– Мені п’ятдесят три, а я ще подобаюся молодим, – Геннадій повернувся до дзеркала й втягнув живіт…
…Я стояла у дверях із пакетами з супермаркету. Чотири пакети. Важкі. Після восьми годин на заводі, після маршрутки, після десяти хвилин пішки від зупинки.
Ручки врізалися в долоні так, що залишалися червоні смуги. Щовечора – одне й те саме.
Двадцять сім років я тягну цей дім. Бухгалтерія на заводі — двадцять тисяч на місяць.
Особливо не розгуляєшся. Але на їжу, комуналку, його забаганки — вистачало. Раніше вистачало.
Три роки тому Геннадія скоротили з автосалону. Менеджер з продажу — так він представлявся знайомим. Продавець — так було вказано в трудовій книжці.
Коли його звільнили, він сказав: знайду роботу за місяць. Потім — за два. Потім — після Нового року. Минуло три Нові роки. Він нічого не знайшов.
Натомість знайшов собі нову звичку — стояти перед дзеркалом по двадцять хвилин і перевіряти, чи добре сидить сорочка.
– Мені потрібна сорочка, – він навіть не обернувся. – Бачив у «Колінсі». Дві з половиною тисячі. Темно-синя, приталена.
Приталена. На живіт, який випирає з-під футболки, коли він сідає.
Я поставила пакети. Зняла взуття. Пройшла до кухні.
– У нас немає двох з половиною тисяч на сорочку.
– Римма, ну ти ж розумієш, – він з’явився у дверному прорізі, спирався на одвірок. – Чоловік має гарно виглядати. Я не можу ходити в старому.
Чоловік, який три роки не приніс додому жодної копійки.
Чоловік, який уранці спить до десятої, поки я виходжу о сьомій.
Чоловік, який вечорами дивиться спорт і вказує мені, що я готую не так.
– Ні, – сказала я. – На сорочку — ні.
Він знизав плечима й вийшов. За хвилину з кімнати пролунав звук телевізора. Футбол.
Я нарізала цибулю, поставила пательню. Смажила котлети — шість штук, із фаршу зі знижкою. Руки пахли цибулею аж до ночі.
А сорочку він усе одно купив. Через два дні. Пакунок я знайшла за зимовими куртками в шафі. Темно-синя, облягаюча, з маленькими ґудзиками. Цінник зрізаний.
Звідки гроші — він не сказав. Я не питала. Вирішила: може, у приятеля позичив. Може, щось продав. Не моя справа.
Потім почалися вечірні «прогулянки». Вівторок, четвер, субота. Тричі на тиждень, як за розкладом.
Виходив рівно о сьомій — я засікала за годинником на кухні. Повертався до одинадцятої. Іноді — о пів на дванадцяту.
Від нього пахло чужими парфумами. Жіночими. Солодкими, з якоюсь ягідною ноткою. Я такими не користуюся. Я взагалі парфумами не користуюся — на заводі це ні до чого.
Сорок вісім вечорів я лежала в темряві. Рахувала тріщини на стелі. Слухала, як повертається ключ у замку.
Він заходив тихо, роззувався, йшов у ванну. Стояв під душем по п’ятнадцять хвилин — змивав запах. Потім лягав на диван у вітальні.
Чотири місяці. Сорок вісім вечорів. Я мовчала…
Віра зателефонувала в суботу вранці. Голос у неї був невпевнений — як буває, коли людина знає щось погане й не хоче говорити, але розуміє, що мусить.
— Риммо, я вчора в «Васабі» сиділа. На Центральній. З донькою.
— І що?
Пауза. Я чула, як вона зітхнула.
— Твій Гена там був. З дівчиною. Років двадцять п’ять — двадцять вісім. Смуглява, худа, у короткій сукні. Він їй суші замовляв. Чотири сети.
Чотири сети в «Васабі» — це шість тисяч, якщо не сім. За один вечір.
А я того місяця економила на сирках для онука. Відкладала «Кіндери» назад на полицю й брала звичайний батончик.
— Може, колега? – Я сама не повірила власному голосу.
– Риммо… Він їй цілував руку. Біля входу. Я з вікна бачила, коли йшла. Стояли біля таксі. Він відчинив дверцята й підніс її руку до губ. Як у кіно.
Руку до губ. За двадцять сім років він жодного разу не поцілував моєї руки. Ні на весіллі. Ні коли я народила. Ні коли я витягувала сім’ю з боргів після його першого звільнення, чотирнадцять років тому.
Тоді я влаштувалася на підробіток — вела бухгалтерію для трьох ФОП вечорами. П’ять місяців без вихідних. Він у цей час «шукав себе».
— Дякую, Віро, — сказала я й поклала слухавку.
Я сіла на табурет у кухні. Лікті на стіл, пальці в волосся. Сиве пасмо біля скроні — я його не зафарбовую. Навіщо. Нікому оцінювати.
Увесь день я ходила по квартирі й помічала те, на що раніше заплющувала очі. Новий дезодорант у ванній — раніше він користувався найдешевшим, а тепер стояв якийсь у стильному чорному флаконі.
Тример для бороди — раніше він ним не користувався. Чоловічий крем для обличчя, захований за моєю косметичкою. Дві шовкові хусточки — у нагрудну кишеню. Такі я бачила лише у фільмах.
Я сіла на край ванни й подивилася на поличку. Його половина виглядала як вітрина. Моя — зубна щітка, паста й крем за шістдесят п’ять гривень, який купую вже п’ятий рік.
Усе це коштувало грошей. Моїх грошей. Адже він не заробляв ані копійки.
Увечері Геннадій зібрався. Свіжа сорочка — та сама, темно-синя. Парфум — три пшики. Один на шию, один на зап’ястя, один на груди. Я рахувала.
Він пройшов повз кухню до дверей.
— Гено.
Обернувся. Ключі вже в руці.
— Я знаю про дівчину.
Без крику. Без сліз. Я стояла біля плити, витираючи руки рушником. А він — у коридорі, уже в куртці.
— Яку дівчину? — брови піднялися. Голос рівний. Тренований.
— У «Васабі». У четвер. Чотири сети суші. Руку цілував біля таксі.
Три секунди тиші. Холодильник гудів.
Він кинув ключі на тумбочку, сів у крісло й потер обличчя долонями.
– Це знайома. Просто знайома. Ми разом на курсах були.
– На яких курсах, Гено? Ти три роки нікуди не ходиш.
– Онлайн-курси. З маркетингу. Вона теж навчалася.
– І руку їй цілуєш за маркетинг?
Він різко встав.
– Риммо, досить. Ти себе накручуєш. Хтось щось побачив, плітки розносить. Я живу з тобою. Нікуди не йду.
Живе він зі мною. На мої гроші. У моїй квартирі — що дісталася від матері. Їсть мої котлети. Спить на моєму дивані. І зустрічається з дівчиськом, яке годиться йому в дочки.
– Більше я тобі ні копійки на «прогулянки» не дам.
Він підійшов ближче. Нахилився:
– Ти мене контролюватимеш?
– Ні. Просто не дам.
Він пішов. Повернувся через три години, мовчки роззувся й мовчки ліг.
А я за цей час дістала з шухляди столу конверт, який він ховав під газетами вже два тижні. Банківський. Щільний, з логотипом.
Щоразу, коли я підходила до тієї шухляди, він одразу з’являвся поруч. Перекладав газети, загороджував собою.
Сьогодні його не було вдома. Я взяла конверт і поклала в сумку. Відкрию завтра.
У понеділок Геннадій пішов до приятеля — грати в шахи, як він казав. Я зачинила двері й сіла за кухонний стіл із калькулятором. Як на роботі.
Тільки на роботі я рахую зарплати для двохсот людей, а тут — рахувала, скільки мій чоловік витратив на чужу жінку.
Виписка з кредитної картки. Його ім’я, але картка прив’язана до мого рахунку. Він оформив додаткову два роки тому.
Тоді сказав: «Про всяк випадок, раптом у магазині терміново щось знадобиться».
Знайшлося, що знадобилося.
Рядок за рядком. Я загинала пальці, потім перестала — не вистачило.
Ресторан «Васабі» — чотири візити. Ресторан «Прага» — двічі. Ювелірний магазин, одна покупка. Перстень? Сережки? Ланцюжок? Я не знаю.
Парфумерний магазин. Готель — три ночі. Квитки на море — на двох через місяць — тридцять чотири тисячі. Як би він пояснив свою поїздку?
Море, куди ми з ним не їздили жодного разу за двадцять сім років. Мені завжди було «не на часі» й «не по кишені». А їй виходить якраз вчасно.
Ще ресторани. Ще подарунки. Кав’ярні, таксі, квіткові магазини.
Дві години. Три заповнені аркуші. Перерахувала двічі – бухгалтерська звичка.
Сто сім тисяч за півтора року. Плюс кредит — ліміт сто тисяч. Поточний борг — вісімдесят шість. Який банк списуватиме з мого рахунку.
Сто дев’яносто три тисячі…
Я написала цю цифру на папірці. Обвела кружечком. Поклала ручку й подивилася на написи, наче на вирок.
Мій річний заробіток — двісті сорок тисяч без врахування премій. Він витратив на чуже дівчисько більше половини моєї річної зарплати. Поки я економила на дитячих смаколиках.
Руки тремтіли, коли я дзвонила в банк. Але голос був спокійним — двадцять років у бухгалтерії вчать тримати тон, навіть коли всередині все горить.
Я заблокувала додаткову картку. Оператор перепитала тричі. Я підтвердила тричі.
Увечері Геннадій повернувся. Як завжди — одразу до дзеркала. Натягнув сорочку — бежеву, нову. Ще одна, про яку я не знала. Ще одна покупка з мого рахунку.
— Риммо, картка не працює.
— Знаю.
— Що означає «знаю»? Я в аптеці стояв, як дурень! Відмовили на касі!
— Я її заблокувала.
Він повільно обернувся.
— Ти — що?
— За-бло-ку-ва-ла. Картку. Додаткову. Прив’язану до мого рахунку.
Він підійшов близько. Стояв наді мною — я сиділа на дивані.
– Ти не маєш права!
– Картка на моєму рахунку. Маю повне право.
– Це й мої гроші теж!
– Гено. Ти не заробляєш уже три роки. Які «твої»? Ти витратив майже двісті тисяч моїх грошей на жінку, імені якої я навіть не знала. Тепер знаю – з виписки.
Він відступив.
– Ти лазила в мою пошту!
– Я відкрила виписку з картки, прив’язаної до мого рахунку. Моя зарплата. Мій банк. Мої гроші.
Він пішов у кімнату й тихо зачинив двері. Це було страшніше, ніж якби грюкнув.
Тієї ночі я лежала й думала. Не про нього — про себе. Двадцять сім років. Я жодного разу за ці роки не купила собі сукню, дорожчу за півтори тисячі.
Жодного разу не була у відпустці сама. Жодного разу не сходила в ресторан — ні з ним, ні без нього.
Я варила супи, смажила котлети, прала його сорочки й прасувала їх уранці, поки він спав. А він узяв мої гроші й відніс їх іншій жінці.
Жінці, яка молодша за мене на двадцять три роки. Якій не треба вставати о шостій, рахувати чужі зарплати й економити на Кіндерах.
А через тиждень він написав у сімейний чат: «Давно не збиралися, запрошую на вечерю. Скучив». Його батько, сестра Ірина з чоловіком Костею, племінник Данило.
Я прочитала й усе зрозуміла. Хоче бути хорошим перед своїми. Розливати напої, жартувати. Потім, якщо я заїкнуся, скаже: «Ну навіщо ти при людях?»
Я не стала сперечатися. Я підготувалася.
Суботня вечеря. Чотири години біля плити. Пиріг із ягодами — тісто місила сама, не куплене, бо куплене дорожче. Курка в духовці — вибирала в магазині найбільшу за акцією. Три салати. Олів’є, оселедець під шубою, вінегрет — усе, що любить свекор.
Я навіть фартух одягла — той, що два роки лежав у шухляді нерозпакований. Віра подарувала на день народження.
Геннадій у підготовці участі не брав. Він сидів у кімнаті й дивився огляди в телефоні. Один раз вийшов – запитав, чи є пінне. Його не було. Він зітхнув і пішов назад.
Гості розсілися. Свекор Михайло Петрович — сімдесят шість років, тиха людина, чує не завжди, але все помічає.
Його донька Ірина — працює в школі, виховує двох дітей. Її чоловік Костя — мовчазний електрик. Племінник Данило — вісімнадцять років, сидить із соком у кутку.
Геннадій був у чудовій формі. Бежева сорочка. Скроні підфарбовані тоніком — я помітила.
Він розливав червоне, хвалив курку, розповідав про якийсь матч. Усі кивали. Я мовчала й розкладала салат по тарілках.
Після гарячої страви він відкинувся на спинку стільця. Обличчя задоволене, сите. Келих у руці. І випалив:
– А знаєте, мені п’ятдесят три – а я ще подобаюся молодим дівчатам!
Племінник хмикнув. Ірина всміхнулася криво. Свекор промовчав.
А Геннадій розсміявся. Голосно, на всю кухню. Відкинувся назад, як артист після вдалого жарту.
Ось тут я й вирішила.
Поклала виделку поруч із тарілкою. Зняла фартух. Акуратно склала його на підвіконня.
Двадцять сім років. Сто дев’яносто три тисячі. Сорок вісім вечорів у темряві. Три роки без зарплати. Сорочки. Одеколон. Тонік для волосся. Моя квартира. Мої гроші. Моє терпіння.
— Гено, — я почула свій голос. Рівний. Бухгалтерський. – Раз ти вже перед усіма хвалишся – розкажи їм, на чиї гроші ти подобаєшся молодим.
Тиша. Ірина перестала жувати. Данило поставив склянку на стіл.
– Риммо, не починай, – смикнув головою. Посмішка ще не зникла, але вже почала сповзати з обличчя.
– Ні. Почну. Ти перед усіма — значить, і я перед усіма.
Я дістала з кишені фартуха складений навпіл аркуш. Той самий, із обведеною цифрою. І три сторінки виписки, скопійовані на заводському принтері.
– Ресторан «Васабі», ювелірний, готель. Квитки на море на двох, парфумерний. Разом за півтора року — сто дев’яносто три тисячі. Це з боргом за кредитом на моєму рахунку.
Я поклала виписку на стіл. Між салатницею й хлібницею. Рівно. Як звіт на стіл директора.
Свекор зняв окуляри й протер скло краєм скатертини.
– Усе це – з моєї зарплати, – продовжила я. — Він не працює три роки. Жодної копійки. А дівчині двадцяти восьми років — майже двісті тисяч.
Геннадій встав. Стілець заскрипів по лінолеуму.
— При батькові! Ти з глузду з’їхала!
— А ти при батькові хвалився. Нехай батько все знає.
Ірина завмерла з виделкою. Костя кашлянув. Данило не ворушився.
– І знаєте, що найцікавіше? – я склала руки на столі. Спокійно. – Вона його кинула. Коли він перестав платити за ресторани й подарунки.
Він сам розповів, коли прийшов уночі й сидів у ванній. Я все чула, а він думав, що я сплю.
Геннадій стояв блідий. Губи ворушилися без звуку.
— Молодим він подобався, — я поглянула на свекра. — Поки були мої гроші. Скінчилися гроші — скінчилися дівчата.
Михайло Петрович надів окуляри. Довго дивився на сина. Потім підвівся й вийшов на балкон. Скляні двері тихо зачинилися за ним.
Геннадій кинув серветку й пішов до кімнати. Двері грюкнули — келихи затремтіли, напої розлилися на скатертину.
Ми залишилися вчотирьох. Тиша. Лише холодильник гуде.
— Риммо, це правда? Двісті тисяч? — Ірина першою підняла очі.
— Сто дев’яносто три. Перерахувала двічі. Я ж бухгалтер, Іро.
— Він же казав — дистанційна робота, якісь проєкти…
— Три роки на дивані. Які там проєкти.
Костя мовчки налив води. Данило вийшов з кімнати, не озираючись.
Я прибрала зі столу. Вимила посуд. Три салатниці, шість тарілок, келихи, деко. Руки рухалися самі.
Свекор повернувся з балкона хвилин через десять. Мовчки взувся, мовчки взяв куртку. На порозі обернувся й подивився на мене.
Я чекала — скаже щось. Дорікне чи підтримає. Він нічого не сказав. Лише кивнув і вийшов.
Ірина затрималася. Стиснула мені руку біля дверей:
— Риммо, ти б раніше мені сказала. Я б йому сама мізки вправила.
— Іро, це була не твоя війна.
— Ну тепер-то вже точно спільна, — вона похитала головою й пішла.
Коли всі вийшли, я повернулася на кухню. Сіла на табурет і двадцять хвилин дивилася на пляму від напою на скатертині. Червону, що розповзлася до краю.
Не плакала. Просто сиділа в тиші. З кімнати не долинали жодні звуки — Геннадій мовчав за зачиненими дверима…
Минуло два місяці. Геннадій живе в матері. Забрав речі — дві валізи й три пакети з сорочками. Синю залишив. Вона висить у шафі, і я щоразу бачу її, коли дістаю пальто.
Іноді хочу зняти й викинути. Але не знімаю. Нехай висить — нагадує.
Кредит сплачую я. Ще десять платежів. Десять місяців я віддаватиму банку гроші за чужі ресторани, чужі прикраси, чужі ночі в готелі.
Кожного десятого числа, коли приходить списання, я відкриваю додаток банку й дивлюся на цей рядок. І щоразу всередині щось стискається.
Ірина дзвонить раз на тиждень. Каже — правильно вчинила. Каже, Геннадій в матері скаржиться, що я його «зганьбила».
Свекор не дзвонить. Не знаю — на мене образився чи на сина. Йому сімдесят шість. І я досі пам’ятаю, як він стояв на балконі в жовтневому холоді.
Віра принесла медовик. Сказала: «Давно треба було». Можливо. Я не впевнена.
Геннадій написав тричі: «Давай поговоримо». Я не відповіла.
Потім прийшло: «Без мене тобі буде важко». Мені й з ним було важко — тільки він цього не бачив двадцять сім років.
Квартира тиха. Ніхто не крутиться біля дзеркала. Ніхто не просить грошей на сорочки. Не пахне чужими парфумами. Не грюкають двері об одинадцятій.
Іноді ввечері сиджу на кухні й думаю: а чи треба було це робити при всіх? Може, вартувало один на один? Може, не при батькові, якому сімдесят шість, не при племіннику?
А потім згадую. Як він встав — ситий, із келихом, у сорочці за мої гроші — і при всіх сказав: «Мені п’ятдесят три, а я ще подобаюся молодим».
Подобався. Поки гроші не скінчилися.
