Свекруха Тані, щоправда, бурчала:
— Дивись, Тетяно, щоб та допомога не обернулася проти тебе. Це ти, простодушна, від довіри своєї осліпла, а я все бачу, все помічаю.
І як твоя Нінка на мого сина поглядає, і як він на неї крадькома дивиться. Щоб не вийшло чогось, Тетяно. Не місце подругам у сімейному житті…
…Вони дружили з самого дитинства. Ні, до дитячого садка ні Таня, ні Ніна не ходили, але жили по сусідству.
Разом бігали по теплих літніх калюжах, ділили на двох один шматок хліба з вершковим маслом і варенням.
Взимку разом каталися на санках з гори, і по черзі сиділи під наглядом то однієї бабусі, то іншої.
І вчилися в одному класі. Усі роки за однією партою. Бувало, сувора Тамара Михайлівна розсаджувала цих заклятих подружок.
Мить, а вони знову разом сидять, незважаючи на те, що Тамара Михайлівна бурчить, супиться і стукає указкою по парті.
Підросли, і все одно разом. Таня з Колею дружили, а Ніна за ними хвостиком ходила. Тому що подруги вони. Так і ходили втрьох.
Потім вже Вовка до них причепився, так учотирьох ходити стали. Ніби як пара на пару.
Навіть після школи поїхали вони вчитися разом до Харкова. Просто тому, що у Тані там жили родичі, і її батьки вирішили, що дівчинці так буде простіше.
А Ніна, яку батьки хотіли відправити до Полтави, навідріз відмовилася їхати туди без подруги.
Подумали батьки, поскребли голови, та махнули рукою. Нехай уже в Харків їде Ніна, раз так хочеться. Та й до дому ближче.
Ох і раділи дівчата, що вступати разом будуть! Хлопців своїх разом в армію проводжали, і разом чекали на них.
А як інакше? Найкращі подружки, дівчата-красуні. Можна сказати, майже сестри.
Та вони навіть чимось були схожі. Обидві великоокі, світловолосі, міцненькі. Про таких кажуть – кров з молоком.
Міцно дружили дівчата. Довіряли одна одній свої таємниці, дівочі секрети, і здавалося їм, що так буде завжди.
Звісно, і сварки між ними були, та тільки дрібниці це все. Тут же посваряться, надують губи, та розійдуться в різні боки.
А потім так само швидко миряться. Було б що ділити, їй-Богу!
Закінчили навчання дівчата, разом повернулися в рідне село. Одна за одною вийшли заміж: спочатку Таня, а слідом за нею й Ніна.
І дітей народили з невеликою різницею: спочатку у Тані з’явилася донька, а трохи пізніше Ніна народила сина. Так само дружили вони, тільки тепер сім’ями.
Веселий був час, хороший. Бо молоді були. У молодості й втома ніщо.
З маленькими дітьми ні спати ніколи, ні їсти. І справи по дому треба робити, і господарство чимале у подруг було, тільки хіба це перешкода для молодості?
Бувало, збиралися ввечері то у Тані, то у Ніни: дуріють, веселяться, пісні співають. І чоловіки від них не відстають.
Іноді й під ранок розходилися, а все одно вранці вставали рано-рано, та за роботу бралися. Корови самі себе не подоять, і телята самі собі прожиток не добудуть.
Не тільки веселилися разом, а й допомагали в скрутну хвилину одна одній.
Танин чоловік на роботі затримається допізна, значить, Ніночкин чоловік Тані на допомогу поспішає. Де з худобою впоратися, де води принести.
А вже коли чоловік Ніночки працює, то тут черга чоловіка Тані на допомогу бігти.
Таня у шлюбі жила, як у Христа за пазухою. Чоловік і по дому допоможе, і по господарству. І приготувати міг, коли Таня не встигла.
А ось Ніні з чоловіком не дуже пощастило. Вовка пив, та на Ніну руку піднімав.
І чого йому не вистачало? Удома чистота й порядок, обід та вечеря з пилу, з жару. Город без жодної травинки, худоба нагодована, все прибрано.
А ось піди ти! Мабуть, щось не влаштовувало чоловіка.
Танин чоловік, Коля, був частим помічником для Ніни. І поливати допомагав, і по господарству, і з різними дрібницями.
Тані шкода було свою подружку, ось вона чоловіка постійно і відправляла до Ніни: то одне зробити, то інше.
До смішного інколи доходило. Нінин Володя на риболовлю іде, а Танин Коля за дорученням дружини біжить до Ніни грядку гноєм викласти.
А свої грядки ще й у помині не зроблені. Лежить купа гною, нікуди не поспішає. Собі встигнуть, Коля ось він, поруч, а Ніні хто допоможе?
Свекруха Тані, щоправда, бурчала:
— Дивись, Тетяно, щоб та допомога не обернулася проти тебе. Це ти, простодушна, від довіри своєї осліпла, а я все бачу, все помічаю.
І як твоя Нінка на мого сина поглядає, і як він на неї крадькома дивиться. Щоб не вийшло чогось, Тетяно. Не місце подругам у сімейному житті.
У неї є свій хлопець, нехай він і працює. А навіщо даремно гнати свого до подруги?
Таня лише жартувала. Мовляв, та що ви, Валентино Іванівно! Ніна мені подруга, я її знаю краще, ніж свої п’ять пальців.
У своїх пальцях сумніватимуся, а в Ніночці ніколи! Та хіба може таке бути, щоб моя подружка мені зла побажала?
Тільки як у воду свекруха дивилася. Так і вийшло, як вона казала.
Спочатку від Ніни чоловік пішов. Ні з того, ні з сього, зібрав свої пожитки, і поїхав, мовляв, набридла ти мені, Нінка! До оскомини набридла! Бачити тебе не можу!
Ох, як шкодувала Таня подругу! І ревіли разом, сльози гіркі лили, і біди подумки на голову Вові насилали.
Коля, вважай, на дві сім’ї розривався. І вдома справи треба робити, і до Ніночки на допомогу поспішати, бо Таня насідає, мовляв, тяжко їй самій, моїй подружці. Допомогти б.
І він допомагав. Жодного разу не відмовив.
Плітки по селу різні ходили, та Таня відшучувалася. Мовляв, брешіть, що вже тепер. Вам тільки волю дай.
І дурних думок у неї не виникало. Навіть коли чоловік затримувався у подруги. Навіть коли ночами відвертався від своєї законної дружини, мовляв, втомився, не хочу, не можу.
Таня й не думала про погане, поки випадково свого чоловіка з Ніною не застукала.
Начебто пішов допомогти Нінці грядку під цибулю перекопати ще за світла, а вже ніч на дворі, а чоловіка нема й нема.
Дочка у Тані вже була чималенька. Таня їй наказала, мовляв, посидь тихенько, Юля, пограйся, я швидко повернуся.
Швиденько бігла Таня до подружки, з посмішкою. Про погане й не думала.
Тільки двері, зачинені зсередини, поцілувала, і посмішка з обличчя зникла…
Коли Ніна, закутуючись у халат, на порозі з’явилася, а за нею Коля, майже в тому, у чому мати народила. В одній білизні, яку на ходу натягував.
Як же Коля пробачення у дружини просив! На колінах повзав, каявся:
— Сам не знаю, як так вийшло. Пробач, Таня! Немов біс збив з пантелику!
Клявся Коля, божився, що це вперше і востаннє. Що такого більше не повториться. Мовляв, не я винен, а вона сама!
Не пробачила Таня чоловіка. Таку образу затаїла! Оніміла аж від свого горя, а не пробачила.
Навіть свекруха за свого непутящого сина заступалася, теж ледь не на колінах повзала.
— Пробач ти його, Таня! Пробач дурня непутящого! Коли дівка не захоче, мужик не заскочить, Таня!
Та який же чоловік відмовиться, коли ледь не на долоньці підносять, Таня?
Я ж попереджала тебе, казала, що так все й буде, та ти не послухала! Що ти, подружка у неї, не зрадить!
Таня уперлася і не пробачила. Ні чоловіка не пробачила, ні подругу.
Вирішила поїхати до райцентру, до тітки, щоб ні підлого чоловіка не бачити, ні подругу-зрадницю.
Тітка їй і роботу підшукала, і житло. Мовляв, приїжджай, Таня, влаштуємо тебе.
Коля на той час переїхав жити до матері. Можливо, якби він був наполегливішим, то Таня й пробачила б його, тільки він не надто часто до неї навідувався.
Не прощаєш, і хай тобі грець. Чи то великий смуток? Чи то мало дівчат у селі?
Таня швидко зібралася. Та й що там збирати? З одного боку, чимало добра нажили, а з іншого — й брати з собою нічого.
На вузлах та валізах сиділа Таня. Вона б, може, й залишилася в рідному селі, та батьки вже пару років як у сусідньому селі оселилися. Ніщо її тут не тримало!
Безсонна ніч була в Тані. Вона й так, і сяк, а спати не може. Вийшла на вулицю повітрям подихати, глянь, а в Ніни світло горить.
І такі недобрі картини в голові у неї виникли, що аж нудно стало. Уявила вона, як чоловік її з подругою милується.
В одну мить підступний план дозрів у голові у Тані. Вирішила вона хоч наостанок нашкодити підлій Ніні.
У Ніни палісадник був усім на заздрість: троянди росли такі, що люди, проходячи повз, відкривали роти.
Пізно вночі, коли все село вже спало, зайшла Таня в палісадник і вирвала у Ніни три найкрасивіші троянди. По-варварськи, прямо з коренем.
І звідки тільки сили взялися? Не маленькі кущики були, міцні вже.
Спочатку хотіла вона їх у найближчий яр викинути, а потім подумала й вирішила з собою взяти, на новому місці посадити. Все ж таки гарні у Нінки троянди.
Поклала їх у мішок і кинула до решти речей.
І що ж дивно! Поки тривав переїзд, поки то те, то се, Таня вже й забула про ці троянди.
А коли згадала, вирішила, що вони пропали. Начебто троянди засохли.
Але знову ж таки викинути ці корінці у Тані рука не піднялася.
Прикопала вона їх абияк і забула. Навіть краплі води на них не плеснула, не до того було.
А ось дивись-но! Дощиком змочило ці троянди Нінки, і пустили вони боязкі паростки.
А потім заколосилися, зазеленіли, а незабаром і зацвіли. Красиві, зарази. Радували око.
Хоч і ятрили вони душу Тані, а рука не піднімалася позбутися їх. І не сказати, що вона любила квіти! Так, трохи. В основному садила багаторічні рослини, з якими клопоту найменше.
А найцікавіше в тому, що крім цих трьох трояндочок жодна інша троянда у Тані більше не приживалася.
Скільки вона їх купувала за своє життя — й не злічити: і дешеві брала, і дорогі. Посадить їх, доглядає за ними, плекає.
Влітку відцвітуть, а на наступний рік залишаються одні сухі палиці замість розкішних трояндових кущів. Або взагалі перетворяться на шипшину.
Зате троянди Нінки так розрослися — і нічого їм не загрожує. Адже Таня їх навіть не обрізала! Думала, що самі по собі вони пропадуть. А вони живуть собі, і горя не знають.
Зі злісності навіть у тінь, під ялинку їх пересадила Таня, і все одно ростуть собі, та цвітуть пишним цвітом.
Багато років минуло. Давно вже вийшла Таня вдруге заміж. Вже й сина новому чоловікові народила.
Вже й донька Тані вийшла заміж, та Таню бабусею зробила, а троянди ростуть собі, і нічого їм не робиться. Здається, що тільки міцніють вони з часом.
Син виріс, одружився, онука Тані подарував. Багата бабуся Таня. І онучка в неї є, і онук.
Дочка Юля, яка цю історію з трояндами дізналася від матері ще в далекому дитинстві, тільки дивувалася:
— Ну треба ж так? Мамо, ну скажи комусь, і не повірять же, що цим трояндам уже не один десяток років, і нічого їх не бере: ні морози, ні літнє сонце.
Онука Тані вже була дорослою, майже нареченою, навчалася у випускному класі, коли навесні троянди не відійшли, не пустили молоду поросль.
В одну мить засохли, наче й не було їх ніколи. Лишилися від них лише сухі палиці.
Ходила Таня навколо цих троянд, поливала, купувала всілякі добрива — та все марно.
Щось таке тривожне в душі жінки заворушилося, і раптом спало на думку:
«Біда з Ніною. Мабуть, їй зле, кінець наближається, раз висохли Нінині троянди».
А потім, через два тижні, Таня приїхала до міста, в поліклініку, і побачила Ніну.
Її син у інвалідному візку котив її. Суха вся, зморщена, залишився один скелет, обтягнутий шкірою.
Таня відвернулася. Зробила вигляд, що не впізнала Ніну. Не хотілося їй з колишньою подругою розмовляти. Нема про що, та й навіщо вже.
Але Ніна побачила її і попросила сина підвезти до Тані.
Посміхнулася вимучено, немов через силу, і сказала:
— А я ж бачила тоді, як ти мої троянди вирвала, Танько! Хотіла вийти до тебе, поговорити, та побоялася, що ти мене проклянеш.
Адже я, Таню, все життя молилася, щоб ті троянди у тебе росли, цвіли, радували тебе. Чомусь вирішила я, що коли ті троянди будуть рости у тебе, значить, ти мене пробачиш, і я житиму.
А коли вони засохнуть, то й мені недовго залишиться. Ось, нині взимку так скрутило мене, що відчуваю: вже не оговтаюся. Засохли троянди у тебе, так?
Ти пробач мене, подруго. Адже я заздрила твоєму щастю. І твого Колю все життя кохала. Адже я ще до того, як ви з ним почали гуляти, полюбила його.
Навколо його будинку круги накручувала, його увагу привернути хотіла. Тільки нічого не вийшло. Тебе він обрав.
Потім уже думала я, що якщо в вашу сім’ю влізу, стану між вами, то зі мною він буде, і щастя мені Боженька насипле.
Тільки не вийшло у нас з ним ні сім’ї, ні щастя. Знаєш, мабуть, що й року ми з ним не прожили? Придавило його лісовою колодою, коли дрова на зиму заготовляв.
А більше й не трапилося мені заміж вийти. Одна своє життя проживала. Ти пробач мене, Таня. Я винна перед тобою.
Таня, вирвавши руку з руки Ніни, швидко попрямувала геть. Якось недобре стало на душі.
І про Колю вона знала, що він пішов з життя, і про те, що Ніна більше не виходила заміж. І зла на колишню подругу вона не тримала. Було зло, та все минуло.
Перехворіла, зморщилася, і забула думати і про підлу подругу, і про чоловіка-зрадника. Тільки троянди Нінки нагадували їй про зраду.
Прийшла Таня додому, і не переодягаючись, схопилася за лопату.
Так люто, так безжально копала вона ці сухі троянди, немов від цих коренів залежало її життя.
Викопала і викотила їх за огорожу.
Тільки не спалося Тані. Чи то кошмари уві сні мучили, чи то наяву.
Таня й сама не зрозуміла, як так вийшло, що посеред ночі підвелася вона, та пішла ці злощасні троянди назад садити.
Тільки коли посадила на місце ці сухі кущі, Таня зітхнула з полегшенням. Потім вже полила їх від душі, і зі спокійною душею пішла спати.
Ніколи не доглядала Таня за трояндами Нінки. Усе життя вони росли, як бур’ян.
А тут – дивись-но ти! Як за маленькою дитиною ходила вона за цими кущами! І виходила.
Маленький боязкий паросток з’явився спочатку на одній троянді, а потім на двох інших. Невідомо ще, чи то в шипшину підуть, чи то цвістимуть.
Головне, що троянди живі. І Ніна жива. Чула Таня, що хвороба до кінця не відступила, але здає свої позиції. Вибирається Ніна з чіпких лап хвороби.
Давно вже пробачила Таня і свого колишнього чоловіка, покійного, і подругу. Немає сенсу тримати зло на тих, кого вона викреслила зі свого життя.
Тільки щодо троянд дивується Таня: невже й справді так буває?
