— Отже так, Олено, ми прийняли стратегічне рішення, — почала Ганна Петрівна тим самим тоном «вищого блага», від якого в Олени починало сіпатися ліве око. — Наш Артем нарешті знайшов ту саму. Весілля влітку.
Олена повільно відклала планшет і глянула на брата. Артем, розвалившись у дизайнерському кріслі, зосереджено вибирав новий чохол для телефону.
— Вітаю, Артеме. Хто ця свята жінка? Чи вона просто не бачила твоїх боргів за комуналку?
— Дівчина — вогонь. Лола. Блогерка, — Ганна Петрівна аж просяяла. — Має тисячі підписників, каже, що в Артема «потужний потенціал».
Вона з Одеси приїхала, дуже цілеспрямована дівчина. Планує відкрити свою школу естетики.
— Класно, — Олена схрестила руки на грудях. — А валізи в передпокої — це частина її курсу «Як зібрати життя в одну сумку»? Лола переїжджає до мене чи що?
Артем видав нервовий смішок, але під важким поглядом сестри втупився в екран.
— Не блазуй, Олено. Молодій сім’ї потрібен простір. Аура спокою, розумієш? — Ганна Петрівна почала розправляти неіснуючі складки на скатертині.
— У вас у центрі Києва квартира на сто квадратів, — сухо нагадала Олена. — Там аури вистачить на цілий ашрам. Чому вони не можуть жити з тобою?
Мати зітхнула так тяжко, ніби на неї звалили всі гріхи людства.
— Тісно нам буде. Лола — творча особистість. Вона так прямо і заявила: «Ганно Петрівно, ви — жінка старої формації, ви душите мій вайб».
Їй потрібна кухня під контент-студію, вона їсть тільки те, що виглядає естетично в кадрі. А мій холодець, каже, травмує її естетичне сприйняття.
— Яка трагедія, — Олена підняла брову. — Два тижні знайомства, а вона вже депортує тебе через холодець. І ти покірно здаєш позиції?
— А що робити?! — мати сплеснула руками. — Артему тридцять два! Йому треба гніздечко. Ти вже реалізувалася, у тебе квартира, кар’єра, коти. А він у нас такий вразливий, йому потрібен тил.
«Вразливість» Артема Олена знала добре: вона зазвичай проявлялася у здатності просити гроші «на ідею» і зникати, коли треба було допомогти з переїздом.
— Припустимо, — Олена дивилася в упор. — Ти вирішила з’їхати. Будеш орендувати щось поруч?
Ганна Петрівна раптом почала дуже прискіпливо вивчати свій манікюр.
— Яка оренда, Олено? Ти ціни бачила? Це ж грабіж! І навіщо платити чужому дядьку, коли у тебе гостьова спальня стоїть порожня?
Буду за твоїми котами доглядати, млинці тобі крутити вранці. Вдвох нам буде веселіше, — вона спробувала додати в голос тепла, але вийшло фальшиво.
Пазл склався. Картинка була настільки нахабною, що в кімнаті, здавалося, забракло кисню.
— Тобто, — Олена намагалася тримати голос рівним, хоча пальці мимоволі стиснулися в кулаки, — ти впустила в батьківську квартиру сторонню дівчину.
А сама вирішила окупувати мій особистий простір, бо так зручніше нашому дорогоцінному Артемчику?
— Олено, ну будь людиною, — нарешті озвався Артем, не відриваючись від телефону. — Лола при надії. Вже перший триместр.
Їй не можна бачити, як мама їсть хліб з маслом, у неї від цього токсикоз і порушення енергетики.
Мамі реально краще у тебе «пересидіти» рік-другий. У тебе ж тут сервіс, клінінг, ти й не помітиш її.
— І справді, — кивнула Олена. — Краще нехай вона мій «вайб» псує. Так?
— Як ти розмовляєш?! — вибухнула Ганна Петрівна. — Я для тебе все робила!
Відпустки на морі заради твоїх репетиторів скасовувала! А ти рідній матері двері перед носом зачиняєш? Своїй матері єдиній?
— Я намагаюся знайти логіку, мамо. Та квартира належить тобі. Тато хотів, щоб ти була захищена.
Чому ти йдеш зі своєї фортеці через капризи дівчинки, яка вчора дізналася, де у нас у місті метро?
Артем голосно ковтнув слину. Ганна Петрівна випрямилася і подивилася на доньку тим холодним, знецінюючим поглядом, яким колись оцінювала її «занадто дешевий» одяг в університеті.
— Це вже не моя квартира, Олено.
Світ на мить завмер. Олена чекала підступу, але не такого масштабу.
— Я переписала її на Артема. Оформила дарування вчора. Йому як чоловікові потрібен статус! — відрізала мати. — Яка нормальна жінка народить дитину чоловіку без власного житла?
А ти в нас залізна леді. Ти сама собі і банк, і забудовник, і господар. А він без нашої підтримки просто піде на дно. Це ж родина, Олено!
— Родина… — тихо повторила Олена.
Вона подивилася на брата. На його новенький айфон, куплений, швидше за все, за мамину відкладену пенсію, на його безтурботний вигляд.
— А пам’ятаєш, мамо, як шість років тому я просила тебе стати поручителем за моїм першим кредитом на офіс?
Мені не вистачало одного підпису. Ти сказала, що це занадто велика відповідальність і ти «не хочеш вплутуватися в авантюри».
— Не порівнюй! То був бізнес, ризик! — відмахнулася мати. — Мені треба було Артему машину купити, щоб він міг на зустрічі їздити, солідно виглядати!
— Артему тоді було двадцять шість, — холодно зауважила Олена. — І він розбив ту машину за місяць.
А я працювала на трьох проектах одночасно, спала по чотири години на підлозі в тому самому офісі, бо не було за що доїхати додому. Де були твої млинці тоді?
— Хто минуле згадує, тому щастя в майбутньому не бачити! — обурилася мати. — Ти стала дуже черствою, Олено.
Твої гроші тебе зіпсували. Це зовсім не по-людськи — рахувати, хто кому скільки винен…
Олена мовчала занадто довго. У повітрі зависла та сама липка тиша, яка зазвичай передує або істериці, або остаточному розриву.
Вона підійшла до вікна, розглядаючи вогні вечірнього міста з висоти свого двадцятого поверху — поверху, за кожен квадратний сантиметр якого вона заплатила роками безсоння та вигорання.
— Значить, «не по-людськи»? — нарешті промовила вона, не повертаючись. — А виставляти тебе з дому, щоб звільнити місце для «вайбу» інфлюенсерки — це, мабуть, вершина гуманізму.
— Олено, не перекручуй! — Артем нарешті відірвався від телефону, відчувши, що пахне смаленим. — Ніхто маму не виставляв. Це було спільне рішення.
Лолі потрібен простір для розвитку. Вона — бренд! Ти ж сама бізнесвумен, мала б розуміти, що таке інвестиція в майбутнє.
— Інвестиція? — Олена різко розвернулася. — Артеме, ти — тридцятирічний паразит, який щойно з’їв власну матір. А ти, мамо… ти не «переїжджаєш».
Ти тікаєш від конфлікту, який сама ж і створила, віддавши ключі від свого життя людині, яка тебе навіть не поважає.
Ганна Петрівна підтиснула губи, її очі заблищали від підступних сліз.
— Я знала, що ти так скажеш. Холодна, як камінь. Весь твій дорогий ремонт — це просто декорація для самотності. Я думала, ти зрадієш, що не будеш сама в цих стінах…
— Стоп. Досить, — Олена виставила руку вперед. — Цей сценарій я вже бачила. Спочатку «веселіше разом», потім «чому ти не приготувала мамі вечерю?»
А через місяць тут з’явиться Артем, бо Лола знайде собі когось із «вайбом» поцікавіше і виставить його за двері його ж квартири.
Артем хотів щось заперечити, але Олена не дала йому вставити ні слова.
— Мамо, ти зробила свій вибір минулого тижня у нотаріуса. Ти подарувала квартиру Артему. Тепер це його відповідальність, думати, де буде жити його мати.
Якщо Лолі заважає твій холодець, нехай Артем орендує тобі житло. Або нехай Лола знімає собі студію окремо для свого контенту.
— Ти що… ти мене виганяєш? — прошепотіла Ганна Петрівна, і цей тон зазвичай змушував Олену почуватися винною у всіх бідах світу. Але не цього разу.
— Ні. Я просто не відчиняю двері надовго. Валізи в коридорі, мамо, — це твій квиток назад у реальність.
Артеме, забирай речі й вези власницю квартири додому. У вас там тепер «молода сім’я», от і вчіться домовлятися.
— Ти про це пошкодуєш! — Артем схопився з крісла, почервонівши від образи. — Коли тобі знадобиться допомога, не дзвони нам!
Олена щиро засміялася — коротко і сухо.
— Допомога? Від вас? Артеме, остання людина, яка допомагала мені в цьому житті, пішла з життя десять років тому.
Це був наш тато. А ви лише споживачі мого часу, грошей і терпіння. На жаль, ваш ліміт вичерпано.
Вона підійшла до вхідних дверей і відчинила їх.
— Мамо, я люблю тебе. Але я більше не буду купувати твій спокій ціною свого життя. Іди додому.
І якщо Лола буде незадоволена — нагадай їй, що ти в цій квартирі тепер гостя, а господарем є твій син, якого ти так старанно «захищала».
Коли за ними зачинилися двері, Олена притулилася до них спиною.
В квартирі нарешті стало тихо. Тільки десь у глибині кімнати м’яко муркнув кіт, ніби підтверджуючи, що аура тут тепер ідеальна.
