— Якщо ти не підеш з моєї кухні за п’ять секунд, я виллю цей чай просто на твої брендові ботильйони!
Я стояла біля кухонного столу, до болю в пальцях стискаючи ручку важкого чайника. Гаряча пара виривалася з носика, обпікаючи шкіру, але я навіть не ворухнулася.
Навпроти мене з чашкою мого улюбленого чаю з бергамотом вальяжно сиділа Вероніка.
Вона дивилася на мене з легкою, ледь помітною усмішкою, ніби я була настирливою мухою, що випадково залетіла до її особистих покоїв.
— Насте, люба, не треба так нервувати, — проспівала вона, повільно роблячи ковток. — Я просто чекаю на Андрія, ми маємо обговорити аліменти на Артема.
— Аліменти обговорюють телефоном або через юриста, а не на моїй дачі о восьмій ранку в суботу! — відрізала я, відчуваючи, як усередині закипає холодна лють.
— Ну яка ж вона твоя? — Вероніка оглянула щойно переклеєні мною шпалери. — Ми з Андрійком цю дачу облаштовували, коли ти ще в інституті на парах штани протирала.
Вона пригубила чай, відставила чашку й провела пальцем по краю дубового столу. У її очах не було ані краплі збентеження — лише абсолютне, непохитне відчуття власної переваги.
…Минуле мого чоловіка Андрія здавалося мені цілком безпечним, коли ми одружувалися.
Вони з Веронікою розлучилися спокійно, без гучного биття посуду та судових битв.
Під час поділу майна трикімнатна квартира в центрі залишилася Вероніці з їхнім десятирічним сином, а Андрію дісталася лише занедбана ділянка з просілим будиночком.
За три роки нашого спільного життя ми взяли іпотеку на квартиру, але всю душу я вклала саме в цей заміський будинок.
Я годинами виривала бур’яни, саджала гортензії, пофарбувала фасад у ніжно-кремовий колір і перетворила руїну на затишне гніздечко.
Андрій радів моїй енергії й завжди повторював, що з минулим життям покінчено.
Але щойно дача засяяла новими барвами, на горизонті з’явилася колишня господиня. Спочатку під приводом свіжого повітря для дитини, потім — просто «проїжджала повз».
Ранкова тиша розсипалася на друзки, коли на гравії біля воріт пронизливо заскрипіли гальма білого кросовера. Я впустила садові ножиці просто в клумбу.
З машини граціозно випливла Вероніка в білосніжному брючному костюмі, а за нею — її мати, Ірина Сергіївна, яка тримала на повідку примхливого шпіца.
— Андрію! — голосно гукнула вона в бік гаража, ігноруючи мене. — Ми заїхали по полуницю для Артема, ти ж обіцяв!
Я зробила глибокий вдих, намагаючись придушити нудоту, що насувалася, і ступила їм назустріч.
— Добрий день, Вероніко. Андрій у місті, повернеться лише ввечері. А полуницю я вирощувала для консервації, а не на роздачу.
Вероніка навіть не повернула голови в мій бік, із зацікавленням розглядаючи відкриту терасу.
— Мамо, поглянь, вони перефарбували нашу веранду в цей жахливо банальний колір, — промовила колишня дружня, прямуючи до будинку. — А пам’ятаєш, як ми з Андрієм вибирали ту якісну темно-бордову фарбу?
— Та й справді, смаку в людей явно бракує, — голосно відгукнулася колишня свекруха, оглядаючи мої охайні грядки з огидою. — До речі, Ніко, зазирни на горище, там лежать мої старі сервізи й килими.
Я перегородила їм дорогу на ґанок, відчуваючи, як пальці самі стискаються в кулаки.
— На горищі нічого вашого немає, — промовила я максимально чітко й тихо. — Ми вивезли весь мотлох на смітник ще два роки тому.
Вероніка зупинилася за пів кроку від мене, поправила сонцезахисні окуляри й оглянула мене з ніг до голови.
— Мотлох? Ти називаєш кришталь моєї мами мотлохом? — у її голосі задзвеніла сталь. — Андрій не міг викинути речі моєї родини. Він занадто вихований для цього.
— Міг і викинув. Дихати стало легше.
— Ти просто ревниве й невиховане дівчисько, яке досі не вірить у своє щастя, — посміхнулася Вероніка. — Не переймайся, я не претендую на твого чоловіка.
Але ця дача будувалася, зокрема, й на мої гроші. Не хочеш впускати — я зараз сама зателефоную Андрію, і він особисто відчинить мені двері.
Вона дістала телефон і швидко набрала номер. Я стояла під палючим сонцем, і по спині пробігав липкий, крижаний холод від усвідомлення власної безпорадності.
Андрій приїхав через сорок хвилин. Замість того щоб вигнати непроханих гостей за ворота, він лише винувато посміхнувся й почухав потилицю.
— Насте, ну чого ти так хвилюєшся? — тихо прошепотів він мені на вухо у передпокої. — Нехай зайдуть, подивляться, що там нічого їхнього немає, і поїдуть. Тобі шкода, чи що? Навіщо створювати конфлікт на порожньому місці?
— Це не порожнє місце, Андрію! Це наш дім! — видихнула я, але він уже відчиняв сходи на горище.
Вероніка та її мати піднімалися нагору з таким виглядом, ніби проводили ревізію у власній садибі.
Вони голосно обговорювали кожен куток, кожну балку, кожну деталь інтер’єру.
— Ой, дивись, Ніко, ця полиця! — заголосила Ірина Сергіївна. — Пам’ятаєш, як Андрій її три дні стругав, а потім рубанок зламав? А ще сусідка приходила, кричала, що дошки в неї вкрали!
— Пам’ятаю, матусю, — із зітханням відгукнулася Вероніка. — Стільки спогадів пов’язано з цим місцем. Шкода, що тепер тут усе таке… чуже.
Я стояла внизу біля сходів. Усередині мене щось наче застигло й перетворилося на сухий, дзвінкий лід.
Чоловік стояв поруч із абсолютно дурнуватою, наївною посмішкою, щиро не розуміючи, чому мої щелепи стиснуті так, що аж зуби тріщать.
— Вони ж нічого не забрали, бачиш? — прошепотів Андрій, коли гості нарешті спустилися. — Просто ностальгія. Будь поблажливішою.
— Ностальгія? — перепитала я. — Гаразд. Я буду поблажливою.
Вероніка поїхала, пообіцявши «заскочити наступного тижня по свіжу зелень для дитини».
Вона була абсолютно впевнена у своєму праві приходити сюди коли завгодно, брати що завгодно й тиснути на мої нерви.
Але вона не врахувала одного: терпіння сумирних дівчат закінчується миттєво, і на його місці з’являється прагматичний розрахунок.
У середу вранці на доріжці знову пролунали кроки. Вероніка з’явилася в стильному лляному комбінезоні, з плетеним кошиком у руках і сонцезахисними окулярами на лобі.
— Привіт, Насте! — одразу ж заявила вона, навіть не глянувши на мене прямо. — Андрій сказав, що у вас салат і кріп уже підросли. Мені треба трохи нарізати.
Я не стала виходити з себе, не стала кричати й посилатися на втому. Натомість я розпливлася в найширшій, найгостиннішій посмішці, на яку тільки була здатна.
— Вероніко! Як чудово, що ти приїхала! — голосно вигукнула я, зробивши крок назустріч і міцно потиснувши її доглянуту долоню. — Ти так вчасно!
Колишня дружина мого чоловіка навіть злегка відступила від несподіванки, з острахом дивлячись на моє сяюче обличчя.
— Е-е… та я ненадовго, буквально кілька пучків нарізати…
— Та яке «ненадовго»! Ти ж тут стільки років прожила, рідний дім, вважай! — я буквально затягла її у двір. — Ходімо, допоможеш мені грядки від бур’янів прополоти, а то я сама зовсім зашиваюся. Ти ж умієш?
Вероніка завмерла, її очі за коричневими скельцями окулярів округлилися.
— Прополоти? Я?.. Насте, ти в своєму розумі? На мені комбінезон за десять тисяч!
— Ой, та облиш! Раз-два на коліна встанеш — нічого з ним не станеться, випереш!
Я з ентузіазмом схопила з лавки важку іржаву сапку й простягнула їй.
— Давай, ти з того кінця пирію починай, а я звідси. Нам ще потім гній треба розкидати під яблуні!
Вероніка зробила ще два кроки назад, обережно оминаючи запропонований інструмент.
— Знаєш, я… мабуть, просто кропу нарву й піду.
— Кріп? — я засмучено сплеснула долонями й вказала на далеку, найбільш зарослу грядку. — Отой, запилений?
Ні, спочатку треба прополоти! А свіжий, зелененький — он там, біля паркану. Але його брати не можна.
— А це чому? — вона нахмурилася.
— Та ми з Андрієм його вранці найсильнішим хімікатом від шкідників обприскали! Від попелиці.
Токсичність першого класу. Якщо погано промиєш — не дай Боже, дитина отруїться. Шлунок потім місяцями лікуватимете.
Вероніка з огидою подивилася на зелені листочки, потім на свої ідеальні нігті зі свіжим манікюром, а потім на мене.
— Ви що, божевільні? Навіщо ви обприскуєте їжу отрутою?!
— Та це ж від шкідників! — я невинно кліпала очима. — Тож бери сапку, прополюй ту грядку з бур’янами, там якраз пробивається здоровий кріп. За три години впораєшся!
— Я… я поїхала, — вичавила Вероніка, розвертаючись на підборах. — Обійдемося без кропу. Куплю в супермаркеті.
— Та куди ж ти! — крикнула я їй услід. — Приїжджай у суботу! Будемо жуків вручну збирати, Андрій так радів, що ти нам допоможеш!
Вона навіть не відповіла. Дверцята її кросовера зачинилися з глухим стуком, і машина помчала, піднімаючи хмари пилу.
Але я знала: такі люди так просто не здаються. Їй потрібно було довести свою перевагу, повернути втрачене відчуття влади над моїм чоловіком і цим простором.
Через два дні вона повернулася. Цього разу теж без мами, але з твердим наміром показати, хто тут диктує правила.
Я побачила її авто з вікна й посміхнулася. За лічені хвилини я взяла акумуляторний шурупокрут і вкрутила два довгі саморізи просто в одвірок і двері дерев’яного вуличного туалету.
Вероніка вийшла з машини, наче на подіум. Проігнорувавши мене, вона одразу попрямувала до будинку.
— Я приїхала забрати книжки Артема, які він забув ще навесні, — сухо кинула вона. — І мені треба в туалет з дороги.
— Ой, Вероніко, як шкода! — я співчутливо сплеснула в долоні. — А туалет же не працює!
Вона зупинилася й втупилася в забиті двері, з яких стирчали капелюшки саморізів.
— У якому сенсі не працює? Це ж просто дерев’яна будка! Що там може не працювати?!
— Забився септик, — з легкістю збрехала я. — Мухи розплодилися, запах жахливий, та ще й дошки прогнили — провалитися можна в будь-який момент. Андрій забив двері, щоб не грішити, поки не викопає нову яму.
Вероніка зблідла, переводячи погляд з туалету на мене.
— І… і куди ви ходите?
— Та он, — я махнула рукою в бік густого, темного ліску за нашою сіткою-рабицею, де кропива сягала пояса. — У лісок! Ду-уже освіжає!
Головне — дивитися під ноги: бачиш, скільки там гадюк цього року розвелося? Та й кліщі з дерев стрибають. Але ти йди, йди! Стежкою ліворуч.
Вона стояла посеред мого охайного газону в дорогих босоніжках і з неприхованим жахом дивилася на темну стіну лісу.
— Ви… ви тут зовсім здичавіли? — прошепотіла вона.
— Та чому здичавіли? Це ж натуральне господарство! — щиро здивувалася я. — До речі, поки ти йдеш до лісу, візьми відро!
Там біля паркану компостна купа перепріла, треба під смородину натаскати. Андрій казав, що ти в дитинстві на городі допомагала, досвід є!
Вероніка зробила крок назад, ніби зустріла не нинішню дружину свого колишнього чоловіка, а пацієнтку, яка втекла з божевільні.
— Я не піду до лісу, — твердо сказала вона, стискаючи кулаки.
— Ну тоді потерпи до міста, — я знизала плечима. — Кілометрів сорок у заторах — і ти вдома! А кріпчик зірвати? Я якраз сьогодні не обприскувала!
— Подавися своїм кропом, — просичала Вероніка, розвертаючись.
Вона йшла до своєї машини швидкими, широкими кроками, більше не демонструючи ані королівської постави, ані зверхньої вальяжності. І ніякі книжки їй вже були не потрібні.
Коли заревів мотор і білий кросовер зник за поворотом, я дістала з кишені шурупокрут і за пів хвилини викрутила саморізи з дверей туалету.
Увечері повернувся Андрій. Він довго ходив по двору, дивився на ретельно вичищені доріжки, на ідеальні грядки й, нарешті, підійшов до мене.
— Насте… мені Вероніка дзвонила, — обережно почав він, дивлячись на мене з повагою, якої раніше не було, і легким страхом.
— І що вона сказала? — спокійно запитала я, підрізаючи кущі троянд.
— Сказала, що ти збожеволіла. Що ти запропонувала їй тягати гній, відправляла справляти нужду в ліс із гадюками й труїш город хімікатами.
Сказала, що більше ноги її на нашій дачі не буде, а овочі та зелень вона краще на ринку у бабусь купить.
Я повернулася до чоловіка й ласкаво посміхнулася.
— Оце ж вибаглива. А я ж просто хотіла проявити гостинність і привчити її до праці на «її рідній» землі.
Андрій мовчки обійняв мене за плечі й глибоко зітхнув. Більше він ніколи не називав мої почуття «простими ревнощами» і не пускав колишню дружину на поріг нашого дому.
Комфортне безтурботне життя закінчується саме там, де починається важка щоденна праця. І міський блиск зникає миттєво, варто лише запропонувати нахабі взяти в руки сапку.
