— Ми вирішили назвати доньку Есмеральдою, і якщо вам це не подобається — не приходьте на виписку, — відрізала Катя й рішуче вдарила долонею по кухонному столу.
Чашки з чаєм перелякано задзвеніли. У повітрі зависла така зловісна тиша, що було чутно, як надворі, на дитячому майданчику, сваряться за лопатку дворічні близнюки.
Свекруха, Антоніна Павлівна, завмерла з піднесеною над вазочкою ложкою домашнього малинового варення.
Її очі повільно округлялися, проходячи всі стадії від легкого здивування до найглибшого культурного шоку.
— Як?.. — перепитала вона, сподіваючись, що слух, який вірою й правдою служив їй п’ятдесят вісім років, просто дав прикрий збій. — Есме… хто?
Катрусю, дитинко, ти, мабуть, жартуєш. Гормони, я розумію. Останній триместр — справа делікатна. Але ж дитину потім до школи віддавати. До людей!
— Ес-ме-раль-да, — по складах, з явною насолодою повторила Катя, розправляючи плечі.
Її круглий, як стиглий кавун, живіт войовничо хитнувся вперед.
— Есмеральда Ігорівна. Звучить гордо, красиво й благородно.
Антоніна Павлівна повільно повернула голову до сина, шукаючи підтримки.
Ігор, який до цього моменту захоплено вивчав тріщину на стелі й намагався злитися зі шпалерами, втиснув голову в плечі.
Він любив маму. Але дружини на тридцять дев’ятому тижні він боявся набагато дужче.
— Мамо, ну а що? — боязко промовив Ігор. — Есмі. Це ж мило. Ласкаво.
— Мило?! — Антоніна Павлівна нарешті повернула дар мови й сплеснула руками. — Ігорю, схаменись! Ви живете у спальному районі на вулиці Космонавтів, у панельній дев’ятиповерхівці!
Яка там Есмеральда? Їй же доведеться співати циганських пісень ще з колиски! А по батькові? Есмеральда Ігорівна! Це ж… це як сідло на корові! Як стрази на валянках!
— То й не приходьте, — повторила Катя. Її голос затремтів, але погляд залишився сталевим. — Ми нікого не примушуємо. Нам з Ігорем ім’я подобається. Це наша дитина, і крапка.
Антоніна Павлівна ображено стиснула губи, акуратно поклала ложечку, встала й з гідністю справжньої королеви драми попрямувала до передпокою.
— Що ж, — сухо промовила вона, взуваючи туфлі. — Раз моя думка в цьому домі більше нічого не означає…
Раз традиції родини Воронових, де всіх дівчаток споконвіку звали Ганнами чи Маріями, викинуто на смітник…
Я не заважатиму вашому дикому карнавалу. Щасливого перебування, циганські барони.
Двері зачинилися з сухим, ображеним клацанням.
Війна була оголошена. Протягом наступних двох тижнів телефон Ігоря ледь не димів від дзвінків родичів з усіх куточків країни.
Тітка Люба з Рівного надсилала в месенджерах затицькані плачучими смайликами статті з інтернету про те, як «неправильне ім’я руйнує чакри й пророкує бідність».
Двоюрідний дядько Саша, відставний майор, лаконічно написав: «Ігорю, не ганьби рід. Назвіть Наталкою, куплю візок».
Але Катя була непохитна. Кожну нападку вона зустрічала з високо піднятою головою.
У її уяві маленька Есмеральда вже росла незвичайною дівчинкою: з копицею темних кучерів, палким серцем і талантом до мистецтва.
— Вони нічого не розуміють, — бурчала Катя, розкладаючи в комоді крихітні рожеві бодіки. — Навколо одні Софії, Мілани й Олівії. Вже нудить! А наша дівчинка буде особливою.
— Звісно, зайчику, — покірно погоджувався Ігор, збираючи дитяче ліжечко.
У глибині душі він таємно сподівався, що, коли донька народиться, Катя подивиться на неї й скаже: «Ой, ні, вилита Марійка». Але вголос цього не промовляв — інстинкт самозбереження працював справно.
Пологи почалися тихої дощової ночі у вівторок. Ігор, блідий і розгублений, плутав педалі в машині, поки Катя на пасажирському сидінні глибоко дихала й командувала:
— Зелений, Ігорю, тисни, інакше Есмеральда народиться просто на килимку!
До обіду наступного дня все було позаду. Ігор сидів на лавці в лікарняному сквері, тупо дивлячись на екран телефону.
Там світилося повідомлення від дружини: «3600 г, 52 см. Все добре. Вона ідеальна».
Він одразу ж зателефонував матері:
— Мамо, вона народила! Дівчинка!
На іншому кінці дроту почулося судомне зітхання, а потім стриманий, але тремтливий голос:
— Слава Богу… Як Катя? Як… малятко?
— Усе чудово.
— Ну і… як записали? — у голосі Антоніни Павлівни застигла остання, відчайдушна надія.
Ігор ковтнув слину.
— Есмеральда. Катя вже сфотографувала бирку.
Настала довга пауза.
— Зрозуміло, — тихо сказала свекруха. — Що ж, вітаю.
І поклала слухавку. Ігор зрозумів, що на виписку мама не приїде.
П’ятниця зустріла місто сліпучим сонцем і нестерпною спекою. Ігор метушився по квартирі, намагаючись одночасно попрасувати свої парадні штани, не забути букет троянд і скласти в пакет речі для Каті.
До пологового будинку він приїхав за годину до призначеного часу — спітнілий, розпатланий, але абсолютно щасливий.
У холі вже збиралися новоспечені татусі з повітряними кульками та родичі з кошиками квітів.
Ігор стояв осторонь, притискаючи до грудей оберемок білосніжних троянд. Він був сам. Ні тітки Люби, ні дядька Саші, ні, найголовніше, мами. Від цього на душі було трохи мулко, попри всю урочистість моменту.
Двері виписної кімнати відчинилися, і медсестра голосно оголосила:
— Воронова Катерина з новонародженою!
Ігор зробив крок уперед. Катя виглядала втомленою, але сяючою.
У її руках був пишний конверт, перев’язаний яскраво-бордовою стрічкою. Катя категорично відмовилася від банального рожевого.
Медсестра урочисто передала згорток молодому батькові.
Ігор зазирнув усередину конверта. На нього дивилося крихітне, зморщене, наче печене яблуко, личко.
На голові «циганської принцеси» красувався ріденький світлий пушок, а носик був кумедно піднятий догори — точна копія носа Антоніни Павлівни.
— Ну привіт, Есмеральдо Ігорівно, — прошепотів Ігор, відчуваючи, як до горла підкочується клубок.
Вони вийшли на ґанок пологового будинку під спалахи камери запрошеного фотографа. Посмішка, ще спалах…
І раптом Катя завмерла на верхній сходинці. Її погляд спрямувався кудись до воріт лікарняного двору. Ігор простежив за її очима й остовпів.
Біля кованих воріт стояла Антоніна Павлівна. На ній була найкраща шовкова сукня в горошок, у якій вона зазвичай ходила лише до театру, а на голові — солом’яний капелюшок.
У руках свекруха тримала величезний, неймовірних розмірів букет гладіолусів і… старий, потертий дерев’яний бубон із різнокольоровими стрічками.
Катя нахмурилася, міцніше притиснувши до себе чоловіка й дитину. Ігор затамував подих.
Антоніна Павлівна рішучим кроком попрямувала до ґанку. Підбори її туфель цокали по асфальту, наче кастаньєти. Обличчя виражало абсолютну, непохитну рішучість.
Родичі інших породіль розступалися, з цікавістю розглядаючи цю дивну жінку.
Вона підійшла до новоспечених батьків, зупинилася на сходинку нижче й окинула їх суворим поглядом.
— Ну що, батьки, — голосно, так, щоб чули всі навколо, промовила Антоніна Павлівна. — Думали, я пропущу народження власної онуки через ваші примхи? Не дочекаєтесь.
Вона перевела погляд на згорток у руках Ігоря, і її суворе обличчя раптом пом’якшало, очі зволожилися, а губи затремтіли.
— Дай-но мені її, — наказала вона синові.
Ігор обережно переклав конверт у руки матері. Антоніна Павлівна зазирнула всередину, побачила світлий пушок, родинний піднятий ніс і… раптом шморгнула носом.
— Ну й диво… Есмеральда, — тихо, з якоюсь несподіваною ніжністю промовила вона. — Гаразд. Раз ти вже у нас Есмеральда…
Вона простягнула букет Каті, яка від несподіванки мовчки його прийняла, а потім підняла вгору дерев’яний бубон і з легким викликом поглянула на невістку.
— Я три дні шукала цей бубон по всьому місту, — заявила Антоніна Павлівна, і в її очах блиснула пустотлива іскорка. — Знайшла в антикварній крамниці.
В інтернеті пишуть, що справжня Есмеральда має вміти танцювати з бубном. Так-от, Катерино, заявляю офіційно: виховувати цю циганку ми будемо разом.
І якщо вона виросте розпещеною — звинувачуйте себе! Я особисто навчу її крутити спідницями!
Навколо пролунали смішки. Фотограф, зорієнтувавшись, почав швидко клацати затвором.
Катя дивилася на свекруху, на старий бубон зі стрічками, на величезні гладіолуси у своїх руках, і лід у її серці миттєво розтанув.
Вона раптом дзвінко, заливисто розсміялася й зробила крок уперед, обіймаючи Антоніну Павлівну разом із конвертом і букетом.
— Дякую вам, мамо, — прошепотів Катя, притулившись носом до шовкового плеча в горошок.
— Гаразд, гаразд, розчулилися тут, — буркнула свекруха, хоча сама вже щосили витирала сльози куточком хустки. — Поїхали додому, таборе.
У мене там гуска в духовці доходить. Треба ж відсвяткувати появу нашої… королеви Нотр-Даму.
Минуло п’ять років… Маленька дівчинка з величезними карими очима та буйними, неслухняними русими кучерями з криком промчала коридором.
У руках вона тримала той самий дерев’яний бубон, стрічки якого весело розвівалися на льоту.
— Бабусю Тоню! Бабусю! Дивись, як я вмію! — кричала вона, підстрибуючи й ударяючи долонькою по натягнутій шкірі інструмента.
З кухні вийшла Антоніна Павлівна, підв’язана фартухом, і з захопленням подивилася на онучку.
— Ай, мале, ай, ромале! — жартома прикрикнула вона, підхоплюючи дівчинку на руки й цілуючи в рум’яну щічку. — Чиста Есмеральда! Ану йди мий руки, Есю, суп холоне.
Ігор і Катя, які сиділи у вітальні, переглянулися й усміхнулися. За п’ять років ім’я «Есмеральда» якось само собою прижилося, скоротилося до домашнього й теплого «Еся».
А дитячий майданчик на вулиці Космонавтів давно звик до того, що серед нескінченних Сонь і Мілан бігає маленька, спритна й неймовірно харизматична дівчинка з бубном.
І ніхто в родині Воронових більше ніколи не сперечався про те, чи пасують стрази до валянок. Виявилося — дуже навіть пасують, якщо носити їх із гордо піднятою головою.
