– Ну от, починається… Ти що?! Я ж людям обіцяв. Ти мене перед усіма знайомими зганьбити хочеш? Прийдуть, а на столі салатики та картопелька? Серйозно?!
– Але…
– Ну, постарайся хоч раз, – попросив Юра, – заради мене.
Я погодилася, аби тільки він відчепився.
– Даремно, – повторила Люба. – Я б на твоєму місці влаштувала йому прочуханку…
– Усі ми мудрі після події, – відмахнулася я…
…— День народження — сумне свято, — зітхнула я.
— Чому це? — здивувалася сестра.
— Та сідай, — почала я метушитися біля неї, — зараз усе розповім.
Сестра пройшла, сіла на своє місце біля вікна й помітила у вазочці магазинне печиво.
– А де твоє, домашнє? – здивовано поцікавилася вона.
– Та не пекла цього разу.
– Це чому ж так?
І я розповіла…
Мій чоловік Юра — столяр у меблевому цеху. Руки золоті, майстер рідкісний, що й казати.
Але любить добре посидіти зі своїми хлопцями. Знає міру, звісно, але й міцне застілля дуже поважає.
А готувати на всю цю чесну компанію доводиться, ясна річ, мені.
– Ти ж знаєш, Любонько, я сама кухарка, – казала я. – Цілий день на роздачі… А вдома в мене, виходить, друга зміна, бо Юра любить, щоб на столі завжди все було «по-людськи».
– Ох… – мовила Люба.
– Ось тобі й ох, – відгукнулася я.
Я неймовірно втомилася від каструль. І вирішила цього року зробити собі подарунок. Не сервіз, не парфуми в коробочці, а просто день народження без готування.
Замовити щось простіше, сісти за стіл як гостя й не підхоплюватися щохвилини до плити.
– Я про це так Юркові й сказала, – продовжила я.
– А він що?
– А він кивнув і, як на мене, пропустив усе повз вуха.
– Ну, так воно завжди й буває, – зауважила Люба.
Оце вже щира правда! За тиждень до дня народження чоловік мене ощасливив:
– Аллочко, я наших запросив.
– Куди? – насторожилася я.
– Та на твій день народження!
Я здивовано витріщилася на чоловіка. А він, анітрохи не збентежившись моєю реакцією, продовжив:
– Мої хлопці прийдуть тебе привітати!
– Але ж я для них ніхто, Юро! – заперечила я.
– Як це ніхто? Ти ж моя рідна дружина! Ну, слухай: я їм обіцяв твій холодець, канапки й запечену рибку… коротше, усе, як ти вмієш. Зробиш, добре?
Ось так… Запросив. Обіцяв. А мене спитати забув.
– Юро, – обережно почала я. – Я не хочу…
– Та облиш ти! – розсміявся чоловік. – Тобі ж це все за щастя! Ти ж без куховарення жити не можеш.
Ви тільки послухайте! Це що ж… Він сам за мене вирішив, що я без цього жити не можу?
Я рушник на гачок повісила й пішла до спальні, аби не наговорити зайвого на ніч. А потім чую — він телефонує своєму найкращому другові Семену.
– Сьома, ти обов’язково приходь із Валентиною! У мене дружина таку смакоту готує — язик проковтнеш!
Мені дуже кортіло вийти зі спальні й висловити чоловікові все, що я про нього думаю. Але я втрималася.
– Даремно, – зауважила Люба.
– Даремно, – погодилася я.
Наступного дня Юра склав меню. Сів навпроти мене й почав:
– Отже, так. Холодчик з хріном, «Олів’є», оселедець під шубою, канапки, запечений судак…
– Чекай-чекай, – зупинила я його. – Це що, я все маю готувати?
– Ну не я ж! – розвів він руками. – Так, далі… Рублені котлетки, форшмак, пальчики…
– Пальчики… – повторила я.
– Ну й торт, звісно, – закінчив нарешті чоловік. – Ти вже не підведи. Я Семену сказав, що стіл буде королівський.
– А нічого, що це мій день народження? – так і крутилося в мене на язиці.
Але вирвалося інше:
– Ну, раз обіцяв, то хай вже буде. Але давай тоді щось простіше, а? – запропонувала я. – Салатів якихось наріжу, картоплі запечу і…
Чоловік незадоволено подивився на мене:
– Ну от, починається… Ти що?! Я ж людям обіцяв. Ти мене перед усіма знайомими зганьбити хочеш? Прийдуть, а на столі салатики та картопелька? Серйозно?!
– Але…
– Ну, постарайся хоч раз, – попросив Юра, – заради мене.
Я погодилася, аби тільки він відчепився.
– Даремно, – повторила Люба. – Я б на твоєму місці влаштувала йому прочуханку…
– Усі ми мудрі після події, – відмахнулася я.
Ну ось, настав мій день народження. Я чекала, що Юра мене поцілує, скаже добрі теплі слова… А дзуськи!
– З днем народження! – привітав він мене на бігу.
І кинувся до шафи. Там у нас лежать гроші в конверті, він туди здебільшого відкладає. Дістав конверт, відрахував купюри, поклав переді мною:
– Ось, Аллочко, тобі на продукти. Їдь на ринок просто зараз, а то прийдеш під шапочний розбір і нічого не візьмеш. До шостої постарайся накрити стіл, гаразд?
– Юро…
– Зі святом тебе, красуне, – повторив він і побіжно обійняв мене. – Увечері привітаю як слід, зараз немає часу, запізнююся!
І втік на роботу. Я залишилася сама. Гроші лежать, список лежить. І я раптом так розлютилася на нього…
– Нічого я готувати не буду! – гримнула я в порожнечу. – І на ринок не поїду!
– О, правильно! – схвалила Люба. – Оце по-нашому! Ну а далі що? Як ти викрутилася?
– Зараз розповім.
Я взяла телефон і замовила в кулінарії найпростіше: готові вареники й пельмені, рум’яну курку-гриль, салат у пластиковому відерці, такий самий магазинний оселедець під шубою, нарізаний хліб і найзвичайнісінький бісквітний торт.
І за весь день до плити навіть не підійшла. Мені, звісно, кортіло, що й казати… Думала, може, хоч печива напечу, згладжу трохи провину…
– Провину?! – обурилася Люба. – Яку ще провину?!
– Ну, як пояснити… – зніяковіла я. – Усе-таки ми з Юрою завжди добре жили, гріх скаржитися. Та ти й сама знаєш. Він чоловік добрий і простий. Жодного разу мені злого слова не сказав.
– Зате він з тебе знущався, – зауважила сестра, – а це куди гірше.
– Ну, може, ти й права. Але слухай далі.
До шостої години я не знаходила собі місця. Хвилювалася, визирала у вікно. Думала: зараз щось буде… Скандал чи не скандал, але своє «фе» він обов’язково висловить.
О шостій прийшли. Рівно, хвилина в хвилину.
Прийшли Семен із дружиною Валентиною, Віталька та ще двоє з їхнього цеху.
Усі з квітами, з пляшками, тупцюють у передпокої, галасують. Юра запросив їх до кімнати… та так і застиг на порозі.
На столі — пельмені в мисках, курка у магазинній фользі, салати у тих самих відерцях, у яких їх привезли, торт звичайний заводський. Ані холодця, ані канапок.
Юра так розгубився, що на нього прямо-таки шкода було дивитися.
– Алло, – промовив він, – а де… Де ж усе?
– Що «усе»? – посміхнулася я.
– Де стіл?!
– Ось він, перед тобою, – я невинно кліпнула віями. – А що? Щось не так?
Чоловік промовчав. А я запросила гостей до столу й, поки вони розсідалися, мовила:
– У мене сьогодні день народження.
– Вітаємо! – долинали голоси звідусіль.
– Дякую. Тридцять років я простояла біля плити — і на роботі, і вдома. І ось вирішила зробити собі подарунок — відпочити, — я оглянула стіл і посміхнулася. — Це все, друзі, на Юрині гроші куплено.
Він вам королівський стіл обіцяв. Ось він, дивіться, їжте на здоров’я. Та холодця в магазині не було, ви вже вибачайте.
Ну, почали всі їсти. Їли мовчки, бо хвалити… а кого хвалити? Мене? Та нема за що. Юру? Тим паче нема за що! Так і вечеряли мовчки.
А потім гості потихеньку почали розходитися.
– Ну й що твій Юра? – поцікавилася Люба. – Сильно образився?
– Та ще й як! Три дні зі мною взагалі не розмовляв.
Ми трохи помовчали.
– Ну а висновки він бодай якісь зробив? – уточнила сестра.
– Та хто ж його знає, – зітхнула я. – Але як би там не було, а гостей Юра до нас більше не кличе. І не можу сказати, що я цьому не рада. Швидше навпаки. Ось тому й печиво магазинне, – підсумувала я.
– А нічого так, смачне. Не твоє, звісно… Але піде. А ти все правильно зробила, – мовила Люба. – Гарно ти йому носа втерла.
– А чи не занадто, як вважаєш?
– У самий раз!
