— Ого! Ви сьогодні рано, Надіє Олександрівно! — здивовано вигукнула Варвара, відчиняючи двері свекрусі.
На порозі стояла невисока жінка в сірому плащі, з акуратно укладеним сивим волоссям. Її очі, зазвичай променисті й живі, сьогодні здавалися згаслими.
— Я не вчасно? — тихо запитала свекруха, переступаючи з ноги на ногу.
— Та що ви! Заходьте, звісно. Максим якраз удома, у вітальні працює.
Варвара допомогла Надії Олександрівні зняти плащ і провела її на кухню.
Останнім часом свекруха заходила рідко — раз на місяць, не більше. Зазвичай телефонувала заздалегідь, попереджала про візит. А тут з’явилася посеред тижня й без дзвінка.
— Максиме! — гукнула Варвара. — Мама прийшла!
Почулися поспішні кроки. За хвилину на кухні з’явився високий темноволосий чоловік у домашній футболці.
— Мамо? Щось сталося? — він одразу помітив дивний стан матері.
— Та ні, нічого! — Надія Олександрівна спробувала всміхнутися, але посмішка вийшла вимученою. — Просто завітала дізнатися, як ви тут.
Невістка поставила чайник і дістала з холодильника пиріг, спечений напередодні.
Свекруха машинально помішувала ложечкою чай в чашці, явно збираючись із думками.
— Мамо, я ж бачу, що щось не так, — м’яко промовив Максим, поклавши руку їй на плече.
І тут Надія Олександрівна не витримала. Великі сльози покотилися по її щоках.
— Свєта… У Свєти біда! — схлипуючи, промовила жінка.
Варвара й Максим переглянулися. Невістка відразу здогадалася, у чому річ.
Світлана, молодша сестра Максима, пів року тому відкрила кондитерську з французькими десертами. Варвара ще тоді казала чоловікові, що це ризикована затія.
— Що з нею? — стурбовано запитав Максим.
— Кондитерська… — Надія Олександрівна витерла очі серветкою. — Зовсім прогоріла. А в неї величезний кредит. І постачальникам винна. Майже мільйон накопичився!
— Я ж казала! — не втрималася невістка. — Вибачте, звісно, але кому в нашому містечку потрібні ці макаруни по сто гривень за штуку? Тут люди в супермаркет за тістечками ходять, і то лише у свята!
— Варю! — пригальмував дружину Максим.
— Ні-ні, ти права, — похитала головою свекруха. — Я теж боялася, але Свєта так запалилася! Казала, що все прорахувала.
Що возитиме замовлення до обласного центру! — жінка знову схлипнула. — А тепер телефонують колектори. Погрожують! Це якийсь кошмар наяву!
Чоловік напружився:
— Мамо, ти ж розумієш… У нас немає таких грошей. Ми самі маємо іпотеку.
— Знаю, синку, знаю, — Надія Олександрівна взяла сина за руку. — Я не по це прийшла. Я прийняла рішення. Квартиру, що залишилася від тітки Каті, продам.
— Однокімнатну на Театральній? — здивувався Максим. — Ти ж казала, що ніколи…
— Часи змінюються, — твердо відповіла свекруха. — Світланку треба рятувати. Вона ж з глузду з’їде, якщо так далі піде.
Вже другий тиждень зовсім не спить! Хвилююся за неї! Ще чого доброго, до лікарні потрапить!
Варвара прикусила губу. Рік тому, коли вони з Максимом просили допомоги на перший внесок, Надія Олександрівна навідріз відмовилася продавати цю квартиру.
«Це моя подушка безпеки, — казала вона тоді. — Та й дохід якийсь від оренди є».
— Мамо, може, не треба поспішати? — обережно запитав чоловік. — Варто було б порадитися з юристом.
— Ні, синку. Усе вирішено! — літня жінка підвелася з-за столу. — Завтра зустрічаюся з рієлтором. Я просто хотіла вам сказати. Щоб між нами не було жодних таємниць і непорозумінь.
Варвара мовчки прибирала зі столу майже недоторкане частування. Всередині все кипіло, але вона стримувалася. Поки що.
— Ти б хоч чаю випила, — зітхнув Максим.
— Іншим разом, — свекруха попрямувала до передпокою. — Піду я. Справ багато.
Коли за Надією Олександрівною зачинилися двері, Варвара повернулася до чоловіка. З її обличчя було видно — зараз почнеться…
Дружина з гуркотом поставила чашки в раковину й різко заявила:
— Ні, ти бачив? Бачив це? — її голос тремтів від обурення. — Рік тому квартира для нас була «подушкою безпеки», а тепер раптом її можна продати!
Максим втомлено опустився на стілець:
— Варю, ти ж розумієш, що ситуація серйозна. Свєтка в боргах.
— А ми? — перебила його дружина. — Ми що, у шоколаді живемо? Забув, як просили допомогти з першим внеском?
Як я мало не навколішки стояла перед твоєю матір’ю? «Ой, не можу продати квартиру! Як же я без цих грошей проживу?»
Жінка передражнила свекруху, нервово ходячи по кухні.
— Ми тоді просили всього чотириста тисяч! — продовжувала Варвара. — І що в результаті?
Довелося позичати у моїх батьків, які, між іншим, самі ледве зводять кінці з кінцями. А для Світланки відразу однокімнатну квартиру можна викласти!
— Ну, досить! — Максим ударив долонею по столу. — Ти ж бачиш, що ситуація складна. Колектори телефонують.
— Та плювати мені на колекторів! — у розпачі вигукнула дружина. — Твоя сестра — доросла жінка. Сама влізла в цю авантюру, нехай сама й викручується!
Вона змахнула сльози відчаю:
— Знаєш, що найбільше дратує? Те, що ми з тобою п’ять років на цю іпотеку горбатимося.
Я собі зайвої блузки дозволити не можу. А вона вирішила в «бізнес-леді» пограти! Французькі десерти їй, бачте, подавай!
Максим підвівся й обійняв дружину за плечі:
— Заспокойся. Може, мама все-таки вчинить справедливо? Розподілить гроші від продажу квартири між нами та Світланою?
Варвара гірко посміхнулася:
— Який же ти наївний! Думаєш, твоя мати хоч копійку нам віддасть? Усе до останньої копійки дістанеться твоїй сестричці. Ось побачиш!
— Ти несправедлива до мами!
— Ні, коханий, це вона несправедлива! — жінка вирвалася з обіймів чоловіка. — Завжди була й буде. Для неї Свєта — улюблена донечка, а ти так… На другому плані.
— Припини! — розсердився чоловік. — Годі цієї порожньої істерики! Ти ніяк не заспокоїшся!
— А що припинити? Правда в очі коле? — Варвара схопила кухонний рушник і почала несамовито витирати й без того чисту стільницю. — Пам’ятаєш, як ми святкували весілля?
Твоя мати весь час метушилася й повторювала: «А ось у Світланки буде краще, а ось Світланці я куплю сукню дорожчу». І вона ж купила! Хоча ми з тобою вже працювали, а твоя сестра ще вчилася.
Максим мовчав. Заперечувати не було чого: дружина казала правду.
— Гаразд, — трохи заспокоївшись, промовила вона. — Твоя мати — твоя справа.
Тільки потім не скаржся, коли вона всі гроші витратить на сестру, а нам знову: «Вибачте, діточки, не можу допомогти, але при цьому я вас дуже люблю».
Дружина вийшла з кухні. Чоловік дістав із холодильника пляшку темного й важко зітхнув.
Він любив матір і сестру, але десь у глибині душі розумів, що Варвара має рацію.
Завжди, скільки він себе пам’ятав, Свєта була для матері на першому місці. І зараз буде так само.
Через місяць усе сталося саме так, як передбачала невістка.
Надія Олександрівна продала квартиру й усі гроші віддала дочці. Навіть не подумала про те, щоб поділити суму між дітьми.
— Ну що, я мала рацію? — похмуро запитала Варвара, коли чоловік розповів їй новину.
Максим промовчав. Після тієї розмови на кухні минув місяць, але неприємний осад залишився. Він був вдячний дружині за те, що вона не зловтішалася й не казала «я ж попереджала».
Але продаж квартири заради Свєти виявився лише початком «цікавих» подій.
Надія Олександрівна, яка раніше заходила в гості раз на місяць, почала з’являтися дедалі частіше. То на вечерю забіжить, то у вихідні на сніданок.
— Скучила за вами! — казала свекруха, сідаючи за стіл. — У моєму віці самотність — страшна річ!
Варвара мовчки накривала стіл, хоча всередині все кипіло. Вона чудово розуміла, що після продажу квартири родичка втратила постійний дохід від оренди.
— Може, тобі допомогти з готуванням? — якось запропонувала Надія Олександрівна.
— Дякую, я справляюся, — сухо відповіла невістка.
А далі стало ще «веселіше». Незабаром свекруха почала просити гроші в борг. Спочатку невеликі суми — по кілька сотень, по тисячі, нібито до пенсії.
— Уявляєте, ліки так подорожчали! — бідкалася літня жінка. — А мені без них ніяк!
Варвара мовчала, але педантично записувала всі суми у спеціальний блокнот. До кінця другого місяця борг Надії Олександрівни перевищив дванадцять тисяч.
— Максиме, — не витримала дружина, — ти розумієш, що відбувається? Твоя мати продала квартиру, віддала всі гроші сестрі, а тепер…
— Ну і що ти пропонуєш? — втомлено запитав чоловік. — Відмовити матері в допомозі?
— Ні, але… — дружина завагалася. — Може, хоча б натякнути, що непогано було б повернути попередні борги, перш ніж просити нові?
Однак усе вирішилося само собою. Одного вечора Надія Олександрівна прийшла до них зовсім без попередження.
— Я тут пиріжків напекла, — з порога заявила вона. — І заодно хотіла попросити… Тут за квартиру платити нічим… Рахунки за комуналку так зросли!
Це стало останньою краплею. Невістка, яка якраз готувала вечерю, з гуркотом поставила сковороду на плиту.
— Знаєте що, Надіє Олександрівно, — Варвара різко повернулася до свекрухи, — давайте начистоту!
Максим, відчувши, що насувається буря, спробував зупинити дружину:
— Варю, може, не зараз…
— Ні, саме зараз! — в очах жінки заблищали сльози. — Скільки можна мовчати? Ви продали квартиру, віддали всі гроші Світлані, хоча рік тому нам відмовили в допомозі з першим внеском.
Гаразд, це ваше право. Але тепер ви щотижня приходите до нас на безкоштовні обіди та вечері, постійно просите гроші в борг. При цьому старі борги навіть не думаєте повертати!
— Що ти таке говориш? — зблідла Надія Олександрівна. — Я ж мати Максима! Як ти можеш дорікати мені за шматок хліба?
— Можу! — Варвара дістала з шухляди блокнот. — Ось, дивіться! Дванадцять з половиною тисяч набігло за два місяці. І це тільки гроші, не рахуючи продуктів, які ми витрачаємо на ваші візити.
— Господи! — розвела руками свекруха. — Максиме, ти чуєш, що каже твоя дружина? Вона кожен шматок записує! А я ж вас так люблю!
— Любите? — гірко посміхнулася Варвара. — Тоді почніть з того, що поверніть борги. А потім уже про любов поговоримо.
— Не можу повірити своїм вухам! Повтори…
— Кажу: поверніть гроші, які ви винні! А ваша любов нам не потрібна! — невістка не церемонилася зі свекрухою.
Надія Олександрівна повернулася до сина:
— Максиме! Невже ти дозволиш їй так розмовляти з твоєю матір’ю?
Усі троє завмерли. Дружина затамувала подих. Зараз вирішувалося дуже багато чого в їхньому сімейному житті.
Максим повільно підвів очі на матір і впевнено відповів:
— Вибач, мамо, але Варя права. Ми самі ледве зводимо кінці з кінцями. Сплачуємо іпотеку, купили машину, потрібні меблі. А тепер…
— Отож-бо й воно! — голос Надії Олександрівни затремтів. — Значить, і ти теж? Ніколи не думала, що рідний син дорікне матері за тарілку супа!
— Ніхто тобі не дорікає, — твердо відповів чоловік. — Але всьому є межа. Ти сама створила цю ситуацію.
Надія Олександрівна мовчки зібрала свої пиріжки й сумно подивилася на сина:
— Не очікувала. Не очікувала від вас такого. Особливо від тебе, синку.
Жінка попрямувала до виходу, але в передпокої обернулася:
— Не турбуйтеся. Більше не прийду!
Грюкнули вхідні двері. Подружжя залишилося наодинці.
— Вибач, — тихо сказала Варвара. — Я не хотіла, щоб так грубо вийшло.
Максим мовчки обійняв дружину:
— Ти все правильно зробила. Давно треба було це сказати.
З того дня вони бачилися з Надією Олександрівною лише на великі свята. Борги вона так і не повернула, але й нових не просила.
Варвара була задоволена: нарешті в їхній родині встановилися чіткі межі. Нехай краще рідкісні, але щирі зустрічі, ніж постійні візити з подвійним дном.
— Знаєш, — сказала вона якось чоловікові, — я ж не зі зла тоді. Просто хтось мав сказати правду!
Чоловік кивнув на знак згоди. Він розумів, що іноді варто пройти через конфлікт, аби стосунки стали здоровими. Нехай не такими близькими, як раніше, зате чесними.
