– Ну ти ж не відмовиш, – категорично зауважила Світлана в слухавці.
Я тримала телефон біля вуха й дивилася, як Кирюша у дворі ганяє голубів.
Куртка на ньому була вже трохи коротка, з рукавів стирчали зап’ястя, але до весняного розпродажу залишалося зовсім небагато, і я вирішила почекати.
Ми з Іллею давно так жили, від розпродажу до розпродажу, від акції до акції. Я взагалі навчилася терпіти.
Світлана – молодша сестра мого чоловіка Іллі. Сутула, худорлява, з дрібними кучериками хімічної завивки, яких вона без кінця торкалася і поправляла.
Звичка дивитися з-під лоба, ніби весь світ їй винен. Вона жила у нас з того моменту, як Кирюша почав ходити, і аж до самого садочка.
Їла наше, спала на нашому дивані, але за весь цей час не принесла додому ні пачки чаю, ні пляшки соняшникової олії.
Жодного разу, жодного вечора, не посиділа з племінником.
Коли я просила, вона відмахувалася:
– Ой, я не вмію з дітьми, боюся впустити.
Кирюші тоді було три, його не потрібно було носити на руках.
А тепер Світлана заміжня за Олегом, живе окремо, носить під серцем дитину, і, звичайно, їй потрібні дитячі речі.
– Коляску хоча б віддаси? – продовжила Світлана. – Віддай. Малюк же не винен, що у нас поки з грошима скрутно.
Малюк, звичайно, не винен. Мій Кирюша теж не був винен, коли я ночами шила бортики для його ліжечка з обрізків тканини, бо готові коштували, як моя зарплата за тиждень.
Коляску ми тоді взяли вживану, і Ілля доводив її до ладу сам. Ліжечко теж взяли б/у і привели його до ладу.
– Я подумаю, – відповіла я і поклала слухавку.
Увечері я натрапила на зошит. Я вела його в ті часи, коли рахувала кожну копійку, і записувала, скільки витратила на підгузки, на суміші, на повзунки, на все інше.
Перегорнула, побачила свій почерк, закрила зошит і прибрала назад.
У під’їзді біля поштових скриньок хтось повісив оголошення: «Віддам коляску даром, самовивіз». Я сфотографувала оголошення про всяк випадок і піднялася до себе.
Через пару днів Світлана прийшла особисто. Я почула, як клацнув замок, і вийшла в коридор. Вона вже роздягалася в передпокої.
— Ти як увійшла? — здивувалася я.
— Відкрила двері й увійшла, — вона знизала плечима. — У мене ж залишився ключ.
Ключ… Я забула його забрати, коли вона виїхала, а вона забула повернути. Або не забула.
Світлана пройшла до дитячої, відкрила шафу і почала перебирати речі мого сина. Знайдене складала в пакет, який принесла з собою.
– Що ти робиш? – я підійшла ближче.
– Ну а що? Кирюші ж це вже не потрібно. Я забираю тільки те, що він точно не носить.
У мене тремтіло коліно, ліве. Воно завжди сіпалося, коли я злилася, але ще тримала себе в руках.
Я підійшла, взяла пакет з її рук і поставила на підлогу.
– Поклади на місце. Це не твоє.
Світлана подивилася на мене з-під лоба.
– Вася, ти серйозно? Вони ж просто лежать.
– Лежать у мене. У моїй шафі. У моїй квартирі. І я сама вирішу, що з ними робити.
Вона трохи побурчала й пішла. Пакунок залишився на підлозі.
Увечері я сиділа за столом, перевіряла зошити. Третій клас, диктант, Паніна знову написала «варону».
Ілля прийшов з роботи і насамперед поставив чайник. Сів навпроти, швидко моргаючи, як завжди, коли відчував, що в домі щось не так.
– Свєтка дзвонила, – зауважив він. – Плакала.
Я промовчала. Підкреслила зеленим олівцем «варону» і перегорнула сторінку.
У суботу до мене заїхала подруга Іра, привезла Кірюші книжки, а мені пачку натурального зефіру.
Ми сиділи на кухні, говорили про все і ні про що, і раптом Іра розповіла, як її молодша сестра виносила речі з квартири: посуд, рушники, навіть зимові чоботи.
– Я рік терпіла, – сказала Іра. – Потім поміняла замок. Знаєш, про що шкодую? Що не зробила цього раніше.
Коли Іра поїхала, я замислилася. А якщо вчинити так само? Думка прийшла і залишилася. Я не стала її гнати.
У неділю пролунав дзвінок, не телефонний. У двері. Я відчинила і побачила обох: Світлану і Неллі, свекруху.
Неллі, мати Іллі та Світлани, жила в передмісті, приїжджала до нас нечасто.
Вона вміла посміхатися куточками губ так, що губи посміхаються, а очі — ні.
І починала кожну неприємну розмову з ласкавих слів: «дитинко», «сонечко». Завжди.
– Василиночко, дитинко, – Неллі обійняла мене у дверях і пройшла до вітальні. – Я з ранку на ногах. Їхала, втомилася. Чайку б.
Я поставила чайник. Знала, що чай тут не мета, а прелюдія. Неллі сіла за стіл, поклала свої руки, великі, з опуклими венами, і подивилася на мене.
– Світланка мені розповіла. Ти що, для племінника шкодуєш речі? Адже це сім’я, Василино. Ми ж не чужі.
Світлана сиділа поруч із матір’ю, втягнула голову в плечі й мовчала. Чекала.
Неллі робила за неї те, чого Світлана ніколи не вміла: тиснути відкрито.
– Я їй пояснювала, – почала я.
– Що пояснювала? – Неллі махнула рукою. – Речі лежать, дитина з них виросла. Навіщо вони тобі? На згадку зберігати?
– Це мої речі, – промовила я тихо. – Я сама вирішу.
– Ой, «мої», «мої», – Неллі похитала головою, – ти, звичайно, даєш…
Я мовчала. Чайник закипів і клацнув. Ніхто не встав, щоб налити чай.
Світлана підвелася, підійшла до шафи в дитячій, вона вже знала, де що лежить.
– Ну бортики ж нам точно віддаси, – кинула вона мимохідь.
Тоді я дістала зошит з витратами і зачитала все, що там було написано. Все, що ми витратили на дитячі речі.
Потім я перегорнула сторінку і подивилася на Неллі.
– А тепер розкажіть мені, Неллі Дмитрівно, що з цього оплатила Світлана. Вона півтора року жила тут. Не давала грошей, не пропонувала допомогти.
А зараз приходить без попередження, порпається в нашій шафі й розмовляє зі мною так, ніби я їй щось винна.
Настала пауза. Лише з дитячої долинав голос Кирюшина, він там щось будував із конструктора й розмовляв сам із собою.
Неллі відкинулася на спинку стільця. Її рот здригнувся, але вона промовчала.
Подивилася на Світлану, та опустила бортики на коліна й відвела погляд.
– Це неправда, – пробурмотіла Світлана. – Я допомагала. Я…
– Як ти допомагала? – я не підвищила голос.
Навпаки, стала говорити ще тихіше, і Неллі нахилилася вперед, щоб розчути.
– Назви одну річ. Одну. Чи один вечір, коли ти залишилася з Кирюшею. Одну покупку, яку ти зробила для нашого дому. Хоч щось.
Світлана мовчала й перебирала бортики. Я простягнула руку.
– Поклади.
Світлана поклала бортики на стіл. Повільно, обережно, ніби вони й справді стали важкими.
– І ключ, – вимагала я. – Свій ключ давай мені сюди.
Світлана дістала ключі з кишені куртки й кинула на стіл. Вони задзвеніли.
– Коли навчишся купувати хоча б чай у чужому домі, приходь, – зауважила я. – А ці речі наші. І ми самі вирішимо, кому їх віддати.
– До речі, ось, – я показала їй сфотографоване оголошення, – людина задарма віддає коляску. Забрати її вам з Олегом, я думаю, буде неважко. Правда ж?
Світлана навіть не подивилася на екран мого телефону. Буркнула щось на кшталт «самі все знайдемо» і почала збиратися. Свекруха теж не стала у нас затримуватися.
До першого снігу я купила синові нову куртку, на розпродажі, звичайно, але гарну, теплу, рукави були з запасом. Старі його речі ми з чоловіком віднесли до храму.
Світлана народила в грудні. Неллі купила їй коляску на барахолці, простеньку, зі скрипучим колесом.
Світлана мені не дзвонить, я їй теж. З Іллею ми цю тему не піднімаємо.
Неллі приїжджає до Кирюші, а коли йде, я знаходжу на тумбочці в передпокої то пачку чаю, то ще щось.
Не знаю, навіщо вона це робить, але й на тому спасибі…
