Це сталося через рецепт пирога. Я хотіла знайти той самий рецепт, який мені надіслала подруга. Відкрила ноутбук, а там — його сторінка в соцмережі. Льоня іноді працював з дому, мабуть, зайшов в обідню пору й забув вийти. Звичайна справа. Раніше я б просто перемкнулася на свій акаунт і навіть не замислювалася. Але я побачила значок — непрочитане повідомлення. І ім’я. Жіноче. З сердечком на аватарці…
Це сталося через рецепт пирога. Я хотіла знайти той самий рецепт, який мені надіслала
— Відвези маму назад! Вона тут жити не буде!… Усе починалося мило й по-домашньому. Хто ж міг наперед знати, що це обернеться справжнім пеклом? Причому все робилося з лагідною усмішкою! І головне — якщо подивитися збоку, то Анні Степанівні треба було лише дякувати. Але з цим хаосом час було покінчити. Після відходу батька Толі його мати, Анна Степанівна, залишилася сама у старому будинку в передмісті…
— Відвези маму назад! Вона тут жити не буде!… Усе починалося мило й по-домашньому.
— Варваро, я тут згадала! Давно хотіла подарувати тобі, та зовсім закрутилася. Ось, тримай, це тобі. Вона простягнула згорток. Я розгорнула його — фартух. Білий, у квіточку… — Тобі знадобиться, — підморгнула Лідія Павлівна. — Ти ж у нас господиня. Я подивилася на подарунок. — Дякую. Але в мене вже є фартух. Лідія Павлівна здивовано підняла брови: — Ну, буде ще один. Корисна ж річ. Я від щирого серця! — Корисна, — повторила я. — Тільки я, Лідіє Павлівно, не кухарка…
— Варваро, я тут згадала! Давно хотіла подарувати тобі, та зовсім закрутилася. Ось, тримай,
— У моєму роду до сьомого коліна ніколи не було близнюків! — гарчав він на дружину, міряючи кроками кухню. — У твоєму теж! Звідки вони взялися, Марино?! — Вітю, я ж тобі сто разів показувала медичні статті! — благала Марина. — Генотип може проявитися через покоління! У мого діда був брат-близнюк, це ж генетика! — Та начхати я хотів на твого діда! — кричав він, кидаючи рушник на стіл. — Я в ці казки для дурнів не вірю!…
— У моєму роду до сьомого коліна ніколи не було близнюків! — гарчав він
— Алло, Ксеніє? — радісно відповіла я. — Ми вже закінчуємо, будемо хвилин через сорок! Як там наші гості? У слухавці зависла важка, неприродна пауза. — Аліно… вибачте, які гості? — голос Ксенії звучав розгублено. — Ваш банкет скасовано. Ви ж самі… точніше, мати нареченого, скасувала його ще минулого вівторка. Світ навколо мене раптово звузився до розмірів салону автомобіля…
— Алло, Ксеніє? — радісно відповіла я. — Ми вже закінчуємо, будемо хвилин через
«Позовна заява про стягнення аліментів на утримання непрацездатної матері». Позивач: Зотова Галина Петрівна. Відповідач: Зотова Анна Миколаївна. Ім’я позивачки вдарило мене під дих, вибивши повітря з легень. Галина Петрівна. Моя мати… Жінка, чиє обличчя майже стерлося з моєї пам’яті, поступившись місцем узагальненому образу виховательок дитячого будинку…
«Ти зобов’язана утримувати матір!» — кричала жінка, яка покинула мене в дитячому будинку двадцять
— Це чудова риса, Максиме. Кажуть, що чоловік, який поважає свою матір, так само поважатиме й свою дружину. Максим відставив чашку, лагідно посміхнувся й промовив, дивлячись на мою доньку, але водночас ніби адресуючи це всьому світу: — Звісно. Мама — це святе. Я завжди казав і казатиму: у моєму житті може бути лише одна головна жінка, і це моя мама…
— Це чудова риса, Максиме. Кажуть, що чоловік, який поважає свою матір, так само
— Ти когось знайомого побачила? — запитав він. — Колишній чоловік, — тихо сказала я. Максим напружився — ледь-ледь, я відчула, як його пальці міцніше стиснули мою долоню. Чоловіча реакція. Територія. Захист. А Олег… Олег зробив те, від чого я досі не можу оговтатися…
— Ти когось знайомого побачила? — запитав він. — Колишній чоловік, — тихо сказала
— О, повернулися, — усміхнулася невістка. — Христино… Що це означає? Чому мої речі на сходах? І чому я не можу увійти? — голос Анни Миколаївни тремтів, але вона намагалася триматися. — А ви більше тут не живете, Анно Миколаївно. Ми з Пашею вирішили зробити перепланування. Нам потрібна дитяча, гардеробна та велика вітальня. Місця для вас у нашій квартирі більше немає. — У вашій квартирі?…
— О, повернулися, — усміхнулася невістка. — Христино… Що це означає? Чому мої речі
На маминих поминках було тихо. Люди сиділи за столом, їли коливо, олів’є та розмовляли пошепки. Наче мама спала в сусідній кімнаті й усі боялися її розбудити. Тітка Валя поклала мені на тарілку млинець із маком та медом: — Їж, Олено, їж. Мама хотіла б, щоб ти їла. Я не могла. Млинець лежав на тарілці, мед розтікався. Я колупала страву виделкою й думала: чому на поминках олів’є? Мама ненавиділа олів’є. Вона любила вінегрет. Але вінегрету ніхто не приготував. Навпроти сиділа Іра. Моя старша сестра. Сорок чотири роки. Туш розмазана, ніс червоний, у руках — мокра, скручена в трубочку паперова серветка. Вона теж не їла. Просто сиділа й дивилася на стіл…
Сестра не розмовляє зі мною вже три роки. Через одну фразу на поминках…  

You cannot copy content of this page