“– Олеже, Павлик уже кілька разів питав, коли приїде тато? Може, ти завітаєш до нього на день народження?
Він сумує, і я теж. Приїжджай! Ми так на тебе чекаємо. Сподіваюся, ти прослухаєш цей запис і сам зв’яжешся зі мною”…
Олена заціпеніла. Вона щойно прослухала запис, зроблений на автовідповідач багато років тому.
Пів години тому свекруха привезла Олені цілу сумку речей. Вона передала їх невістці й заявила:
– Розбирала шафи на дачі. Тут багато речей Олега. Можливо, вони мають для нього цінність. Не наважилася викинути. Нехай сам подивиться, коли матиме час.
Свекруха взагалі мала звичку приходити до сина та його дружини з несподіваними подарунками.
То вона тягла сорочки Олега, щоб той уявив, яким він був маленьким і милим.
То діставала зі старих фотоальбомів знімки студентських років і переконувала сина поставити їх у рамку на видному місці.
Софія Андріївна була дивною жінкою. Вона приділяла занадто багато уваги старим і забутим речам, бо вважала, що в них зберігається пам’ять про минуле.
Вона ніколи не дозволяла собі викинути надщерблену чашку, подаровану кимось 20 років тому, вірячи, що таким вчинком образить дарувальника.
Тому на її дачі зберігалася купа непотрібного мотлоху. Час від часу вона перебирала його, а знайшовши «особливо цінні реліквії», тягла до будинку сина.
Ось і цього разу вона залишила чималеньку сумку біля порога й, задоволена собою, поїхала.
Олена зітхнула й почала розбирати старі речі.
Несподівано серед купи дитячих сорочок, які колись носив її чоловік, вона знайшла старий автовідповідач.
Олена не пам’ятала, коли й як він потрапив на дачу свекрухи. Мабуть, саме в той час, коли стаціонарні телефони замінили мобільні гаджети.
Жінка посміхнулася, поринувши в спогади. Дивовижні були часи!
Можна було не побоюватися, що тебе вирве з пів дороги несподіваний дзвінок або відверне від важливих справ. Дзвонили тільки у справах і тоді, коли господарі квартири були вдома.
Олена — викладачка музики — та її чоловік — інженер на заводі — могли собі дозволити таку розкіш, як автовідповідач.
Зустрічаючись увечері після роботи, вони завжди уважно прослуховували повідомлення, отримані під час їхньої відсутності.
Найчастіше це були батьки учнів Олени. Вони просили передзвонити, і доводилося знову витрачати свій особистий час.
Дуже скоро Олена зрозуміла: автовідповідач змушує її робити безліч непотрібних дзвінків. Але вчинити інакше вона не могла — усе-таки була інтелігентною й вихованою жінкою.
Олена пам’ятала, як навіть скаржилася Софії Андріївні, що прослуховування записів забирає багато часу.
А потім почала попереджати колег і батьків учнів, що більше не користується автовідповідачем. Повідомлення перестали залишати.
І Олена знову почала жити спокійним життям. Але зараз вона вирішила перевірити, чи працює старий пристрій, тож без тіні сумніву натиснула кнопку відтворення…
Почуте її не порадувало, скоріше — налякало.
Хто ця жінка? Чому вона просить її чоловіка відвідати якогось Павлика? Чому називає хлопчика його сином?
Олену осяяло прозріння. Вона перемотала запис і знову почала слухати повідомлення. Сумнівів більше не було: ця жінка була близька з її чоловіком.
Настільки близька, що мала від нього сина, якогось Павлика! Але скільки ж років з того часу минуло?
Виходить, що зараз цей Павлик уже й не Павлик, а дорослий Павло! Але ж вона ніколи не помічала в Олега нічого дивного чи підозрілого!
Олена у вільний час любила почитати детективи Агати Крісті й нерідко застосовувала описані в романах методи на практиці.
Так, одного разу вона з’ясувала, хто з учнів розбив вікно. Тоді всі захоплювалися її талантом і проникливістю!
Вона знову занурилася в спогади й задоволено посміхнулася. Так, тоді вона викрила бешкетника.
Але ось за чоловіком вона нічого компрометуючого не помічала. Олег і зараз поводився бездоганно. Він був уважним до дружини, вчасно повертався з роботи, дарував милі подарунки й досі зізнавався в коханні.
Чужа таємниця, що стосувалася чоловіка, вивела жінку з рівноваги. Вона категорично не розуміла, що тепер робити.
Влаштувати скандал? Але ж існує таке поняття, як позовна давність…
Цьому запису щонайменше 30 років. Який сенс висувати претензії до Олега? Цей Павлик уже став дорослим!
А може, чоловік досі бачиться з сином? І чому він продовжує жити з Оленою, якщо має зв’язок із іншою жінкою?
Олена зрозуміла: найбільше в цій ситуації її дратує те, що чоловік приховав свій роман. Він був нечесним, брехав, зловживав її довірою.
Адже вона завжди вважала його ідеальним чоловіком і хвалила перед подругами! Але все-таки минуло стільки років…
Починати скандал уже пізно. І вона вирішила поспостерігати за чоловіком, щоб зрозуміти, чи є в нього зв’язок на стороні просто зараз.
А раптом він продовжує жити на дві сім’ї, а вона й не здогадується?
Її роздуми перервав дзвінок у двері. Олег, як завжди, забув ключі й тепер дзвонив щосили.
Це було його звичкою. Крім того, він дзвонив навіть тоді, коли ключі лежали в кишені.
Чоловік пояснював:
– Я так люблю, коли ти відчиняєш мені двері! Я відразу бачу тебе! Адже я сумував цілий день. Ти навіть не уявляєш, як це приємно, коли тобі відчиняє двері кохана жінка.
Олена завжди посміхалася й почувалася найщасливішою у світі.
Але сьогодні вона не поспішала до дверей. Нехай дзвонить! Йому вже 58 років, а він усе як дитина! Дитина!..
Її знову охопило занепокоєння. Вона рішуче попрямувала до передпокою, щоб негайно про все дізнатись.
На порозі справді стояв Олег. Він незадоволено вигукнув:
— Чому так довго тримаєш коханого чоловіка на порозі?! Я ж уже не хлопчик!
— Хто сказав, що ти коханий? — не підтримала його жарт дружина. — Пора б за 30 років навчитися відчиняти двері власноруч! Ти відриваєш мене від важливих справ.
Олег здивовано подивився на Олену, але нічого не сказав. Він роздягнувся й запитав:
– Що в нас на вечерю? Я зголоднів.
– Я не встигла. Почекай трохи, – просто відповіла вона.
Чоловік знову здивувався. Це було зовсім не схоже на дружину, адже вона завжди чекала на нього з гарячою вечерею.
– Ти була чимось зайнята? Що ти робила? Навіть вечерю не приготувала… Дивно! – наважився висловити вголос своє невдоволення Олег.
– Розбирала старі речі! Твоя мати знову привезла цілу купу мотлоху, – роздратовано відрізала Олена.
– Відкопала щось цінне? – зі сміхом запитав чоловік.
Він не бачив нічого поганого в звичці матері й часто дозволяв собі жартувати над її дивацтвами.
– Може, й відкопала. Щось цінне для тебе, – таємничо відповіла дружина.
Олег хмикнув і знову подивився на неї. Мабуть, Олена сьогодні просто не в настрої. Дивно вона поводиться!
Але чоловік промовчав, вважаючи, що кожен має право на поганий настрій. А жінка — тим більше!
Олег пройшов до кухні й поставив чайник. Олена повернулася до кімнати й швидко закинула автовідповідач на дальню полицю. Вона зібралася з духом, удала безтурботний вигляд і вийшла до чоловіка.
Сьогодні вона особливо завзято цікавилася справами Олега: розпитувала про роботу, про зустрічі протягом дня, про новини.
Олег знову здивувався. Звісно, дружина завжди цікавилася його життям, але сьогоднішня турбота більше нагадувала допит. Він посміхнувся й лагідно запитав:
— Олено, що з тобою? Ти читаєш новий детективний роман й перевіряєш описані методи на мені?
Олена раптом розлютилася. Вона наказала чоловікові самому приготувати собі вечерю й пішла до спальні, заявивши, що хоче спати.
Наступні два тижні жінка уважно спостерігала за чоловіком.
І їй здавалося, що він поводиться підозріло: то затримувався на роботі, то ходив похмурий і зосереджений, то відмовлявся від вечері, стверджуючи, що вже поїв.
У домі запанувала напружена атмосфера. Кожен із подружжя вважав, що інший поводиться дивно.
Олег відчував холод дружини, але не поспішав викликати її на відверту розмову.
А Олена ніяк не наважувалася почати першою — їй хотілося викрити чоловіка та пред’явити інші докази зради, яких усе не було.
Але одного разу вона стала свідком телефонної розмови. Олег майже кричав у слухавку:
— Коли ти приїдеш? Хочеш побачитися? Я знайду час. Так! Зв’яжемося пізніше. Бувай, Павле!
Ім’я співрозмовника змусило серце Олени калатати. Вона вирішила, що чоловік остаточно втратив совість, якщо розмовляє зі своїм позашлюбним сином просто в неї на очах.
Щоб підтвердити свої здогадки, вона запитала:
– Олегу, з ким ти розмовляв? Хто має приїхати? Що це за Павло? Я його знаю?
– Та ніхто… Один давній знайомий. Хоче зустрітися, я давно його не бачив, – чоловік постарався прийняти безтурботний вигляд і відповісти невимушено.
Але йому це не вдалося. Олена чудово знала чоловіка — за довгі роки спільного життя вона вивчила всі його звички.
Вона вдала, ніби повірила, і перевела розмову на іншу тему. А сама вирішила простежити за ним, бо їй дуже хотілося подивитися на цього Павла.
Наступного ранку вона ніби випадково запитала:
– А коли приїжджає цей Павло? Ти запросиш його додому? Я б приготувала щось смачне!
– Ні, Олено, не турбуйся. Він проїжджає через наше місто, тож ми зустрінемося в кафе біля вокзалу. Це буде коротка зустріч.
– А все ж таки, о котрій він приїжджає? – допитувалася дружина.
– Завтра о шостій вечора. Я трохи затримаюся. Ти вечеряй сама, не чекай на мене.
Олена кивнула на знак згоди й занурилася в домашні справи. Олег пішов на роботу.
А вже ввечері наступного дня Олена стояла на вокзалі. Вона сховалася за величезною рекламною тумбою, щоб бачити перон, але самій залишатися непоміченою.
Ось з’явився Олег. Було помітно, що він нервував: ходив туди-сюди, поглядав на годинник і тривожно дивився на колії.
Нарешті оголосили про прибуття поїзда. Пасажири почали виходити з вагонів.
Олена побачила, як до чоловіка підійшов солідний молодий чоловік. Він обійняв Олега, а потім потиснув йому руку.
Юнак був як дві краплі води схожий на її чоловіка! Припущення Олени підтвердилися. Вона наважилася вийти зі схованки.
— Олегу, може, ти познайомиш мене зі своїм приятелем з іншого міста? — Олена підійшла впритул і побачила на обличчі чоловіка крайнє здивування.
— Що ти тут робиш? — зніяковів Олег.
Його обличчя залило рум’янцем, він не знав, як поводитися й що сказати. На допомогу прийшов молодий чоловік.
Він простягнув Олені руку й сказав:
— Я Павло! А ви, мабуть, знайома батька? Приємно познайомитися!
— Я його дружина! Законна! Ми у шлюбі понад 30 років! – випалила Олена. – Вам, молодий чоловіче, мабуть, стільки ж?
– Ну так, мені 32, – Павло остаточно зніяковів, зрозумівши, що поставив батька в незручне становище.
– Оленко, я давно хотів тобі сказати, але не міг дібрати слів. Це мій син. Давай потім, поговоримо вдома!
Олена дивилася крізь чоловіка байдужим поглядом. По її щоці котилася сльоза. Стільки років він її обманював!
Вона ж вірила, що чоловік її кохає, а виявилося, що він зрадив її майже відразу після весілля. І, напевно, досі бачився з тією жінкою, матір’ю Павла, раз підтримує стосунки з сином!
Вона розвернулася й попрямувала до виходу. Жінка йшла додому з повною порожнечею в душі, розчавлена й розгублена.
Раптом її пройняв напад гострої злості на свекруху.
Ця Софія Андріївна зі своїми подарунками зіпсувала все її життя! Олена зараз була згодна на те, щоб взагалі нічого не знати.
Адже тепер доведеться щось робити. Розлучитися з Олегом чи пробачити? Залишитися в спільній квартирі чи піти? Відповідей на свої запитання вона не знаходила.
Нарешті вона опинилася вдома. Незабаром прийшов і Олег. Він знайшов дружину на дивані: Олена навіть не увімкнула світло й сиділа в повній темряві.
Олег обережно опустився перед нею на коліна й почав говорити:
– Олено, пробач мені! Я мав розповісти раніше, звісно. Але я не хотів завдавати тобі болю! Я так боявся втратити тебе!
Це був випадковий зв’язок. Пам’ятаєш, я тоді їхав у відрядження? Мене не було вдома близько двох місяців.
Я був молодий та дурний, піддався спокусі… Зрозумій мене: для мене ця жінка ніколи нічого не означала.
Але потім вона мене знайшла й сказала, що чекає на дитину. Вона думала, що я розлучуся з тобою.
Але я відповідав, що ніколи тебе не залишу. Тоді вона почала шантажувати мене цією дитиною й вимагала величезні гроші.
Я платив їй, бо не хотів тебе втратити. Я сповна розплатився за свою дурість! Усі ці роки я жив як у пеклі, боявся, що ти дізнаєшся. Павла я бачив лише кілька разів — вона наполягла.
Я допомагав йому, коли він став студентом, допомог знайти хорошу роботу. Зараз ми іноді зустрічаємося.
Тієї жінки вже немає на світі, вона загинула. А Павло зовсім сам, і я не хочу, щоб він втратив ще й батька, якого майже не знав.
Ти знаєш, я сам ріс без батька й не міг допустити, щоб моя дитина залишилася без піклування.
Вибач мені, Оленко. Я так винен перед тобою… Прийму будь-яке твоє рішення, але благаю, пробач мені!
Олена слухала сповідь чоловіка, не перебиваючи. Нарешті вона мовила:
– Олегу, нам треба зробити паузу у стосунках. Я поки що не можу бути поруч із тобою. Звісно, з того моменту багато часу пройшло, але, можливо, такі зв’язки з випадковими жінками для тебе — норма?
Звідки мені знати зараз? Я не знала про Павла. Можливо, завтра з’ясується, що в тебе є ще десь пара дочок чи синів! Я… я не знаю, що мені робити…
– Олено, той зв’язок був єдиним у моєму житті! Я ніколи більше не дивився на інших жінок. Повір мені! Я не можу тебе втратити!
Олена того ж вечора виїхала. Вона зупинилася у своїй старій квартирі, де колись жили її батьки. Зараз їх уже не було в живих.
Олена не продала квартиру й не стала її здавати — їй таке рішення здавалося блюзнірством, адже пам’ять про батьків була б зневажена.
І ось тепер їй знадобилося це житло. Жінка почала прибирати. Занурившись у справи, вона трохи відволіклася, і біль уже не був таким гострим, але Олена так і не могла прийняти рішення…
Минали тижні. Вона ходила на роботу, читала улюблені детективи, щось їла й пила, але їй здавалося, що час зупинився.
Вона сумувала за чоловіком, але й пробачити його не могла.
Одного вечора пролунав дзвінок у двері. Олена подумала, що це знову прийшов Олег просити вибачення, але на порозі стояв Павло.
Молодий чоловік ніяковів і переминався з ноги на ногу. Нарешті він спитав дозволу зайти. Олена кивнула.
Павло увійшов і без передмов почав говорити:
– Олено Миколаївно, я дізнався, що ви пішли від батька. Я хочу йому допомогти. Він справді ні в чому не винен, а якщо й винен, то давно спокутував свою провину.
Моя мати була легковажною жінкою. Звісно, не можна так казати про матір, але це правда.
Зараз, коли я став дорослим, я багато чого зрозумів. Усе моє дитинство мене оточували якісь чоловіки: вони йшли, приходили, і жоден не затримався надовго.
Я не бачив свого батька до 15 років. Потім мати проговорилася, що він регулярно надсилає великі гроші, щоб вона мовчала.
Я дізнався його адресу й написав йому листа. Тоді він вперше і приїхав. Він сказав мені, що одружений, але зізнався, що дуже любить мене й не хоче втрачати.
Також пообіцяв, що тепер допомагатиме особисто. Він допоміг мені поїхати від матері, влаштував до технікуму з гуртожитком.
Відтоді він давав гроші тільки мені. А потім я здобув професію, став сам заробляти. Батько вже давно не надсилає мені грошей, я сам справляюся.
Вибачте мене! Це я винен. Якби я не приїхав, ви б нічого й не дізналися. Але моє дитинство минуло без батька, і іноді мені так бракує його поради…
У мене виникли неприємності в особистому житті, і я приїхав попорадитися. Ніби я маленький! Накоїв справ, і тепер батько нещасний через мене!
Я й так завдав йому купу проблем своєю появою на світ, а мати його мучила й шантажувала…
Олено Миколаївно, він вас щиро любить. Вибачте йому. Я вже мушу йти. Прошу вас, подумайте й не приймайте рішення під впливом емоцій.
Павло вийшов і зачинив за собою двері. Олена залишилася сама, і в голові перепліталися безліч думок.
Вона не була готова зробити остаточне рішення саме зараз. Але обов’язково зробить. І яким би воно не стане, воно буде правильним для неї.
