— Нічого не отримаєш, так і знай! Я про це подбаю!
Тут, посеред ресторанного залу, оформленого в чорних тонах, серед заплаканих людей у жалобній одежі, крики свекрухи здавалися чимось…
Ні, не недоречним — радше огидним.
— Та як ти смієш стверджувати, що твоїй дитині щось належить з наших грошей? Та якби не мій син…
Майя притиснула руки до голови, затуляючи вуха. Заплющила очі, аби тільки нічого не чути. Навколо хтось кричав. Здається, питали, як вона.
Можливо, ця жінка, яка так і не стала їй свекрухою, саме зараз виводили чи виштовхували із залу.
І, можливо, Майї й самій варто було б піти бодай тому, що для покійного Сашка вона офіційно була ніким.
Ось тільки цей банкет, увесь похорон та супутні витрати були оплачені з її кишені. І про це знали всі друзі та колеги покійного нареченого.
Напевно, саме тому присутні все-таки виставили з поминок матір Сашка, а не Майю.
— Ось тобі й стара… Через гроші на дівчину накинулася, — осудливо хитала головою Сашина сестра Світлана.
Матір вона не любила, і, мабуть, мала на те причини. А ось із молодшим братом ладнала, тому й прийшла, як і багато інших родичів, на цей поминальний обід.
– Як ти? Давай принесу водички. У твоєму стані краще не нервувати, сама знаєш, тобі й без цих чвар турбот вистачає…
Майя кивнула й схлипнула.
— Мені не потрібні були гроші, — ледь чутно прошепотіла вона. – Навіщо вони мені, якщо Сашка більше немає… Якщо його немає і все, про що ми думали, про що мріяли, тепер не має значення?
— А ось тут я б не гарячкувала на твоєму місці. Дещо все-таки має значення, — Світлана поглядом указала на живіт Майї. — Ще не помітне, але вже таке важливе.
В очах цієї… ти все одно не будеш хорошою, а дитині кожна копійка знадобиться. Я вже не кажу про те, що з твого боку егоїстично діяти на шкоду синові чи доньці, позбавляючи маля законної спадщини.
— Мені не спадщина була потрібна! Мені потрібен був хтось… близький. Хтось, хто міг би розділити цей біль… Хто допоміг би пережити це все, хто…
Слова, змішані зі сльозами, рвалися з пересохлого горла, але оточення милосердно удавало, ніби не помічає цього.
Усі списували надрив жінки на горе від втрати нареченого — просто щоб не робити ситуацію ще більш ніяковою. Лише Світлана сиділа поруч і втішала, як могла.
Прощаючись, вона простягнула Майї свою візитівку й попросила звернутися до неї найближчими днями, щойно та трохи оговтається.
Легко сказати — оговтається…
У їхніх стосунках із Сашком усе було ідеально. Ніщо не віщувало біди, не було жодних сварок.
Вони пасували одне одному, як дві половинки одного цілого. І Ангеліна Петрівна, Сашина мати, мало що могла вдіяти, аби зіпсувати цю ідилію.
Вона намагалася, звісно, переконати єдиного сина, що сирота з дитбудинку з незрозумілим минулим — не найкраща партія для нього.
Що майстер манікюру — це несерйозна професія, несолідна, адже у Сашка вища освіта, треба шукати рівню…
Той факт, що «нерівня» насправді була дипломованою інженеркою, яка просто не захотіла отримувати за місяць копійки з горами відповідальності й тому перекваліфікувалася на «нігтики», Ангеліну Петрівну не обходив.
Але Сашко відстоював свій вибір настільки жорстко, що матері зрештою було заборонено з’являтися в них удома.
Та й на весілля наречений серйозно думав її не кликати, аби вона не влаштувала черговий концерт. Та вона влаштувала його на поминках.
Ще тиждень тому все було добре. А потім — автівка, що не вписалася в поворот на трасі, доба в реанімації і страшні слова: «Його більше немає. Він не приходив до тями», сказані глухим і відчуженим голосом майбутньої свекрухи.
Саме тоді Майя не витримала, розплакалася й обійняла цю чужу, але, здавалося, об’єднану спільним горем жінку.
Тоді ж вона й поділилася тим, що планувала сказати Сашкові того нещасливого дня: після його втрати в цьому світі залишився ще хтось.
Той, хто народиться лише через сім із половиною місяців. І, можливо, дивитиметься на цей світ рідними зеленими очима батька.
Реакція виявилася зовсім не такою, як сподівалася Майя.
Майбутня свекруха миттєво звинуватила дівчину в бажанні привласнити чуже майно, у спробах маніпулювати «нещасною матір’ю, яка втратила сина», та в усіх інших гріхах, які тільки спали їй на думку.
І ось тепер, на поминках, розпочалася друга дія цієї вистави. І це при тому, що Ангеліна Петрівна не дала ні копійки на похорон.
Вона не займалася організацією, не бігала по інстанціях для оформлення документів і навіть добрим словом не підтримала наречену власного сина, яка була при надії.
І ось Майя опинилася тут. Із руїнами замість минулого життя, зі зламаною долею і… з новим життям під серцем.
Від останнього було найболючіше — насамперед через те, що Сашко так і не встиг дізнатися.
Засинала Майя в сльозах. І снився їй він, коханий. Казав, що в нього «там» усе добре. Просив назвати доньку Сашенькою, просив любити її й бути сильною.
Вона обіцяла. І плакала, прокидаючись. А за місяць, після сороковин, почала діяти — для початку звернулася до Світлани.
Жінка була юристкою, тож її допомога стала дуже доречною. Згодом Майя не раз раділа, що прислухалася до її порад.
— Тобі одразу після народження дитини треба буде подати до суду. Далі — встановлення батьківства…
— Це що ж, могилу розкопуватимуть? — щось неприємно вкололо Майю зсередини.
Вона знала, що Сашко поставився б до цього без забобонів, але їй самій ставало моторошно.
— Цього не знадобиться, — заспокоїла Світлана. — Наші батьки розлучилися зі скандалом через мамину зраду.
Оскільки мені було п’ятнадцять, а Сашкові тринадцять, батько через суд вимагав ДНК-експертизу.
Він був упевнений, що ми не від нього, і не хотів платити аліменти на чужих дітей.
У нього взагалі було багато дивацтв, але суть у тому, що офіційно зафіксовано: ми з Сашком рідні по батькові.
— Це означає, що можна довести батьківство Сашка через тебе? — одразу вловила суть Майя.
— Так. Оскільки наше з ним споріднення підтверджено судом, цього має вистачити. Зазвичай у таких випадках можуть призначити ексгумацію, але, сподіваюся, до цього не дійде.
Чому ти так дивишся? Я ж бачу, як тебе пересмикнуло. Ми з братом ставилися до цього простіше, у дусі «нас у тій могилі вже не буде», а для тебе це чутлива тема.
— Недобре це — турбувати тих, хто пішов з життя.
— Повір мені, якби Сашко знав, що його власна мати хоче відібрати спадщину у його дитини, він би сам підписався під будь-якою експертизою.
Ексгумація не знадобилася. Рівно в строк у Майї народилася дівчинка. Дівчина виконала прохання зі сну й назвала її Олександрою.
Несправджена свекруха ще попсувала нерви, але Майя, розуміючи, що стосунків не повернути, діяла за порадою Світлани: «З паршивої вівці хоч вовни жменя».
У їхньому випадку спадщиною виявилися частка в квартирі, де жила мати, та дача, що дісталася Сашкові від батька.
Під час поділу майна Майя виплатила свекрусі різницю між вартістю третини квартири та половини дачі, оформивши заміський будинок у власну власність.
Ще через два роки вона ту дачу продала, а на виручені кошти, додавши свої заощадження, придбала однокімнатну квартиру на ім’я доньки.
Опікунська рада схвалила угоду, оскільки житло оформлювали на дитину, а нова нерухомість була дорожчою, що вважалося поліпшенням житлових умов.
Згодом Майя здала цю квартиру в оренду, забезпечивши стабільний додатковий дохід.
Сама ж вона продовжувала жити разом із малечею в тій однушці, яку отримала від держави як випускниця дитячого будинку.
Колишня свекруха на горизонті не з’являлася аж до десятиріччя Сашеньки.
Того дня дівчинка повернулася зі школи схвильована.
Розповіла, що їхній клас водили до театру, де літня гардеробниця раптом розплакалася, побачивши її, а потім кинулася обіймати з криками: «Сашенько, Сашенько!».
Налякана дівчинка втекла додому і тепер розпитувала маму, що це за дивна жінка і звідки вона знає її ім’я.
Майя зітхнула. Саме цієї розмови вона боялася найбільше. Не хотіла налаштовувати доньку проти бабусі, але й брехати не могла.
Вона посадила дівчинку за стіл і розповіла все як є.
— Ми з твоїм татом не встигли розписатися. Подали заяву, але він загинув в аварії. Того ж дня я дізналася, що ношу під серцем тебе. Його мама, твоя бабуся, відмовилася тебе визнавати. Звинуватила мене в обмані.
— Думала, що ти йому зрадила? — насупилася Сашенька.
— Так. Це було неправдою, донечко. Але вона не хотіла нічого слухати.
— Мамо, а яка різниця? Був же суд і експертиза, правда? І вона навіть після того, як дізналася, що я її онука, все одно не хотіла нас знати?
— Сказала, що бачити нас не хоче. Кричала, що я заради своєї дитини її обібрала.
— А сильно обібрала? — дівчинка примружила очі й звела кінчики пальців разом.
Від цього жесту в Майї щоразу стискалося серце — точно так само робив Сашко, коли про щось міркував.
Донька перейняла чимало його звичок, і це дарувало відчуття, що коханий не зник безслідно.
— Спадщину поділили порівну. Вона залишилася у своїй квартирі, а ми забрали дачу, яку я потім продала й купила житло для тебе. Тож нікого на вулицю ми не виганяли.
— Знаєш, мамо, мені здається…
Договорити їй не дав дзвінок у двері. Йдучи відчиняти, Майя вже здогадувалася, кого побачить.
На порозі справді стояла Ангеліна Петрівна — з величезним подарунковим пакетом і сльозами на очах.
— Я до Сашеньки прийшла. До своєї онучки, — тихо мовила вона.
Перш ніж Майя встигла відповісти, у коридор вийшла сама дівчинка.
— О, згадали, що у вас є онука? — різко кинула Сашенька. — Раптом знадобилася? Самі ж колись кричали мамі в очі, що я «нагуляна». Мені мама все розповіла!
— Налаштувала дитину, значить?! Промовчати не могла? — злісно зиркнула на Майю Ангеліна Петрівна.
— А чому я мала мовчати? — образа, що роками зріла всередині, нарешті вирвалася назовні. — Ви ображали нас обох навіть після суду. Роками не цікавилися, як ми живемо.
А тепер, коли вона виросла, вирішили стати доброю бабусею? Пелюшки міняти не треба, ночей недосипати не треба — прийшла з коробкою і вже люба?
— А ви б прийшли, якби я не була схожа на тата?! — крикнула дівчинка, притиснувши кулачки до грудей. — Коли в садочку в усіх були бабусі, а в мене ні — де ви були?
А тепер думаєте, можна просто так прийти? Ви мені не потрібні! Ідіть звідси і свій подарунок забирайте!
Сашенька сама зачинила двері, ледь не прищемивши гості пальці, а потім розридалася, сховавши обличчя в маминих обіймах.
— Знаєш, мамо… Краще б у мене взагалі не було бабусі. Мені одна дівчинка в школі казала, що заздрить мені, бо в мене тато пішов у засвіти, а її — просто кинув.
Вона знає, що її тато її не любить. А я знаю, що мій тато мене б любив, якби був живий. І про бабусю я думала так само.
Що вона десь далеко і просто не знає про мене. А тепер я знаю, що вона мене просто не хотіла… Я погана, що так вигнала її?
— Ні, зайчику, ти не погана. Просто тобі дісталася така бабуся. Так буває. Але не сумуй, у тебе є чудова тітка Світлана, дядько Паша, сестричка Женя…
— І братик Вася! — усміхнулася крізь сльози Сашенька. — Він підросте, і ми гратимемося всі разом.
Майя полегшено зітхнула, бачачи, як швидко дитина відходить від стресу.
Ангеліна Петрівна ще кілька разів намагалася дзвонити, звинувачуючи Майю в тому, що та «вкрала в неї старість і єдину внучку».
Але Майя просто занесла її номер до чорного списку. Тепер вона нарешті жила спокійно — у своїй маленькій, але по-справжньому щасливій родині.
