Надя поправила ідеально укладені локони, дивлячись у дзеркало передпокою, і глибоко зітхнула. Сорок років…
З кухні долинав аромат запеченої свинини з картоплею — її коронна страва, яку чоловік Женя обожнював до тремтіння.
Сам Женя зараз нервово переставляв фужери у вітальні.
— Надя, вони вже в ліфті, — крикнув він, і в його голосі чулася напруга бійця перед виходом на мінне поле. — Тримайся, я поруч.
Дзвінок у двері пролунав як сигнал повітряної тривоги.
На порозі стояла «свята трійця»: свекруха Лариса Іванівна у капелюшку, схожому на гніздо переляканої чаплі, зовиця Галя з виразом обличчя, ніби їй усі винні по мільйону доларів, і десятирічний Антоша — «золотий онук», який з порога штовхнув Надині улюблені замшеві туфлі.
— Ну, з днем старіння тебе, дорогенька! — голосно проголосила Галя, втискуючись у коридор і навіть не подумавши роззутися. — Ой, а чого так тісно? Женя, ти досі не розширив передпокій? Жах.
— Здрастуй, Галя. І тобі не хворіти, — Надя посміхнулася тією самою посмішкою, якою зазвичай зустрічають податкового інспектора. — Проходьте, тапочки праворуч.
— Антошеньці не потрібні тапочки, у нього плоскостопість, йому шкідливо! — одразу ж обурилася Лариса Іванівна, відштовхуючи онука від полиці із взуттям. — І взагалі, у вас підлоги холодні.
Анечка, мабуть, у вовняних шкарпетках ходить? Де ж моя онучка? Чи знову ховається?
Зі своєї кімнати вийшла дванадцятирічна Аня, тихо притискаючи до грудей папку з малюнками.
— Доброго дня, бабусю.
Лариса Іванівна кинула на дівчинку байдужий погляд.
— А, привіт. Ти схудла, чи що? Шкіра майже світиться. Ось Антоша у нас — богатир! Галя, покажи, яку грамоту він отримав за поїдання бургерів на швидкість!
— Мамо, потім, — відмахнулася Галя, плюхнувшись на диван і оглядаючи святковий стіл. — Надя, а що, ікри немає?
Ми взагалі-то з дороги, голодні як вовки. Антоша, не чіпай вазу! Хоча ні, чіпай, це дешеве скло.
Надя переглянулася з чоловіком. Женя промовчав — домовленість є домовленість. Не псувати свято.
— Ласуйте, дорогі гості, чим багаті, як кажуть, — Надя поставила на стіл салатницю. — Ікра в тарталетках, Галя. Якщо дивитися очима, а не жадібністю, то можна помітити.
Галя закашлялася, але одразу ж опанувала себе:
— Ой, які ми ніжні стали до сорока років! До речі, про вік. Ми з мамою подарунок принесли. Ексклюзив!
Лариса Іванівна урочисто поставила на стіл величезний, пошарпаний пакет із супермаркету.
— Ось! — гордо заявила свекруха. — Це родинна цінність. Я зберігала для особливого випадку.
Надя заглянула всередину. Там лежав старий, пожовклий від часу електричний самовар з облупленим дротом і явними слідами накипу столітньої давності.
Від «подарунка» пахло вогкістю і коморою.
— Це… вінтаж? — уточнила Надя, намагаючись не розсміятися.
— Це пам’ять! — повчально підняла палець Лариса Іванівна. — І взагалі, дарованому коню в зуби не заглядають. А ти, Надя, могла б і подякувати.
Ми, між іншим, на таксі витратилися, щоб цю важку річ довезти. Женя, може, оплатиш Галі поїздку? У неї зараз складний період, чоловік аліменти затримує.
— Мамо, у Галі чоловік живе з нею в одній квартирі, які аліменти? — не витримав Женя.
— Психологічні! — гримнула Галя, накладаючи собі подвійну порцію свинини. — Ти, брате, взагалі повинен сестрі допомагати.
Ми, до речі, ще й по справі. Антоші потрібен новий ноутбук для навчання. Хоча можна й гровий.
Той, що ви Аньці купили минулого року, йому б підійшов. Вона все одно тільки малює, їй потужний не потрібен. Віддайте племіннику, га?
У кімнаті запала тиша. Аня втиснулася в стілець, з жахом дивлячись на батька.
— Ні, — твердо сказав Женя.
— Що значить «ні»? — виделка Лариси Іванівни з дзенькотом впала на тарілку. — Женя, ти егоїст! Аня — дівчинка, їй заміж виходити, борщі варити.
Навіщо їй комп’ютер? А Антоша — майбутній програміст! Він у «Майнкрафті» такі будинки будує!
— Бабусю, це мій комп’ютер, я на ньому графіку вчуся робити, — тихо, але чітко сказала Аня.
— Ти тільки поглянь, як вона розмовляє зі старшими! — розвела руками Галя. — Надя, це твоє виховання! З неї виростає хамка! Антоша, синку, йди подивися, що там у Аньки в кімнаті цікавого.
— Сиди! — голос Наді пролунав як постріл. Антоша, який уже встав зі стільця, плюхнувся назад.
Надя повільно встала, тримаючи в руках келих з ігристим. Її очі злобно зіщурилися.
— Жадібність породжує бідність.
— На що ти натякаєш?! — заверещала Галя, червоніючи плямами. — Що мій Антоша… що ми… Та як ти смієш у свій ювілей нас повчати?! Мамо, ти чуєш? Вона нас ображає!
У цей момент пролунав гуркіт. Усі обернулися.
Антоша, скориставшись моментом, поки дорослі сперечалися, стягнув зі столу папку Ані.
Він намагався дістати один малюнок, смикнув — і перевернув на папку соусник із жирним брусничним соусом.
— Мій проект! — скрикнула Аня, кидаючись до столу.
Малюнки, над якими вона працювала три місяці для конкурсу, були залиті липкою червоною рідиною. Вони були безнадійно зіпсовані.
— Ну ось, налякали дитину своїми різкостями, у нього руки затремтіли! — одразу ж пішла в атаку Лариса Іванівна. — Та що там, мазання!
Намалює нові! А ось сорочку Антоші ви тепер зобов’язані купити, він замастився об вашу скатертину!
Аня заплакала й втекла до своєї кімнати. Женя встав. Він був блідий, і м’язи на його вилицях тремтіли.
— Пішли звідси, — тихо сказав він.
— Що? — Галя завмерла зі шматком м’яса біля рота.
— Геть звідси. Усі троє. Негайно зібрались і вийшли з нашого дому!
— Женя! Ти виганяєш матір?! — Лариса Іванівна схопилася за серце, закочуючи очі. — Ой, мені зле! Надя, дай корвалол!
— У мене немає корвалолу, — спокійно відповіла Надя, склавши руки на грудях. — Зате у мене є чудова новина, яку я хотіла приберегти на десерт.
Вона підійшла до серванту й дістала гарний конверт.
— Галя, пам’ятаєш, ти скаржилася, що в тебе борг за кредит і колектори дзвонять?
Очі зовиці жадібно загорілися.
— Ну? Ти що, вирішила допомогти?
— Ми з Женею обговорювали це, — Надя покрутила конверт у руках. — Ми планували подарувати тобі вісімдесят тисяч.
Щоб ти закрила борги й відстала від нас хоча б на пів року. Женя навіть зняв гроші з депозиту.
Галя нахилилася вперед, ледь не перекинувши салат. Лариса Іванівна дивним чином одужала і випрямила спину.
— Ой, Надя, ну ось бачиш! — заворкувала свекруха. — Рідна кров — не вода! Давай сюди, ми якраз…
— Але, — перебила її Надя, — дивлячись на цей чудовий самовар зі смітника… І дивлячись на те, як ви знищили працю моєї дочки… А головне, чуючи, як ви вимагаєте відібрати в Ані комп’ютер…
Надя повільно, з насолодою поклала конверт у сейф.
— Що ти робиш?! Дурна чи що?! — закричала Галя, підхоплюючись. — Це ж наші гроші!
— Це не ваші гроші. Це ціна вашого ставлення, — вимовив Женя, підходячи до дружини й обіймаючи її за плечі. — Аня завтра йде до найкращої художньої школи міста. Платної. Саме на ці гроші. А Антон нехай грає на тому, що в нього є.
— Ви… ви пошкодуєте! — зашипіла Лариса Іванівна, хапаючи капелюшок. — Моєї ноги тут більше не буде! Ви залишитеся самі! Та кому ви потрібні, крім рідні?!
— З такою ріднею й ворогів не треба, — посміхнулася Надя. — Забирайте свій самовар. І так, Галя, таксі я не оплачу. Прогулянка корисна для здоров’я.
Галя схопила сина за руку, той заревів, вимагаючи десерт.
Лариса Іванівна намагалася підняти важкий самовар, але пакет порвався, і іржаве диво техніки з гуркотом впало їй на ногу.
— Ай! Боже! Це все через вас! — заголосила свекруха, стрибаючи на одній нозі до виходу.
— Двері за собою зачиніть, — холодно кинув Женя.
Коли за ними зачинилися двері, у квартирі запанувала дзвінка тиша. Надя подивилася на чоловіка. Женя видихнув, його плечі опустилися.
— Вибач, що зіпсували тобі ювілей, — глухо сказав він.
— Ти жартуєш? — Надя підійшла до нього і поцілувала в щоку. — Це найкращий подарунок. Я десять років чекала, коли ми це зробимо.
Двері в кімнату Ані прочинилися. Дівчинка визирнула, витираючи сльози.
— Тату, мамо… вони пішли?
— Пішли, сонечко. Назавжди, — посміхнувся Женя. — Принеси свої чернетки. У мене є ідея.
Ми зараз поїдемо в магазин і купимо тобі найкрутіший професійний планшет. Намалюєш свій проект у цифровому форматі. Встигнемо до кінця конкурсу.
Аня скрикнула й кинулася батькові на шию. Надя дивилася на них і відчувала, як всередині розливається тепло.
На столі остигала свинина з картоплею, на килимі розпливалася пляма від соусу, а в передпокої валялися частини старого самовара.
Вона раптом зрозуміла, що це не безлад — це фінал вистави, де її роками намагалися змусити грати роль «тихої та зручної».
Самовар розвалився, скатертина переживе соусну пляму, а ось її терпіння — ні, воно вже у сміттєвому відрі, поруч із чужими претензіями.
Надя повільно витерла долоні рушником і вперше за довгий час не побігла виправляти «незручність».
Вона сіла, спокійно випила ігристе зі свого келиху і відчула, як всередині все стає на місце — без крику, без виправдань, просто чесно. І на душі було класно.
Увечері телефон Наді розривався від повідомлень. Писала Галя: «Антоша плаче, хоче торт! Ви звірі! Навіть дитину не пригостили».
Надя мовчки заблокувала номер зовиці. Потім номер свекрухи.
Вона налила собі ще один келих, відкусила шматочок тортика і задумливо подивилася у вікно.
Бумеранг не завжди повертається відразу. Іноді йому потрібно допомогти долетіти до мети. І сьогодні він влучив без промаху.
