— Купив квартиру, тож прихисти сестру! Ти зобов’язаний допомогти! — заверещала в слухавці мати, і цієї ж миті у двері постукали…
…Роман саме закінчував ремонт на балконі. Залишалося зовсім трохи, аж раптом задзвонив телефон.
Чоловік зняв рукавички, дотягнувся до тумбочки й важко зітхнув. На екрані світилося: «Людмила».
Його мати була підписана саме так. Язик не повертався назвати її мамою.
Людмила кинула сина, коли тому заледве виповнилося чотири роки. Після розлучення вона поставила ультиматум: дитина залишається з батьком.
Новий обранець не хотів виховувати чужого хлопчика, і вона легко погодилася, зробивши вибір не на користь сина.
Людмила не дзвонила Романові, не приїжджала на дні народження — просто викреслила його зі свого життя.
Раз на місяць вона перераховувала жалюгідні копійки, аби лише не накопичувалися борги з аліментів.
Це було все, що хлопець бачив від матері.
— Слухаю, — сухо відповів Роман, хоча взагалі не мав бажання розмовляти з цією жінкою.
— Синочку, привіт! Як твої справи? Що нового? — голос Людмили звучав нудотно-солодко.
Вона знову з’явилася на горизонті кілька років тому, коли дізналася, що син став на ноги й знайшов непогану роботу.
До цього її не цікавило його існування, а тепер вона дзвонила ледь не щотижня й постійно просила про допомогу.
— Усе нормально. Я зайнятий, кажи одразу, що хотіла.
Роман розмовляв холодно, демонструючи повну байдужість.
Напевно, варто було прямо попросити Людмилу більше ніколи не турбувати його. Але виховання не дозволяло вчинити так різко.
З почуття хибної вдячності за те, що вона його хоча б народила, він час від часу їй допомагав.
Коли Людмила пішла, батько Романа швидко привів у дім іншу жінку.
Маленький Ромчик спершу панічно боявся мачухи, думав, що вона знущатиметься з нього, але Олена Максимівна виявилася неймовірно доброю.
Вона щиро полюбила хлопчика й стала для нього справжньою мамою.
Олена Максимівна ніколи не наполягала, щоб він називав її матір’ю, а просто дарувала йому тепло й турботу.
А от батько виявився людиною легковажною. Він швидко втомився від другого шлюбу й закрутив роман на стороні.
Олена Максимівна зради не вибачила й подала на розлучення.
Романові тоді щойно виповнилося десять. Хлопчик боявся, що батько приведе нову мачуху, яка виявиться лихою.
Проте Олена Максимівна вирішила вибороти право виховувати дитину, яку вже вважала рідною.
Батько не сперечався — доля сина його мало обходила. Тож Рома залишився жити з мачухою.
Усе, чого він досяг у житті, було її заслугою. Олена Максимівна підтримувала його в усіх починаннях, і він був їй безмежно вдячний. Їй, а не біологічним батькам.
— Ну чому ти знову так розмовляєш? Думаєш, мати не може зателефонувати синові просто так?
— Ти занадто пізно згадала, що в тебе є син, — гірко посміхнувся Роман. — Знову потрібні гроші? У мене зараз немає можливості допомогти.
— Гроші? Я й не збиралася просити грошей! І що ти за людина така? Треба було мені самій зайнятися твоїм вихованням у дитинстві, — важко зітхнула Людмила.
— Треба було, — підхопив Роман. — Тепер уже пізно про це думати. То що у тебе за справа? Бо я справді зайнятий.
— Я чула, що ти квартиру купив. Тітка Галя розповівши. Вітаю, молодець, я пишаюся тобою! Тож прийми тепер сестру до себе.
У нашому містечку нормальної роботи немає, а вона молода, їй треба влаштуватися в житті, щоб як і ти, досягти успіху. Ти ж зобов’язаний підтримувати родину!
— Зобов’язаний? Родину? — перепитав Роман, не вірячи своїм вухам. — Ти зараз серйозно? Я цю сестру в очі не бачив.
У цей момент у двері наполегливо постукали. Роман насупився. Гостей він не чекав. Його дівчина була на роботі, та й у неї були ключі.
— Ти не маєш права так зі мною розмовляти! — голос Людмили в слухавці зірвався на істеричний вереск. — Я тебе народила, я аліменти платила!
Я не кидала тебе, просто так склалися обставини! А ти тепер відвертаєшся, рідну матір ні за що не маєш!
Роман уже не слухав. Він рушив коридором на звук різких, вимогливих ударів у двері — так стукає той, хто не звик чекати.
Він відчинив і завмер. Пальці так стиснули телефон, що аж зарипів чохол.
На порозі стояла тендітна дівчина, як дві краплі води схожа на його біологічну матір.
Його сестра Злата. Родичка, про існування якої він знав лише зі згадок, але ніколи не бачив особисто.
Вона зухвало посміхнулася й ледь підняла підборіддя.
— Привіт, братику, — кинула Злата й без запрошення переступила поріг, закочуючи за собою масивну валізу. — А в тебе тут непогано. Тітка Галя казала, що квартира гарна. Молодець.
Роман занімів від такого нахабства.
— То ось так ти просиш про допомогу? — запитав він у слухавку, ковтаючи клубок, що підкотився до горла. — Просто поставила мене перед фактом?
— То що, ти виженеш її на вулицю? — у голосі Людмили почулися залізні нотки. — Романе, я в дитинстві дбала про тебе, аліменти платила! Ти мусиш допомогти сестрі!
Роман просто вимкнув телефон. Розмовляти не було сенсу, коли реальна проблема вже стояла посеред його коридору.
Не дивлячись на дівчину, він пройшов на кухню, кинув мобільний на стіл і кілька разів глибоко вдихнув, намагаючись опанувати себе.
Злата тим часом по-господарськи оглядала житло: зазирнула у вітальню, спальню, оцінила балкон з інструментами.
— А де я спатиму? — запитала вона буденним тоном. — Мабуть, у спальні, там ліжко велике.
— Ти поживеш тут кілька днів, поки не знайдеш роботу й орендоване житло, — Роман повернувся до неї, схрестивши руки на грудях. — Тиждень, максимум два. Це зрозуміло?
— Ну звісно, — легковажно відмахнулася Злата, уже відкриваючи шафу в передпокої. — Ой, який у тебе тут лад. Але я б усе переставила по-іншому.
Вона посміхнулася тією самою солодкою, фальшивою посмішкою, що й Людмила.
У цю мить Роман збагнув, що зробив величезну помилку, впустивши її. Але виставити дівчину за двері в перший же вечір, коли на вулиці вже сутеніло, забракло духу.
До спальні він її, звісно, не пустив, облаштувавши місце у вітальні на дивані.
Наступного ранку Роман ще раз суворо попередив сестру:
— Я планую з’їхатися зі своєю дівчиною, тож ти маєш розуміти, що тут ти зайва. Не затягуй із пошуками житла.
— Розумію, розумію! Постараюся якнайшвидше все владнати. Ти найкращий брат у світі! — щебетала Злата.
«Найкращий брат?» Вони ж побачилися вперше в житті.
Втім, Роман розумів: вона скаже що завгодно, аби її не виставили просто зараз.
Минуло три дні. Співжиття з абсолютно чужою людиною перетворювалося на пекло.
Злата взагалі не виходила з дому. Вона прокидалася пообіді, цілими днями лежала на дивані, дивилася телевізор і гортала стрічку в телефоні.
— Ти взагалі шукаєш роботу? — не витримав Роман.
— Шукаю, звісно! Але це не так просто. На співбесіди кличуть, але толку мало… Братику, дай трохи грошей, будь ласка. У мене навіть на проїзд немає.
— А про що ти думала, коли їхала сюди з порожніми кишенями? — Роман закипав, стискаючи кулаки.
— Мама сказала, що ти допоможеш. Ти ж мій брат!
— Брат? Ми ніколи не спілкувалися! Ти живеш у моїй квартирі, не здатна навіть посуд за собою помити чи прибрати, та ще й гроші з мене вимагаєш?
— Але ж ми не чужі люди! Не кажи такі грубощі. Я завжди мріяла з тобою познайомитися й затоваришувати.
Роман лише приречено похитав головою. Він дав їй трохи грошей і знову нагадав, що цей притулок — тимчасовий.
— Пам’ятаю, пам’ятаю! Не хвилюйся, я обов’язково щось знайду!
Але Злата й не збиралася нічого шукати. Вона остаточно знахабніла. У квартирі запанував безлад.
Повертаючись увечері з роботи, Роман застав сестру в тій самій позі на дивані: вона голосно реготала з якихось відео, а поруч валялися порожня пачка від чипсів та недопита пляшка лимонаду.
— Що це за свинюшник? Тобі важко дійти до смітника? — крикнув Роман, ледь стримуючи лють.
— Братику, ну чого ти такий нудний? Я сьогодні так втомилася, ти не уявляєш, скільки співбесід я обійшла!
Ноги відвалюються. До речі, дай іще грошей. Ті вже закінчилися, а мені завтра ні за що їхати.
— На співбесіду, кажеш? Чи на чергову порцію фастфуду?
Злата сіла на дивані й ображено надула губи:
— Ну що, тобі для рідної сестри чипсів шкода? Чого ти такий злий?
— Досить, — тихо й виснажено промовив Роман. — Збирай речі й забирайся геть. Мені набридло бути добрим і терпіти твоє зухвальство.
— Збирати речі?! Та як ти смієш мене виганяти? Ми ж сім’я!
Сім’я… Чомусь біологічна мати згадала про це слово лише тоді, коли вирішила виїхати за рахунок сина. І навчила цього свою доньку.
— Ні. Ми не сім’я.
Лише зараз Роман остаточно зрозумів: він нічого не винен ні цій дівчині, ні матері, яка колись проміняла його на нового чоловіка. Його терпінню настав край.
— Ти не посмієш! Я зараз мамі подзвоню!
— Дзвони кому хочеш. Мені байдуже. Збирай речі, я оплачу таксі до вокзалу й квиток назад до твоєї матусі.
Якщо за п’ятнадцять хвилин не вийдеш — викину твою валізу за двері. Тобі в моєму домі місця немає.
Злата злякалася. Вона побачила в очах брата таку рішучість і лють, що зрозуміла: він не жартує.
Схлипуючи й проклинаючи все на світі, вона квапливо почала скидати речі у валізу, кричачи, що він ще пошкодує про свою жорстокість.
Як купував їй квиток і відправляв на вокзал, Роман пам’ятав смутно — в крові вирував адреналін.
Треба було виставити її в перший же день, а не дозволяти сідати собі на шию.
Звісно, за годину телефон вибухнув від дзвінків Людмили.
Вона кричала й вимагала, щоб син негайно повернув Злату й перепросив.
— Вона там на вокзалі ридає! Я не чекала такої підлості від власного сина! Як у тебе рука піднялася? Ти мені зобов’язаний, я тобі аліменти платила!
— То стягни з мене ці гроші через суд, якщо зможеш, — відрізав Роман. — І більше не дзвони мені. Я нарешті розставляю всі крапки над «і».
Дякую за урок. Відсьогодні ні ти, ні твоя донька для мене не існуєте. Нахабних родичів мені не треба.
— Я твоя мати! Ти не маєш права так просто відмовитися від мене! — верещала Людмила.
— Моя мати — Олена Максимівна. Іншої в мене не було, немає й не буде.
Роман вимкнув телефон і вперше за довгий час глибоко й спокійно вдихнув. З душі звалився величезний, важкий тягар, який довго тягнув його донизу.
Олена Максимівна була єдиною жінкою, якій він справді хотів і мусив допомагати. А Людмила та Злата отримали по заслугах.
Їхня нахабність не мала меж, і Роман щиро радів, що знайшов у собі сили розірвати це замкнене коло.
Чим більше віддаєш таким людям, тим більші стають їхні апетити, а у фіналі вони все одно залишаються, як у казці, біля розбитого корита.
