— Жінка має бути мудрою, а не допитливою, — казав чоловік. Після 31 року шлюбу Віра дізналася, куди він насправді їздить на «риболовлю»…
…Того ранку я пішла по масло й одразу помітила вільне місце на нижній полиці холодильника. Банки з груздями не було.
Я встала раніше, щоб зварити вівсянку. Відсунула пакет із молоком. Біля задньої стінки, де зазвичай намерзає іній, залишилася світла кругла пляма.
Так і є! Зникла дволітрова банка з білою кришкою.
У ній щільно, один до одного, лежали солоні грузді. Я збирала їх минулого серпня. Повзала на колінах по сухій хвої, поки чорна земля в’їдалася під мої нещасні нігті.
А про спину й годі казати. Вона потім нила три дні, я ледве розгиналася від болю.
Я солила ті грузді з часничком, із суцвіттями кропу. Додавала й дубове листя, щоб грибочки хрустіли. А тепер де ж та банка?
Я вийшла на балкон, навіть не накинувши кофту. Рушник так і залишився затиснутим у долоні. Лише біля перила я помітила його й засунула під пахву.
Я виглянула у вікно. Внизу, біля під’їзду, самотньо стояв наш «Фольксваген». Багажник був відчинений.
Мій чоловік, Сергій, крекчучи й перевалюючись з ноги на ногу, заштовхував усередину довгий брезентовий чохол. Потім поставив поруч важкий розкладний стілець із металевими ніжками.
— Сергію! — я сперлася на холодні металеві перила балкона й гукнула, щоб він почув. — А де грузді? Де банка?
Мій чоловічок навіть не здригнувся. Він спокійно зачинив багажник, обтрусив долоні. Сонце било в очі, тож він примружився та задер голову.
— Взяв із собою, Віро, — мовив він, а ключі в його руці задзвеніли. — Хлопцям під оковиту буде смакота.
Місцеві хлопці там, на річці, люблять, щоб грибочки були з прянощами. Я ж тобі казав. Та ти не сумуй, у неділю я приїду, ближче до вечора.
Я остовпіла. І мовчки дивилася, як він сідає за кермо…
Ми в шлюбі вже досить давно. Чоловік усе життя працював, не пив — хіба що димів. А сім років тому раптом відкрив для себе риболовлю.
І відтоді, з квітня по листопад, щовихідних завантажував снасті й їхав на нашу річку.
— Від шуму турбін рятуюся, Віро. Там очерет шелестить, вода тиха, сидиш собі, дивишся на річку й заспокоюєшся, думки до ладу приводиш. Хоч якась віддушина в цьому житті, — казав він.
І я вірила, бо тиша й справді допомагає перезавантажитися. Я мовчки кивала.
Але ось що дивно. За сім років у домі не з’явилося жодної риб’ячої голови. Навіть найменшого окунька, який хіба що кішці й згодився б…
Утім, чоловік пояснював це просто:
— Я ж спіймав, зважив рибку, а потім відпустив. У мене суто спортивний інтерес. Та й шкода її…
У неділю ввечері в замку пролунало клацання ключа.
Я сиділа в кріслі з в’язанням. Сергій увійшов до передпокою. Кинув на тумбочку ключі, стягнув кросівки, не розв’язуючи шнурків, потер долоні.
Я підійшла, щоб забрати його куртку й кинути в прання.
Після справжньої риболовлі від неї мало б тхнути мулом і димом багаття. Однак тканина пахла чужими парфумами. Солодкими й нудотними.
— Гумові чоботи сушити будеш? — запитала я, дивлячись на його руки. — Ти якось підозріло виглядаєш після риболовлі.
І справді… Нігті були ідеально чистими. Ані задирок від гачків, ані в’їдливого бруду. Чисті, рожеві нігтьові пластини.
Сергій роздратовано знизав плечима.
— Віро, ну почалося! Я три години плентався по трасі, дачники все заблокували. Як завжди. Спину тягне, ноги гудуть. Думав, удома чекає гарячий чай і їжа, бо голодний як вовк, а тут знову допит із пристрастю.
Він зняв окуляри й протер скельця краєм футболки.
— Мені що, відпочити не можна? Людина просто повітрям подихала, раз на сто років у тиші посиділа, так ні — треба нерви витріпати просто з порога!
Він протопав на кухню в самих шкарпетках, увімкнув воду в раковині.
Я залишилася в коридорі з його курткою в руках. Тканина була абсолютно сухою й чистою. Я засунула руку в праву кишеню. Вона була порожня.
У лівій пальці намацали зім’ятий папірець. Я витягла його й розгладила на долоні. Касовий чек із супермаркету. Адреса виявилася цікавою.
Зовсім на іншому кінці міста. В протилежному боці від річки. А час — вечір суботи.
У списку покупок: сир камамбер, дві пляшки сухого, оливки без кісточок, вологі серветки та сік. Яка краса…
Світло в передпокої раптом здалося надто різким, аж різало очі. Я акуратно, по лініях зігнула, склала чек і поклала назад у кишеню.
Зайшла на кухню, мовчки поставила перед чоловіком заварник із чаєм і тарілку з розігрітими макаронами.
Поки він їв, голосно сьорбаючи чай, я взяла його телефон. Натиснула бічну кнопку, спустила шторку й сірим повзунком вимкнула будильник, налаштований на шосту тридцять ранку.
Що робити далі, я поки не знала.
У понеділок він проспав. Метушився по квартирі, заплутуючись у штанинах, упускав ключі, лаяв будильник. І на мене гримав.
На нараду до головного інженера зрештою запізнився на сорок хвилин.
Я в цей час спокійно пила каву біля вікна, спостерігаючи, як двірник підмітає жовте листя.
Деякий час ми майже не розмовляли. Швидше за все тому, що я тоді ще не вирішила, як жити далі. Рішення прийшло пізніше.
Через місяць ми святкували тридцятиріччя Дениса, нашого сина.
Зсунули два столи у вітальні, накрили святковою скатертиною. Від духовки йшло тепло, качка з яблуками підрум’янилася.
Зібралися родичі, кілька друзів сім’ї, зокрема Микола — старий приятель чоловіка, з яким вони колись справді їздили з ночівлею на іншу річку.
Микола, огрядний, розчервонілий від випитого, голосно хрумтів огірком і без упину щось базікав.
— Слухай, Сергію! — гаркнув він через усе застілля, наливаючи собі ще. — Ти ж у нас тепер досвідчений вовк! Щовихідних на річці пропадаєш.
Я тут гумовий човен узяв, мотор обкатав. Давай наступної суботи поїдемо разом? Надішлеш мені геолокацію своїх рибальських місць! Я теж хочу відпочити.
Сергій потягнувся за серветкою.
— Та куди тобі, Колю… — він ніяково промокнув губи, уникаючи погляду друга. — Там… там немає під’їзду. На твоїй колимазі не проїхати. Глухомань. Я взагалі люблю рибалити сам. Сидиш собі в тиші, поплавець гойдається…
— Та облиш! — Микола вдарив долонею по столу. — Я на своїй ластівці хоч по болоту! Чи ти там, зізнавайся, якусь русалку підгодував? Га?
За столом весело зашуміли й захихикали.
Світлана, наша невістка, відкладаючи шкірку від мандарина, раптом посміхнулася. Вона витерла руки паперовим рушником, подивилася на свекра й мовила з легкою посмішкою:
— Ой, дядьку Колю, та яка там риболовля, чесно кажучи. Подивіться уважно на Сергія Петровича. Він же просто від нас усіх у гаражах чи на дачі ховається.
Він вудку в руках тримати не вміє! Віро Миколаївно, — вона перевела погляд на мене, — ви хоч одну рибу почистили за ці роки?
Та він просто відпочиває від родини, а може, й від роботи. Щоб йому мозок не виносили ані вдома, ані там.
Світлана засміялася, але всі інші раптом замовкли. Микола хмикнув і втупився у свою чарку.
Сергій повільно поклав зім’яту серветку на стіл і провів нігтем по ручці виделки. Потім оглядів гостей, затримав погляд на мені й криво всміхнувся.
— Віра не любить чистити рибу, а в мене — спортивний інтерес, — сказав він крізь стиснуті зуби. — Кому хочеться потім відмивати кухню?
Та й взагалі, жіноча справа — вести господарство, а не лізти чоловікові в душу з допитами.
Менше знаєш — міцніше спиш. Правда ж, Віро? Жінка має бути мудрою, а не допитливою.
Мені здалося, що чоловік явно розраховував на мою підтримку. Він відкинувся на спинку стільця й засунув великі пальці за ремінь штанів.
Сергій був упевнений: зручна, мовчазна дружина стерпить і не зіпсує свято синові. А в мене всередині все вирувало.
Я сиділа на чолі столу, сховавши руки під скатертиною. Ніготь великого пальця зачепився за нитку на спідниці, і я намотувала її на палець, поки вона не порвалася.
Потім підвелася, взяла кришталеву салатницю з олів’є і переставила її ближче до Миколи.
— Їж, Колю, — чомусь звернулася я до нього.
Потім подивилася на чоловіка:
— Ти правий, Сергію. Допитливість — погана риса. Мабуть. Головне, щоб солоні грузді та домашній камамбер із супермаркету йшли на користь твоїм русалкам.
Щоб ні в кого не було алергії чи отруєння. А луску я справді не люблю чистити. Занадто багато бруду від неї.
Я сіла назад і взяла виделку. Світлана роззявила рота й завмерла. Микола кахикнув і втупився в тарілку.
Сергій сидів червоний, мов обшпарений. На вилицях у нього ходили ходуром жовна, він відкрив рот, щоб щось сказати, але я перебила його, звертаючись до сина.
— Денисе, передай мені хліб, будь ласка.
Більше цю тему не згадували. До певного часу.
А потім сталося ось що. Я захворіла.
Лежала під двома ковдрами, але зуби все одно стукотіли. Піт заливав очі, від яскравого світла стельової лампи нудило.
У коридорі рипіли дошки. Сергій ходив туди-сюди. Задзвеніла блискавка на сумці. Клацнув замок на чохлі з вудками.
Він зайшов у спальню у куртці, яку вдягав на свої поїздки. У правій руці тримав ключі від авто, а лівою вже застібав блискавку до підборіддя.
— Віро, випий жарознижувальне і лягай, — сказав він із коридору, навіть не підійшовши до ліжка. — Гаряча вода в чайнику є, якщо що.
— Сергію… — вимовила я. — Мені зараз дуже погано. Серце калатає, руки не слухаються. Залишся. Не їдь. Я боюся залишатися сама з такою температурою.
Він переступив з ноги на ногу. Нахмурився. Подивився на годинник. Потоптався на місці.
— Віро, ну не починай хоч ти, добре? Що я, лікар? Сидіти тут біля тебе й дивитися, як ти потієш?
У мене ж домовленість, люди чекають, я бензин уже залив. Вип’єш таблетку, пропотієш — завтра як новенька будеш. Не нагнітай.
Він відвернувся.
— Сергію, будь ласка, — прошепотіла я, дивлячись у стелю й відчуваючи, як по скроні повзе гаряча крапля поту.
— Усе, мені час їхати. Не сумуй.
Клацнув вимикач, кімната занурилася в темряву. У коридорі грюкнули вхідні двері, ключ двічі повернувся в замку.
Чудово…
Я лежала в темряві, періодично поринаючи в сон. Озноб поступово відпускав. Біль у суглобах нікуди не зник, але нудило не від нього. А зовсім від іншого.
До ранку суботи температура впала до тридцяти семи і п’яти. Голова ще була важкою, але мислити я стала чіткіше.
Я скинула мокру ковдру, встала, дійшла до кухні й налила склянку води.
На підвіконні лежав старий планшет чоловіка. До нього був прив’язаний обліковий запис автомобільного супутникового трекера.
Сергій сам установив його на машину для захисту від викрадення. І зовсім забув, що доступ на цьому пристрої залишився відкритим.
Я запустила додаток. Повільно почала повзти смужка завантаження.
На карті загорілася маленька синя крапка. Вона не рухалася. Вона пульсувала не на річці. Вона горіла в дачному селищі «Сосновий бір», за сорок кілометрів від міста, на зовсім іншій трасі.
Вулиця Боброва, будинок 14.
Я пішла до ванної. Увімкнула холодну воду, вмилася. Дістала з комода цупкий паперовий конверт із документами. Викликала таксі.
Таксист виявився мовчазним. Селище зустріло мене високим глухим парканом і рівним асфальтом.
Вулиця Боброва потопала в соснах. Біля ділянки № 14, за кованою хвірткою з візерунками, був припаркований сріблястий «Фольксваген».
Я розрахувалася з водієм і вийшла. З-за паркану долинали жіночий сміх, дзвін посуду й тиха музика.
Хвіртка виявилася незамкненою. Я штовхнула залізну стулку — вона зарипіла, але через музику цього ніхто не почув.
У дворі стояв двоповерховий будинок зі світлої цегли. На галявині — альтанка. У мангалі шипіло вугілля, капав жир із шампурів.
За великим дерев’яним столом сиділи люди: двоє чоловіків у светрах, блондинка років сорока п’яти, закутана в пухнастий кардиган, із келихом червоного в руці. І Сергій.
Він стояв біля мангала. На ньому був недолугий брезентовий фартух поверх светра.
В одній руці тримав щипці для м’яса, в іншій — чарку. Обличчя червоне. Востаннє таку широку посмішку я бачила в нього років десять тому.
— Сергію, давай, не муч! — вигукнув один із чоловіків. — У тебе ж шашлик — просто пісня! Як добре, що ти допоміг Анжелці закінчити терасу, тепер хоч є де культурно посидіти!
Сергій підморгнув блондинці в кардигані.
Я зробила кілька кроків по вимощеній каменем доріжці. Гравій заскрипів під чоботом.
Чоловік, який гукав про шашлик, замовк. Анжела повільно поставила келих на стіл. Сергій обернувся.
Щипці з глухим стуком впали на газон. Чарка вислизнула з його пальців і розбилася об кам’яну плитку. Уламки розлетілися вбік.
— Віро?.. Ти… ти як тут?
Він кинувся до мене, витираючи руки об фартух, і перечепився об край газону.
— Віро, ти чого… ти ж хворієш… ходімо, ходімо до машини, я зараз усе поясню, це… це просто по роботі…
Він спробував схопити мене за лікоть. Я не відсахнулася, лише перевела погляд на його пальці. Сергій завагався, потер великим пальцем суглоб і сховав руку за спину.
В альтанці всі замовкли. Жир із м’яса капнув на вугілля, воно зашипіло, і один із чоловіків поспішно відсунув тарілку. Анжела вчепилася пальцями в край столу.
Я підійшла до столу. Дістала з сумки конверт.
На стругані дошки лягла виписка з нашого накопичувального рахунку, де були зазначені перекази та зняття коштів за останні місяці.
Під нею було свідоцтво про право власності на трикімнатну квартиру, що дісталася мені від дідуся. Зверху я поклала в’язку ключів.
— Доброго дня, — я оглянула компанію. — Я Віра, дружина Сергія. Ми прожили разом тридцять один рік.
Я подивилася на блондинку:
— Анжело, я так розумію? Не лякайтеся, я не влаштовуватиму скандалу. Я просто приїхала повернути чоловікові його речі.
Я підсунула папери ближче до неї.
— Ви, напевно, думаєте, що Сергій — заможний господар? Спонсор вашого ремонту? Так от: квартира, в якій він мешкав останні тридцять років, належить мені.
У виписці зазначено зняття коштів на матеріали та перекази вам.
Вільних грошей на рахунку більше немає. Після виплат за кредитом із зарплати Сергія залишається близько дванадцяти тисяч.
Сергій задихнувся. Він хапав ротом повітря, наче викинутий на берег короп.
— Віро! Замовкни! Що ти мелеш?! — він кинувся до столу, намагаючись згребти папери, але я поклала долоню зверху.
— Уранці, перед тим як поїхати сюди, я викликала майстра. Він змінив засувку нашого замка й зробив нові комплекти ключів. Тобі вони більше не знадобляться.
Сьогодні я переночую в Дениса, а далі ми подамо на розлучення й окремо вирішимо, коли ти вивезеш речі. Без Анжели та її гостей.
Я повернулася до Анжели. Вона поспішно застебнула верхній ґудзик блузки й сховала руки під стіл.
— Забирайте його, Анжело. З його радикулітом, хропінням, звичкою кидати брудні шкарпетки під диван і відсутністю грошей. Ви ж хотіли бачити його в себе. Пригодовуйте далі.
Я повернулася до столу спиною.
— Ти… ти що наробила! — завищав Сергій мені в спину. — Ми тридцять років прожили! А ти мене перед людьми з брудом змішала!
Я зупинилася на секунду біля хвіртки. Не обертаючись, кинула:
— Ми тридцять років жили, Сергію. А останні сім — ти рибалив. Гарного улову…
Ту зиму я пам’ятаю погано. Застуда, перенесена на ногах під час тієї поїздки, дала ускладнення, і два тижні я провела в лікарні.
У пам’яті залишилися крапельниці, білі стелі та кроки чергової сестри в коридорі.
Денис приходив щодня. Спочатку він був розлючений. Сидів на стільці біля ліжка, перебирав ремінець годинника й казав:
— Мамо, ну навіщо так жорстоко? Ну розлюбив, ну зрадив… Подали б на розлучення.
Навіщо було влаштовувати цей цирк із паперами перед чужими людьми? Ти його просто знищила. Розмазала.
Я заплющувала очі й мовчала.
Через чотири місяці Анжела попросила Сергія виселитися.
Грошей на ремонт її дому в нього більше не було, а з його хворою спиною та звичками вона миритися не схотіла. І це навіть не дивно.
Тепер він орендує кімнату в комуналці. На роботу їздить автобусом — машину довелося продати, щоб закрити кредити.
Денис іноді заїжджає до нього, привозить продукти, але спілкуються вони, можна сказати, крізь зуби.
Син не зміг забути, як батько пішов на «риболовлю», залишивши мене з температурою під сорок.
Сергій дзвонив мені разів десять. Надсилав довгі повідомлення в месенджер. Писав, що «помилився», що «біс поплутав», що «треба вміти прощати рідних людей».
Його слова спливали на екрані, а я читала й видаляла діалог, не відповідаючи.
Учора ввечері Світлана, невістка, заїхала до мене, щоб забрати онука. Я заварила чай із чебрецем на новій кухні, розлила його по чашках.
Невістка підсунула свою склянку до цукернички, потім назад, залишаючи на стільниці мокрий слід, і нарешті запитала:
— Віро Миколаївно… Я тут Сергія Петровича бачила на вулиці. Він якось зовсім змарнів. Постарів, схуд, пальто на ньому висить.
Скажіть чесно… Ви не шкодуєте, що тоді так із ним вчинили? Ну, можна ж було просто ключі на стіл покласти. А ви його перед усім чесним народом… Чи не занадто це було жорстоко?
Я подивилася на ідеально чисту стільницю і впевнено сказала:
— Не занадто, Світлано. Якраз у міру.
