— Мамо, ми тут із Ксенією порадилися. Тепер ти повністю гаситимеш нашу іпотеку.
Матвій кинув легку куртку на полицю для взуття в передпокої й по-хазяйськи пройшов на кухню.
Тамара завмерла біля обіднього столу. Вона щойно прибрала тарілки після обіду й збиралася сісти за в’язання.
Слова сина прозвучали так буденно, ніби він попросив передати сіль.
— Не зрозуміла тебе, Матвію.
— А що тут розуміти?
Матвій плюхнувся на табурет. Потягнув на себе дверцята кухонної шафки, попорпався там рукою і витягнув пачку крекерів.
— У тебе ж пенсія нормальна. Плюс ти в бібліотеці на пів ставки сидиш. Куди тобі одній витрачати?
Тамара повільно опустилася на стілець навпроти. У грудях стало важко, наче туди поклали камінь.
— Матвію, я й так вам половину щомісячного платежу скидаю. Третій рік уже.
— Ну.
— Що «ну»? Адже ми домовлялися, що це тимчасово. Ви клялися, що це тільки доки Ксенія не вийде з декрету.
І ви трохи не звикнете до витрат на малюка. Хлопчикові скоро вже виповниться три роки.
— Ну ось і будеш весь платіж скидати, — незворушно відгукнувся син, хрумтячи печивом.
Він навіть не дивився на матір. Його погляд блукав кухнею, оцінюючи, чим би ще поживитися.
— Ксенії треба гардероб оновити.
— Гардероб?
— Так. Вона після пологів з усього виросла, скаржиться щодня. Весна надворі, а їй ходити ні в чому.
Пальто старе, чоботи торішні. У неї через це починається депресія. А грошей заледве вистачає.
Матвій струсив крихти з колін.
— Тож давай, перекажи всю суму сьогодні. У нас завтра списання за графіком.
— У мене немає таких зайвих грошей, Матвію.
— Знайдеш.
Син відмахнувся, дістав телефон і почав швидко гортати стрічку.
— Ти ж не голодуєш. А ми сім’я, нам треба допомагати. І ще. У п’ятницю малого завеземо. Десь о сьомій вечора. До неділі побуде в тебе.
Тамара відчула, як до горла підкочується гаряча, задушлива образа.
— Матвію, я на вихідні на дачу збиралася. У мене там розсада переросла, сусідка обіцяла з парником допомогти.
— Скасуєш.
Матвій сказав це так легко, ніби скасовував замовлення в таксі.
— У нас із друзями база відпочинку заброньована за містом: шашлики, пінне.
Ксенії треба розвіятися, вона в чотирьох стінах зовсім закисла. Відпрацьовуй звання бабусі, мамо.
Тамара дивилася на сина і не впізнавала його. Три роки. Три довгих роки вона економила свій бюджет.
Відмовляла собі в нових зимових черевиках, у ремонті облупленого балкона, у нормальному санаторії.
Усе заради того, щоб «молодим було легше».
Вона віддала їм усі свої заощадження на перший внесок. Потім продала гараж покійного чоловіка, щоб купити їм меблі.
А тепер з’ясовується, що молодим просто не вистачає на новий одяг і бази відпочинку.
Матвій підвівся, дзеленчачи ключами на довгому карабіні.
— Гаразд, я пішов. Треба повертатися на роботу. Увечері перевірю переказ. Не забудь, мамо.
Він вийшов у коридор. Двері зачинилися.
Матвій завжди відчиняв і зачиняв її квартиру сам. Звик вважати її своєю територією.
У нього була власна зв’язка ключів ще зі студентських часів, і віддавати її він не збирався. Заходив коли заманеться, брав із холодильника що хотів.
Тамара посиділа в тиші хвилин п’ятнадцять. Дивилася на крихти від крекерів на клейонці.
Телефон на столі завібрував. Дзвонила Ксенія.
Невістка дзвонила рідко і завжди тільки у справі. Тамара взяла слухавку.
— Тамаро Михайлівно, добрий день!
Голос у Ксенії був солодкий, співучий. Так вона говорила, коли їй щось було потрібно.
— Добрий день, Ксеніє.
— Матвій у вас був? Сказав про іпотеку?
— Сказав.
— Ой, ну слава Богу! А то я так переживала, як ми викручуватися будемо. Ви ж розумієте, Тамаро Михайлівно, дитинка росте.
Їй стільки всього треба. Розвивальні іграшки, басейн, вітаміни. А Матвій так утомлюється на роботі, йому розслаблятися потрібно.
Тамара переклала телефон в іншу руку.
— Ксеніє, я Матвію вже сказала. У мене немає можливості сплачувати вашу іпотеку повністю. Я живу на пенсію та пів ставки в бібліотеці. Це копійки.
На тому кінці дроту зависла секундна пауза. Солодкі нотки з голосу невістки миттєво зникли.
— Тобто немає можливості?
— Саме так.
— Тамаро Михайлівно, ми ж на вас розраховували!
Тон Ксенії став різким, вимогливим.
— Як ми тепер внесемо платіж? Ми вже переказали гроші на базу відпочинку, там безвідкличне бронювання! Ви хочете, щоб у нас з’явилося прострочення?
— Я хочу, щоб ви жили за статками, Ксеніє.
— За статками? Ви пропонуєте мені в старому вбранні ходити? Поки інші дівчата в декреті за собою стежать, я маю на всьому економити? У вас же ніяких потреб немає! Ви вдома сидите!
Тамара прикрила очі.
— У мене є потреби. Мені потрібно змінити окуляри, купити ліки і полагодити дах на дачі.
— Дача!
Ксенія пирхнула прямо в слухавку.
— Кому потрібна ця ваша дача? Одні збитки від неї. Продали б давно, всім би стало легше.
Коротше, вирішуйте питання з грошима. Матвій сказав, що ви перекажете, значить перекажете.
І малюка ми в п’ятницю привеземо. Все, мені треба бігти, каша закипає.
Гудки. Тамара поклала телефон на стіл.
Значить, продати дачу. Те єдине місце, де вона почувалася щасливою після втрати чоловіка. Місце, куди вона вкладала душу.
Заради чого? Заради того, щоб Ксенія купила собі нове пальто, а Матвій випив пінного з друзями на базі відпочинку.
Вона встала. Підійшла до вікна. У дворі гралися діти, світило весняне сонце. Життя йшло своєю чергою.
А її життя чомусь перетворилося на обслуговування чужих примх.
Вона дістала з шафки старий записник. Знайшла номер слюсаря Юрія з сусіднього під’їзду.
— Алло, Юрію? Доброго дня, це Тамара Михайлівна з сорок п’ятої.
— Слухаю вас.
— Замок вхідних дверей зможете замінити?
— Сьогодні?
— Так, прямо зараз. Той, що нижній, основний.
Юрій прийшов через сорок хвилин. Міцний, небагатослівний чоловік у робочому комбінезоні.
Дістав інструменти, швидко зняв старий замок.
— Ключі загубили? — поцікавився мимохідь, орудуючи викруткою.
— Гірше, Юро. Знайшли ті, кому не слід було. І ланцюжок дверний заодно прикрутіть, давно в шухляді валяється, — попросила Тамара.
Слюсар розуміюче усміхнувся під вуса і взявся до роботи. Ніяких зайвих питань він ставити не став.
У їхньому старому будинку всі про всіх знали, і Юрій напевно не раз бачив, як Матвій приїжджає і поводиться у дворі як пан.
Через пів години Тамара тримала в руках новеньку, блискучу зв’язку з чотирьох ключів. Старий замок із глухим стуком відправився на дно сміттєвого відра.
У п’ятницю ввечері Тамара сиділа у своєму улюбленому кріслі біля торшера, прихопивши з кухні телефон.
На колінах лежало недов’язане вовняне кашне. Поруч біля стіни стояла спакована дорожня сумка.
Вранці вона їхатиме на дачу, як і планувала. Сусідка обіцяла зайти за нею о восьмій.
Стрілка годинника на стіні перевалила за сьому.
Телефон на журнальному столику коротко завібрував. Прийшло повідомлення від Матвія.
«Під’їжджаємо. Виходь відчиняти, у мене руки зайняті малим».
Тамара не відповіла. Вона акуратно підчепила петлю на спиці.
Через п’ять хвилин у під’їзді пролунав шурхіт. Хтось порпався у замковій щілині. Звук металу об метал, незадоволене сопіння, приглушена лайка Матвія.
Потім пролунав дзвінок. Довгий, наполегливий.
Тамара не ворушилася. Чутно було, як за дверима Матвій вилаявся і сунув дитину дружині: «На, потримай, не входить».
Телефон на столі знову зажужжав. Екран висвітив дзвінок від сина. Вона скинула виклик.
У двері почали стукати. Не просто дзвонити, а гатити кулаком по оббивці.
— Мамо! Відчиняй! Ти чого там заснула?!
Тамара відклала в’язання. Не поспішаючи встала, поправила кофту. Підійшла до дверей, але замок відчиняти не стала.
— Чого галасуєш на весь під’їзд, Матвію?
Її голос звучав рівно, без краплі хвилювання. Сама від себе не очікувала такого спокою.
За дверима на секунду зависла тиша.
— Ти чого двері не відчиняєш? — обурено крикнув Матвій. — У мене ключ не влазить! Замок зламався чи що?
— Замок новий.
— У якому сенсі новий? Навіщо?
— Щоб чужі не ходили.
— Які чужі, мамо?! Ми тут із Ксенією та малим стоїмо! Відчиняй давай, нам їхати треба, друзі вже на базі чекають!
Тамара клацнула засувкою. Двері прочинилися на ширину дверного ланцюжка.
У дверному отворі з’явилося червоне, сердите обличчя сина.
Позаду нього тупцювала Ксенія. Вона тримала на руках сонного онука, а біля ніг стояли дві великі спортивні сумки.
Невістка всім своїм виглядом демонструвала крайній ступінь невдоволення. Губи стиснуті, брови зсунуті.
— Відчиняй, кажу! — Матвій смикнув ручку до себе, але ланцюжок натягнувся і не пустив.
— А я вас не запрошувала.
Тамара дивилася прямо в очі синові.
— Як це не запрошувала? — здивувався Матвій. — Я ж казав, що ми привеземо малого!
— А я сказала, що їжу на дачу.
З-за спини чоловіка висунулася Ксенія.
— Тамаро Михайлівно! Ви що, знущаєтеся? У нас бронь! Ми запізнюємося!
— Це ваші проблеми, Ксеніє. Не мої.
— Та ви з глузду з’їхали! — скрикнула невістка. — Хлопчик утомився! Йому час спати, а ви нас на сходах тримаєте!
— Хлопчикові час спати у своєму ліжечку у себе вдома, — спокійно відповіла Тамара. — А не кататися вечорами через те, що його батькам заманулося пінного попити за містом.
Матвій важко уперся руками в одвірок. Його обличчя вкрилося плямами від гніву.
— Мамо, припини цей цирк. Зніми ланцюжок. Ти нам і так нерви попсувала з грошима.
— З якими грошима?
— З іпотекою! — гримнув син. — Ти нічого не переказала! Нам сьогодні через тебе довелося у Сергія позичати під відсотки, щоб внести платіж! Ганьбитися перед людьми!
— Ганьбитися?
Тамара гірко посміхнулася.
— Ганьбитися, Матвію, це в тридять років тягнути гроші з матері-пенсіонерки. Ганьбитися — це вимагати новий гардероб, коли у вас борги. А я вам нічого не винна.
— Ти мати! Ти повинна допомагати!
— Я допомагала. Три роки я відмовляла собі у всьому, щоб ви стали на ноги. Ви стали.
Купили путівку на базу відпочинку. Значить, гроші у вас є. Спонсорська годівниця закрита.
Ксенія міцніше притиснула дитину до себе.
— Ах так?! Ну добре! Раз ви так ставитеся до рідного онука, ви його більше не побачите! Зрозуміли? Ніяких візитів! Ніяких свят!
Це був її улюблений козир. Шантаж дитиною.
Раніше Тамара завжди лякалася цих слів, починала поступатися, згладжувати гострі кути. Але зараз всередині нічого не ворухнулося.
— Твоє право, Ксеніє.
Тамара навіть не підвищила голос.
— Дитина ваша. Вам і вирішувати. Тільки потім не скаржтеся, коли вам захочеться сходити в кіно, а залишити його буде ні з ким.
Вона перевела погляд на сина.
— Коли подорослішаєш, Матвію, — приходь. Поговоримо. А поки що мені ніколи. Мені рано вставати.
Вона м’яко, але непохитно зачинила двері прямо перед носом здивованого сина. Засунула важкий засув.
З-за дверей долинули приглушені лайки Матвія, ображений вигук Ксенії та плач малюка, що прокинувся. Потім пролунали важкі кроки сходами вниз.
Тамара повернулася в крісло. Взяла спиці. Руки злегка тремтіли, але на душі було надзвичайно легко і просторо.
Вперше за довгий час вона знала, що робить усе правильно…
До кінця місяця на дачі буйним цвітом розпустилися півонії.
Тамара поливала грядки з лійки, насолоджуючись теплим вечірнім повітрям і запахом вологої землі.
Дах на дачному будиночку був полагоджений, нові окуляри замовлені й чекали в оптиці своєї години.
З ґанку долинула мелодія дзвінка.
Вона не поспішаючи підійшла. Поглянула на екран телефону, що лежав на дерев’яному столі.
Дзвонив Матвій. Вперше за три з половиною тижні.
Тамара обтрусила долоні. Натиснула кнопку відповіді.
— Так, Матвію.
— Мамо… привіт.
Голос у сина був уже не такий зухвалий. Трохи приглушений, невпевнений.
— Привіт.
— Як ти там? На дачі?
— На дачі. Засмагаю.
На тому кінці дроту пролунав важкий видих.
— Ми тут подумали з Ксенією… Може, приїдеш на вихідні до міста? Малий дуже скучив. Про бабусю питає.
Тамара ледь помітно посміхнулася. Зрозуміло.
Гроші на платіж за іпотеку вони, мабуть, якось знайшли самі, а от безкоштовну й безвідмовну няню замінити виявилося ніким.
Послуги справжньої няні коштують дорого, а Ксенії напевно знову захотілося оновити гардероб або сходити з подружками в кафе.
— Цими вихідними не можу, Матвію.
— А чому так?
— У мене тут справ по горло. Ґанок підправити треба, помідори підв’язати.
— А коли зможеш? — у голосі сина промайнула справжня, неприхована туга за комфортом.
— Побачимо, — спокійно відповіла Тамара. — Я зателефоную, коли звільнюся.
Вона натиснула кнопку вимкнення. Поклала телефон назад на дерев’яний стіл і пішла до своїх півоній. До заходу сонця потрібно було встигнути полити ще дві грядки.
