На весіллі дочка кинула мені: «Ти для мене більше не мати!»…
…— Ці золоті банти виглядають так, ніби ми зібралися грабувати циганський табір!
Вероніка з огидою відкинула край багатошарової фати й втупилася в декоратора.
— Я ж чітко замовляла відтінок «пильної троянди»! А це що? Колір дешевої фольги з супермаркету!
Олена Вікторівна стояла біля величезного дзеркала в холі ресторану, міцно зчепивши пальці в замок, щоб приборкати легке, але принизливе тремтіння в руках.
Вона мовчки спостерігала, як найнятий декоратор Єгор із сіпаючим лівим оком покірно перев’язує стрічки на важких стільцях.
Поруч, розвалившись у кріслі, Олег — її майбутній зять — ліниво колупав десертною виделкою фруктове канапе. Крапля крему впала на його брендовий піджак, але він навіть не помітив.
Весь його внесок у це весілля обмежувався виключно грандіозними ідеями та нескінченними капризами.
— Олено Вікторівно, — ліниво розтягуючи слова, посміхнувся Олег, з презирством крутячи в руках кришталевий келих. — Вам би ще пластикові стаканчики сюди купити.
Мені перед партнерами по бізнесу просто соромно за такий… відверто провінційний розмах. Ну серйозно, що це за міщанство?
«Бізнес» Олега складався з величезних боргів і пафосних стартапів, які лопалися швидше, ніж встигали відкритися.
Зате пихи у хлопця вистачало на раду директорів міжнародного банку.
Олена Вікторівна ковтнула образу. Вона оплатила це свято абсолютного марнославства до останньої серветки, повністю спустошивши свої накопичувальні рахунки.
Ба більше, заради примхи зятя вона викреслила зі списку запрошених рідну сестру та племінників.
«Олено Вікторівно, зрозумійте, ці ваші родичі з села не впишуться в концепцію елітного весілля. Вони просто зіпсують нам фотосесію своїм виглядом», — безапеляційно заявив тоді Олег.
І Вероніка піддакнула. І Олена поступилася.
У важкій шкіряній сумочці Олени лежав оксамитовий футляр. Там тихо побрязкували ключі від двокімнатної квартири на проспекті Миру.
Вона збирала на неї довгих сім років. Брала нічні чергування в лікарні, працювала на півтори ставки, відмовляла собі в усьому.
А вчора вона зробила помилку — повезла молодих показувати їхнє «гніздечко».
Олена сама, ночами, клеїла там добротні шпалери в дрібну квіточку, намагаючись заощадити на бригаді й вкласти в стіни душу.
— Мамо, ну це ж повний несмак! У таких інтер’єрах живуть лише глухі пенсіонери! — закотила очі Вероніка, ледь переступивши поріг. — Це просто знущання з мого почуття прекрасного!
— Так, Олено Вікторівно, тут усе доведеться зчищати до бетону, — підхопив Олег, брезгливо постукуючи дорогим туфлем по новенькому ламінату. — Ну, нічого.
Ми розраховуємо, що ви оплатите нам послуги нормального дизайнера. У нас же кожна копійка на рахунку, самі розумієте.
Спогад про ту розмову досі палив груди вогнем. Олена тоді промовчала. Списала все на передвесільний стрес.
«Молоді ще, не розуміють, як важко даються гроші», — заспокоювала себе вона. О, як же вона помилялася.
До них дрібними, спотикаючими кроками підійшла старша адміністраторка Світлана.
Вона нервово притискала до грудей планшет, а на її обличчі читався майже молитовний жах.
— Вибачте… Олено Вікторівно, тут така ситуація, — боязко почала дівчина, намагаючись не дивитися на наречених. — Постачальник щойно приїхав.
Він привіз екзотичних устриць і крабів. Наречені змінили меню сьогодні о восьмій ранку. Без вашого відома.
Світлана глибоко зітхнула й назвала суму доплати. У Олени на мить потемніло в очах.
— Скільки? Двісті п’ятдесят тисяч гривень?! — прошепотіла вона.
— Так… За терміновість, делікатеси та колекційне ігристе, — винувато переступила з ноги на ногу адміністраторка. — Шеф-кухар сказав, що без повної оплати прямо зараз вони не почнуть підготовку та обслуговування банкету.
Олена повільно повернулася до доньки. Вероніка у своїй пишній сукні, схожа на величезне, примхливе безе, навіть оком не змигнула.
— Які устриці, Вероніко? — тихо, майже безвиразно запитала Олена. — Ми ж пів року тому затвердили бюджет! Там прекрасне запечене м’ясо, качка, червона риба…
— Ой, мамо, не починай! — роздратовано перебила донька, і на її шиї виступили червоні плями. — Ти хочеш зганьбити нас перед нормальними людьми через якісь жалюгідні копійки?
Олег звик до ресторанного сервісу, а не до твоїх страв з лікарняної їдальні! Мені що, перед гостями червоніти за твоє скнарство?
Олег багатозначно хмикнув, схвально кивнувши нареченій, і знову втупився в телефон, чекаючи, коли теща слухняно дістане картку.
І це була остання крапля, що переповнила чашу терпіння. Саме в цю секунду пелена материнської любові, яка роками застилала Олені очі, просто розчинилася.
Вона раптом чітко побачила перед собою двох абсолютно чужих, егоїстичних і неймовірно нахабних споживачів.
Чорна діра їхніх вимог ніколи не закриється. Скільки б вона не віддала — їм завжди буде мало, і вони завжди будуть нею гребувати.
— Я не буду доплачувати жодної гривні понад кошторис, — чітко, голосно й дуже спокійно вимовила Олена. — У мене немає цих грошей. І бажання їх шукати теж вже немає.
— Що?! — Вероніка аж підскочила, з розмаху жбурнувши на підлогу розкішний весільний букет. — Ти завжди була нестерпно дріб’язковою! Тобі шкода грошей на єдину доньку?! На моє єдине в житті весілля?!
Олег огидно скривився й відступив на крок, ніби боячись забруднитися провінційним скандалом.
— Слухай, мамо, — верескнула Вероніка, важко дихаючи. — Якщо ти зараз же не оплатиш цей рахунок — можеш взагалі звідси забиратися! Чуєш? Ти для мене більше не мати!
Ці слова хльостко розлетілися по великому холу. Декоратор Єгор від несподіванки впустив рулон золотої стрічки, і той з шумом покотився по мармуру.
Олена стояла нерухомо. Жодної сльози. Жодного крику у відповідь.
Навпаки, в голові запанувала дивовижна, кришталева тиша. Ніби в задушливій кімнаті нарешті навстіж відчинили вікно.
Вона повільно відкрила сумочку й дістала оксамитовий футляр. Вероніка переможно випнула підборіддя, очікуючи, що мати, як завжди, зламається й слідом дістане банківську картку.
Олена відкрила футляр, подивилася на блискучі ключі, м’яко погладила пальцем дерев’яний брелок… і закрила його. А потім сховала глибоко у внутрішню кишеню жакета.
Вона повернулася до заціпенілої адміністраторки Світлани.
— Мій початковий депозит покриває оренду цього залу ще на півтори години, — спокійно сказала Олена. — Всю замовлену їжу, напої та роботу персоналу я скасовую. Прямо з цієї секунди. Оформлюйте повернення залишку коштів на мою картку.
— Як це — скасовуєте?! — Олег миттєво втратив усю свою аристократичну млявість. Його обличчя вкрилося дрібним потом, а голос здригнувся. — Ви що, з’їхали з глузду? Гості будуть тут за двадцять хвилин! Мої партнери!
— Ну, ви ж неймовірно дорослі, успішні люди з високими стандартами, — Олена вперше за день тонко посміхнулася, дивлячись прямо в перелякані очі зятя. — Нічого!
Впевнена, ви блискуче впораєтеся з оплатою устриць і налагодженням корисних зв’язків самостійно. Успіху.
Вона розвернулася й твердим, легким кроком попрямувала до скляних дверей виходу.
— Мамо! Мамо, стій! Ти не посмієш! — істерично закричала ззаду Вероніка, але її голос раптово зірвався на жалібне, безпорадне скиглення. — Олег… що нам робити? Олег, зроби що-небудь!
Олена Вікторівна навіть не обернулася…
Через дві години Олена сиділа на літній веранді розкішного рибного ресторану на набережній.
Перед нею стояла тарілка з крабом, свіжі овочі та келих крижаного білого. На білосніжній скатертині лежав оксамитовий футляр.
Вона дістала телефон і набрала номер:
— Алло, Галю? Привіт. Слухай, ти казала, твоїм знайомим потрібна квартира на тривалий термін?
Так, на проспекті Миру. Шпалери? Шпалери там є чудові, в квіточку, дуже затишні. Нехай завтра приходять дивитися.
Олена сховала телефон, акуратно відламала шматочок соковитого крабового м’яса, вмочила його в ніжний вершковий соус і заплющила очі від задоволення.
Гроші від оренди вона відкладе на покупку невеликої заміської дачі. Обов’язково з високим, міцним парканом.
Виявилося, що витрачати зароблені гроші, сили та життя виключно на себе — це неймовірно приємне, а головне — абсолютно правильне заняття.
