Мій співмешканець думав, що я у відрядженні, і привів дівчину. Я заблокувала їх у спальні до мого приїзду…
…Я працюю провідною інженеркою-інтеграторкою у компанії, яка розробляє та встановлює системи «Розумний дім» преміум-класу.
Моя квартира — це не просто житло, а особистий випробувальний полігон. Тут немає звичайних вимикачів, вхідні двері важать двісті кілограмів і відчиняються за біометрією.
Штори, клімат, світло, замки, музика — усе підключено до єдиного сервера, який я збирала й програмувала власноруч.
Вадиму, моєму співмешканцю, 38. Він працював у якійсь сумнівній консалтинговій фірмі, носив костюми з голочки й обожнював пускати пил у очі.
Коли він переїхав до мене, система «Розумного дому» викликала в нього дитячий захват.
Він обожнював ефектно командувати голосом: «Відкрий штори!», «Увімкни музику!», почуваючись щонайменше Тоні Старком.
Я надала йому гостьовий доступ до додатка, щоб він міг керувати базовими функціями, але права адміністратора, звісно, залишила за собою.
У моїй системі безпеки був особливий протокол — «Карантин». Я написала його на випадок проникнення грабіжників.
Якщо активувати цей режим, важкі електронні ригелі намертво блокують вибрані двері, на вікнах опускаються броньовані жалюзі, а керування з настінних панелей повністю вимикається.
Я й подумати не могла, що використаю цей протокол проти людини, з якою сплю в одному ліжку…
Був вечір четверга. Я мала їхати до Варшави на великий IT-форум, де виступала спікеркою.
Вадим проводжав мене зі зразковою ніжністю. Він поцілував мене у передпокої, дбайливо поправив комір пальто й сказав:
— Успішного виступу, кохана. Сумуватиму. Попрацюю над проєктом, замовлю доставку й ляжу спати. Зателефонуй, як тільки сядеш у потяг.
Я сіла в таксі й поїхала на залізничний вокзал. Над містом висіли важкі, чорні хмари.
Щойно я пройшла до платформи й підійшла до свого вагона, через гучномовець оголосили, а на телефон надійшло сповіщення від перевізника.
Через обрив контактної мережі та негоду на лінії рух потягів затримується щонайменше на дві години, а мій рейс взагалі перенесено на п’ять.
Я зітхнула, взяла каву й влаштувалася в залі очікування з ноутбуком, щоб доопрацювати презентацію.
Минуло близько двох годин. За вікном вокзалу вирувала злива. І тут мій телефон коротко й сухо завібрував. На екрані з’явилося сповіщення від домашнього сервера:
«Увага. Виявлено рух у Зоні 1 (Передпокій). Авторизація: Пін-код (Вадим). Розпізнано осіб: 2. Особа 2 не ідентифікована».
Я нахмурилася. Які ще гості об одинадцятій вечора?
Відкрила додаток і перемкнулася на приховану камеру в передпокої. Зображення було в ідеальній роздільній здатності.
У моєму передпокої стояв Вадим. А поруч із ним, струшуючи краплі дощу з парасольки, хихикала дівчина. Роки двадцять два, пухкі губи, нарощені вії, обтягуюча сукня.
Вадим по-господарськи зняв з неї пальто й недбало кинув на мою італійську лавку.
— Проходь, крихітко, — його голос, підсилений мікрофонами, звучав вальяжно. — Ласкаво просимо до мого лігва. Я все тут проєктував сам.
— Вау! — дівчина окинула поглядом дизайнерський ремонт. — Вадик, тут так круто! А ми самі будемо? Твоя… ну, та… точно не повернеться?
— Аліна? — він посміхнувся. — Вона зараз десь у дорозі, в потязі до кордону. У неї там якісь її комп’ютерні справи. Забудь про неї. Сьогодні є тільки ми.
Я дивилася на екран смартфона, і всередині все стиснулося в тугу, гарячу грудку адреналіну.
Чоловік, який дві години тому цілував мене на прощання, привів до МОЄЇ квартири дівчину, п’є МОЇ напої (я бачила, як він відкрив колекційну пляшку, яку я привезла з П’ємонту) і видає МІЙ дім за свій.
Вони пройшли до вітальні. Випили. Поцілувалися на моєму дивані. А потім Вадим взяв її за руку й потягнув у бік спальні.
У МОЮ спальню. Туди, де лежала моя шовкова білизна. Вони зайшли всередину. Двері зачинилися…
Я могла б зателефонувати йому й влаштувати скандал. Могла б викликати поліцію.
Але це було надто банально. Надто просто для альфонса, який два роки жив за мій рахунок і вважав себе генієм конспірації.
Я відкрила панель адміністратора. Ввела майстер-пароль. Вибрала вкладку «Головна спальня». Натиснула кнопку «Протокол: Карантин».
Система запросила підтвердження: «Увага. Будуть заблоковані електронні та фізичні засуви. Відключення локального керування. Ви впевнені?»
Я натиснула «Так».
Через камеру в коридорі я почула звук, який був солодшим за будь-яку музику: важке, металеве клацання.
Два титанові штирі намертво увійшли в пази дверної коробки. Двері спальні з найвищим класом звукоізоляції перетворилися на монолітну стіну.
Для повноти картини я активувала блокування смарт-жалюзі. Вони з гудінням опустилися, відрізавши кімнату від зовнішнього світу.
А тепер почалося найцікавіше. Я перемкнулася на аудіомодуль спальні. Мікрофони, вбудовані в стельові панелі акустики, працювали бездоганно.
У кімнаті лунав легкий лаунж, який Вадим увімкнув для атмосфери. Чувся сміх, шурхіт одягу.
— Вадику, а де в тебе тут ванна? — пролунав примхливий голос дівчини.
— Зараз, котику, принесу рушники. Вона поруч, за дверима, — відповів Вадим.
Почулися кроки. Клацання дверної ручки. Вона смикнулася. Ще раз.
— Гей… Що за нісенітниця? — пробурмотів Вадим.
Пролунав звук натискання на настінну сенсорну панель. Писк помилки. Ще один.
— Не зрозумів, — голос Вадима затремтів. — Система зависла, чи що?
— Що сталося? — запитала дівчина.
— Та замок заклинило. Зачекай секунду, у мене є додаток.
Я бачила в системі, як його гостьовий акаунт намагається надіслати команду на відкриття. І з задоволенням натиснула кнопку «Анулювати доступ користувача».
— Чорт! Мене викинуло з облікового запису! — голос Вадима почав підвищуватися.
Він смикав ручку так, що двері вібрували, але титанові ригелі навіть не ворухнулися.
— Вадиме, мені холодно, я в одній білизні, — заскиглила його супутниця. — Відчини двері!
— Та намагаюся я! Це розумний дім, грець його бере! Напевно, сервер вимкнувся через грозу!
Я вирішила, що час дати про себе знати, й натиснула на іконку мікрофона:
— Сервер працює у штатному режимі, Вадиме, — мій голос, підсилений чотирма стельовими динаміками, пролунав так несподівано, що дівчина завищала.
У кімнаті запала могильна тиша.
— Аліна?! — його голос зірвався на жалюгідний, тонкий писк. — Ти… ти як… ти де?!
— Я на вокзалі, коханий, — спокійно відповіла я. — Потяг затримується. Але завдяки сучасним технологіям я завжди поруч.
— Хто це?! Вадиме, хто це з нами розмовляє?! — у дівчини почалася паніка.
— Заткнися, Мілано! — гримнув на неї співмешканець. — Аліно, послухай, це не те, що ти думаєш! Це… це колега! Ми обговорювали проєкт, нас застала злива! Ми просто зайшли обсохнути!
— Колега Мілана? Яке цікаве ім’я для фахівця з консалтингу. Ви обговорюєте проєкт у моєму ліжку? Вадиме, ти навіть брешеш бездарно.
— Відчини двері! Негайно! — він спробував перейти в наступ і почав грюкати в двері кулаками. — Ти не маєш права нас тут замикати! Це незаконне позбавлення волі! Я викличу поліцію!
— Викликай, — я посміхнулася. — Квартира моя. Вторгнення зафіксовано. Ти сам дав мені право захищати свою власність.
Дзвоніть 102. Правда, як ти поясниш Мілані, що це не твоя квартира, і як поліція виламуватиме броньовані двері — велике питання.
У кімнаті почулася метушня.
— У якому сенсі «не твоя квартира»?! — заверещала Мілана. — Ти ж сказав, що все тут сам проєктував! Що ти власник бізнесу!
— Міло, не слухай цю божевільну, вона просто…
— Я не божевільна, Мілано, — втрутилася я через динаміки. — Я господиня цього будинку. А Вадим — просто паразит, який їздить на моїй машині й п’є з мого бару.
А тепер, раз ви вже вирішили провести час разом, я організую для вас незабутню атмосферу.
Я відкрила панель клімат-контролю. Температура була встановлена на комфортні 23 градуси. Я потягнула повзунок вниз — до 15.
Система кондиціонування увімкнулася на повну потужність, задуваючи в кімнату крижане повітря.
— Аліно! Припини! — закричав Вадим. — Ми ж замерзнемо! Наші речі у вітальні!
— Обійміться, — порадила я. — Кажуть, пристрасть зігріває.
Потім перейшла у вкладку освітлення. Інтимний напівморок змінився на сліпуче яскраве, холодне лікарняне світло.
Зайшла в медіасервер і знайшла на YouTube науково-популярну лекцію. Назва була ідеальною. За мить у спальні монотонний голос диктора почав мовити:
«…Паразитизм — це один із типів співіснування організмів. При такій взаємодії один організм використовує іншого як джерело живлення та середовище існування…»
— Вимкни це! — завив Вадим, намагаючись дотягнутися до динаміків на стелі, але вони були вбудовані врівень із гіпсокартоном.
— Вадику, зроби щось! Мені холодно! І страшно! — ридала Мілана, намагаючись закутатися в мою ковдру.
— Віддай ковдру! — огризнувся «успішний бізнесмен».
Я подивилася на годинник. Взяла валізу й попрямувала до виходу з вокзалу. Поїздка мені вже була не потрібна…
Я їхала нічним містом у таксі. Водій мовчав, а я сиділа на задньому сидінні в навушниках, насолоджуючись аудіоспектаклем.
Лекція про паразитів змінилася гучним цоканням метронома. Цей звук діяв на нерви краще за будь-який шум.
Між Вадимом і Міланою почався передбачуваний розкол. Егоїзм, замкнений у чотирьох стінах при п’ятнадцяти градусах тепла, швидко руйнує будь-яку романтику.
— Це все через тебе! — кричала Мілана, стукаючи зубами. — Ти сказав, що вільний! Що вона просто колишня, яка не може від тебе відчепитися! А ми сидимо в її хаті! Ти покидьок, Вадиме!
— Заткнися! — гарчав він. Пролунав звук удару — здається, він штовхнув шафу. — Я сам не знав, що вона така психопатка! Я зараз візьму стілець і виб’ю ці двері!
Пролунав гуркіт, за ним — дзвін. Дубовий стілець розвалився на шматки, а двері, що витримують прямі удари, навіть не подряпалися.
— А-а-а! Моя рука! — завив Вадим від віддачі.
— Боже, з ким я зв’язалася… — ридала дівчина. — Відчиніть! Я нічого не знала! Відпустіть мене!
Я натиснула кнопку мікрофона:
— Мілано, не хвилюйтеся. Я буду вдома хвилин через сорок. Постарайтеся не прибити одне одного до мого приїзду.
Я зайшла до квартири близько першої години ночі. У передпокої пахло мокрим одягом і чужими солодкими парфумами. На лавці валялося пальто.
Зняла взуття, пройшла на кухню, налила собі келих того самого напою й підійшла до спальні. Усередині було тихо. Метроном досі цокав.
Відчиняти двері одразу я не стала. Спочатку дістала з комори величезні чорні сміттєві мішки на 120 літрів. Потім пройшла до гардеробної Вадима в коридорі.
Згрібала з полиць усе: костюми, сорочки, кросівки, дорогий годинник, який сама ж подарувала йому на Новий рік, приладдя для гоління.
Закидала це в мішки з хірургічним спокоєм. Жодних емоцій. Просто зачистка території від сміття.
Через двадцять хвилин у передпокої стояло п’ять набитих мішків. Я підійшла до дверей спальні й постукала.
— Ну що, голубки. Заснули?
У кімнаті пролунав шурхіт.
— Аліно… — голос Вадима був хрипким і зламаним. — Відчини, будь ласка. Давай поговоримо як дорослі люди.
— Як дорослі? — я посміхнулася. — Дорослі люди не водять дівчат у чужі ліжка, поки господиня на вокзалі.
Натиснула в додатку «Деактивація карантину». Титанові засуви з клацанням увійшли в пази. Двері розблокувалися.
Звідти повіяло холодом. Першою вискочила Мілана. Вона була загорнута в мій шовковий халат, туш потекла по щоках.
— Де… де мої речі? — простукала вона зубами.
— У вітальні. Одягайся й забирайся. І мій халат зніми, він коштує більше, ніж усе твоє життя.
Мілана скинула халат, натягнула сукню, схопила пальто й кулею вилетіла з квартири, навіть не глянувши на свого «бізнесмена».
Вадим вийшов слідом — у самих боксерках. Губи посиніли від холоду, на зап’ясті наливався синець. Уся його пиха випарувалася.
— Аліно… Вибач. Мене диявол збив з пантелику. Вона сама напросилася…
— Твої речі в мішках, — я кивнула на передпокій. — Одягайся.
— Аліно, ну ти чого? На вулиці ніч! Куди я піду з мішками? Злива ж! Давай я переночую на дивані, а вранці поговоримо! Я ж кохаю тебе! Ми два роки разом! Навіщо через одну помилку перекреслити все?!
Я підійшла до нього впритул:
— Вадиме. Ти привів до мого дому чужу жінку. Пив з мого бару. Брехав їй, що це твоя квартира. А потім намагався вибити мої двері.
Система зафіксувала кожен твій крок. Якщо ти зараз же не вийдеш, я викликаю поліцію за проникнення й пошкодження майна.
І повір, відеозапис твоєї ганьби опиниться у всіх твоїх «партнерів по бізнесу» швидше, ніж ти доїдеш до найближчої цілодобової кав’ярні.
Він зрозумів, що це кінець. Мовчки пішов до передпокою, натягнув джинси прямо з мішка, накинув куртку.
— Як я це все потягну? — понуро запитав він, дивлячись на мішки.
— Викличеш вантажне таксі. На вулиці.
Я відчинила двері. Він витягнув мішки на сходову клітку й спробував зберегти залишки гідності:
— Ти ще пошкодуєш. Ти психопатка зі своїми комп’ютерами. З тобою жоден нормальний чоловік не уживеться!
— Прощавай, паразите, — я зачинила двері перед його носом.
У квартирі було тихо. Спальня виглядала так, ніби там пронісся ураган.
Я кинула постільну білизну в сміттєвий пакет і викликала нічну прибиральну службу. Хлопці приїхали через годину, відмили спальню до блиску й обробили все озонатором.
Поки вони працювали, я зайшла в панель керування сервером. Видалила профіль Вадима, стерла його відбитки з бази даних замка, змінила голосові команди й повністю переписала протоколи безпеки.
До ранку моя квартира знову стала абсолютно чистою. Без чужих запахів. Без зради.
Мій розумний дім блискуче склав іспит. Він захистив мене не від грабіжників з вулиці, а від паразита, який уже був усередині.
