— Ніно, ми з Антоном порадилися. Час тобі платити за проживання.
Тамара Павлівна стала на порозі кухні, схрестивши руки на грудях.
Прозорий шифон її парадної блузки категорично не вписувався в домашню обстановку, запах смаженої цибулі та гудіння старої витяжки.
— У якому плані? — Ніна відірвалася від екрана телефону, де саме вводила показання лічильників у банківський додаток.
— У прямому, люба.
Невістка повернулася до столу. Свекруха незадоволено стиснула губи, спостерігаючи за нею.
— Оренду плати, раз живеш у нас, — припечатала Тамара Павлівна й виразно оглянула кухню. — Ти в цьому будинку на пташиних правах.
Територія моя. Син мій. А ти тут просто місце займаєш. Меблі зношуєш, воду он ллєш без кінця. За комунальні хто платити повинен?
Ніна мовчки відклала телефон на край столу. Жодних гучних слів, жодних скандалів.
Просто тупа, тягуча втома, від якої ломило потилицю і хотілося заплющити очі.
Вони жили в цьому старому двоповерховому будинку вже три роки.
Антон тоді гордо заявив, що родове гніздо пустує даремно, треба переїжджати, економити на орендованій квартирі й збирати гроші на власну.
Те, що родове гніздо потребувало капітального ремонту, а з віконних щілин дуло так, що взимку ворушилися фіранки, його не бентежило.
Згодом чоловік став керівником невеликого відділу.
Вирішив, що він тепер великий бізнесмен, вклав усі вільні кошти в якісь каламутні проєкти приятеля і благополучно забув про побут.
Фінансовий тягар непомітно, але міцно ліг на плечі дружини.
— Тамаро Павлівно, — Ніна намагалася говорити рівно, — я щойно оплатила рахунок за електрику.
П’ять тисяч, між іншим. — вона важко видихнула. — Будинок величезний, обігрівається погано. Квитанція за газ теж на мені.
— Електрика — це дрібниці! — відмахнулася свекруха, підходячи до столу й проводячи пальцем по чистій клейонці. — Я про оренду кажу. Антон он розумне слово згадав — амортизація!
Тамара Павлівна взялася в боки.
— Ти по підлозі ходиш? Ходиш. Ламінат стирається. Плитою користуєшся? Вона теж не вічна. Он, дверцята в духовці вже риплять.
— Духовка рипіла ще до мого переїзду. І яку ж суму ви хочете за цю… амортизацію?
— Кругленьку.
Свекруха назвала цифру, порівнянну з орендою гарної двокімнатної квартири ближче до центру міста.
Ніна аж кліпнула від несподіванки. Сума була абсолютно неадекватною для будинку на околиці, де половина труб потребувала заміни.
— Двадцять тисяч? За право спати в кімнаті, де шпалери відклеюються?
— Не подобається — ніхто не тримає! — одразу ж обурилася Тамара Павлівна й переможно підняла підборіддя. — Знайдеш дешевше — скатертиною дорога.
А поки живеш на моїй території, будь ласка, компенсуй. Мій будинок — не благодійна нічліжка. Антон зі мною повністю згоден.
— Антон згоден?
— Аякже. Він чоловік, він будує сім’ю. А ти на всьому готовому сидиш.
У передпокої рипнула мостина. Почувся глухий звук взуття, що впало: Антон повернувся з роботи.
Ніна вийшла в коридор, залишивши незадоволену свекруху на кухні. Чоловік зняв куртку, кинув її повз гачок на полицю для взуття й мляво потягнувся.
Вигляд у нього був такий, ніби він особисто розвантажував вагони з вугіллям, хоча Ніна чудово знала, що на своїй посаді він максимум клацав по клавішах і пив каву з колегами.
— Антоне, твоя мати вимагає від мене орендну плату за проживання тут, — прямо сказала Ніна, не даючи йому пройти.
— Ой, ну не починайте.
Він скривився, наче від зубного болю, і спробував обійти дружину, прямуючи до холодильника.
— Антоне, я серйозно. Вона просить двадцять тисяч на місяць. Плюс комунальні, які й так оплачую я. Ви справді це обговорювали?
— Дай їй, скільки просить, нехай заспокоїться, — відмахнувся чоловік, відкрив дверцята холодильника й втупився в полиці. — Не грузи мене своїми проблемами.
У мене тендер горить, на роботі справжнє божевілля, а ти зі своїми жіночими розбірками лізеш. Суп є чи борщ?
— Дай, скільки просить? Серйозно?
Ніна не підвищувала голосу. Вона просто стояла й дивилася на чоловіка, з яким прожила три роки і заради якого відмовилася від ідеї взяти власну іпотеку.
Відмовилася, бо він переконав її вкладати гроші в «наше спільне майбутнє». Майбутнє, яке чомусь вимагало нескінченних вкладень лише з її боку.
— Антоне, вона просить гроші за те, що я живу в будинку, який сама ж і утримую.
Ти в курсі, що ремонт старого котла минулого місяця обійшовся мені в пристойну суму? А заміна труб на кухні?
— Та що ти там оплачуєш? Якісь копійки! — Антон роздратовано дістав каструлю і грюкнув нею об плиту. — Я в бізнес вкладаю!
Я нас забезпечую на майбутнє! — Він виклично подивився на дружину. — Розберемося потім, коли дивіденди підуть.
Мати старенька, їй треба на ліки, на дачу відкладати. Що тобі, шкода? Ти ж працюєш. Заробляєш нормально.
— Шкода?
Ніна підійшла ближче.
Вона дивилася, як чоловік щедро наливає собі борщ, який вона зварила вчора ввечері після зміни. З м’яса, яке вона купила на власні гроші по дорозі додому.
— Чим ти нас забезпечуєш, Антоне? — тихо запитала вона, оглядаючи стару кухню. — Їжу купую я. Рахунки на мені. Поточний ремонт — на мені.
Твої «перспективи» ми їмо на сніданок, обід і вечерю вже другий рік. А тепер я маю ще й платити твоїй мамі за те, що живу тут?
— Досить пиляти! — чоловік гримнув так, що ложка дзенькнула об край тарілки. Він різко обернувся до дружини. — Не хочеш вкладатися в сім’ю — ніхто не тримає.
Я втомився слухати ці претензії щовечора. Приходжу додому, щоб відпочити, а тут вічно незадоволене обличчя.
Він вказав ложкою в її бік.
— Не можеш з матір’ю по-людськи домовитися — твої проблеми! Вчися поважати старших.
Тамара Павлівна, яка весь цей час сиділа за столом, тріумфально всміхнулася. Син заступився. Територія захищена.
— Оце правильно, Антошо, — підтакнула свекруха. — Живе на всьому готовому і ще й носа крутить.
Ніна мовчки переводила погляд з чоловіка на свекруху. Сперечатися було абсолютно марно.
Антон не чув її, він чув лише свій уявний статус і свою уявну втому від «великого бізнесу».
А Тамара Павлівна бачила в ній лише зручний гаманець на ніжках.
Ніна мовчки забрала свій телефон зі столу, розвернулася і повільно піднялася на другий поверх, у їхню спільну спальню.
Дістала з шафи дорожню сумку. Закинула туди косметичку, домашні речі, кілька светрів і джинси. Збори зайняли від сили двадцять хвилин.
Речей у неї тут накопичилося небагато — весь вільний час і гроші вона вкладала в затишок цього чужого, як виявилося, гнізда.
То нові штори купила, то килим у вітальню, то фарбу для облуплених рам.
Жодних ридань, жодного заламування рук. Було стійке відчуття ясності. Наче довго йшла в тумані й раптом вийшла на рівну, освітлену дорогу.
Ніна підійшла до нижньої шухляди комода й дістала щільну папку з документами. Витягла свої особисті папери — паспорт, диплом, трудову книжку — і засунула їх у внутрішню кишеню сумки.
А важку стопку роздруківок і паперових квитанцій узяла в руку і спустилася на перший поверх.
Антон сидів за обіднім столом, активно хлебтав борщ і гортав стрічку новин у телефоні.
Тамара Павлівна наливала собі чай, переможно поглядаючи на невістку із сумкою на плечі.
— Я йду, — коротко сказала Ніна.
Вона поклала стопку паперів прямо перед чоловіком, відсунувши його тарілку вбік.
— Що це? — Антон неохоче відірвався від екрана, жуючи хліб. Він пробіг поглядом по паперах.
— Це квитанції. За світло, газ і воду за останні пів року. І квитанції від майстрів за ремонт даху та обслуговування того самого опалювального котла. Все оплачувала я.
Тамара Павлівна перестала розмішувати цукор у чашці. Ложечка дзенькнула об порцеляну.
— І що? — не зрозумів чоловік, кліпаючи очима. — Навіщо мені цей паперовий архів?
— А тому, що тепер ці рахунки оплачуватимеш ти, бізнесмене. — Ніна перехопила ремінець сумки зручніше. — Твоя мама хоче отримувати орендну плату?
Чудова ідея. Тільки зимові рахунки за цей величезний, дірявий будинок з’їдають більше, ніж вона запросила за проживання.
Вона вказала на верхній рахунок.
— А котел знову барахлить. Майстер ще минулого вівторка сказав, що насос треба замінити. Я збиралася купити його з наступної зарплати. Але тепер це ваші турботи.
— Ніно, що ти собі вигадала? — обурилася свекруха, підступаючи до столу. У її голосі проривалися істеричні нотки. — Куди ти зібралася у ночі?
А рахунки хто закриватиме? А хто підлогу митиме? У мене, між іншим, спина вже тиждень болить!
— Орендарі, Тамаро Павлівно, — з гіркотою кинула Ніна, втомившись тримати обличчя. Вона поправила сумку на плечі. — Я своє віджила.
Безкоштовна прислуга і спонсор звільняється. Тепер ваша черга платити за комфорт родового гнізда. Удачі вам обом у бізнесі.
Вона розвернулася і вийшла в передпокій. Накинула пуховик, взулася.
За спиною Антон щось невдоволено бурмотів про жіночу логіку та істерики, а свекруха голосила про невдячність.
Ніні вже було байдуже. Поріг рипнув під ногою. Двері зачинилися, відрізаючи її від цієї дивної родини назавжди.
Минув місяць. Ніна зняла затишну двокімнатну квартиру ближче до роботи.
Місця там було, звичайно, менше, ніж у двоповерховому маєтку свекрухи, зате з пластикових вікон не дуло, а затикати дірки в чужих невдалих затіях більше не було потреби.
Вона нарешті почала висипатися. Купила собі нові туфлі. Записалася в басейн.
Життя увійшло в нормальну, передбачувану колію, де зарплата витрачалася на себе, а не на затикання дірок у чужому бюджеті.
Телефон задзвонив у п’ятницю ввечері. Ніна щойно налила собі гарячого чаю. Вона подивилася на дисплей — дзвонив Антон.
Ніна довго дивилася на вібруючий апарат, а потім все-таки натиснула зелену кнопку.
— Ніно, слухай, тут така справа… — голос Антона звучав розгублено і незвично тихо. Жодного начальницького тону, жодних розмов про тендери.
— Що сталося? — спокійно запитала вона.
— Тут прийшли рахунки за опалення. Газовики лічильник перевірили. І за світло якийсь дикий перерахунок виставили. — Він важко задихав у слухавку. — А котел учора взагалі зламався.
Ми з матір’ю в куртках сидимо. Майстра викликав, а він виставив таку суму за цей насос, що мені доведеться брати з обороту бізнесу.
А в мене там… ну, просадка невелика. Слухай… може, повернешся? Мати погарячкувала, ми все зрозуміли. Вона згодна без оренди.
Ніна підійшла до вікна. Внизу, у світлі ліхтарів, поспішали у своїх справах перехожі. У її новій квартирі було тепло й тихо.
— Я втомилася, Антоне, — відповіла вона й прикрила очі на секунду. — Нехай Тамара Павлівна здасть мою половину будинку в оренду. Якраз на новий насос для котла вистачить. І на світло залишиться.
Вона натиснула «відбій», поклала телефон на стіл і пішла спокійно пити чай.
