамара Павлівна лежала на дивані й чула все. Христина залишилася сама — з двома дітьми, хворою матір’ю і жодною людиною, якій можна було б зателефонувати.
А у Віри цього ранку панувала тиша. Соня малювала новий малюнок: «Тато — герой». Максим варив каву.
На столі стояли білі троянди від Дениса. І пахло — не образою, не страхом, не чужою присутністю. Пахло домом.
Віра подивилася на чоловіка й сказала:
— Дякую, що ти — це ти.
— Дякую, що ти — це ти, — відповів він.
І більше нічого не потрібно було додавати.
