— А моя сестра нікуди не виїжджає, вона тепер житиме з нами, — приголомшив мене чоловік.
— Якщо це жарт, то він не смішний, — посмішка миттєво зникла з мого обличчя…
…Я прийшла додому в гарному настрої: з роботи мене відпустили раніше, а всі хатні справи були зроблені.
«Чудово, зможу просто насолодитися тишею й спокоєм», — думала я, з нетерпінням чекаючи на довгоочікуваний відпочинок.
Я увімкнула фільм, який давно хотіла подивитися, заварила каву й влаштувалася на дивані у вітальні, обклавшись м’якими подушками.
Не встигли ще закінчитися вступні титри, як у двері подзвонили. «Хто це ще? Я нікого не чекаю», — стурбовано подумала я, підводячись із затишного місця.
Підійшовши до дверей, я подивилася у вічко й здивовано завмерла на кілька секунд. «Люда? А що вона тут робить?» — ще трохи завагавшись, я нарешті відчинила двері.
— Привіт, я вже думала, що нікого немає вдома, — сказала Люда й увійшла, не чекаючи на запрошення.
— Привіт. А Юри немає, — сказала я, дивлячись, як зовиця знімає куртку й поправляє зачіску.
— Нічого, я його точно дочекаюся, — впевнено відповіла Люда. — Я планую у вас затриматися.
Лише після цих слів я помітила, що вона прийшла не з порожніми руками, а з великою дорожньою сумкою.
— Затриматися? — перепитала я.
— Так, більше мені нікуди йти, — Люда раптом засумувала.
— А що сталося? — поцікавилася я, не надто втішена її наміром залишитися в нас.
— Може, зробиш мені чаю? — запитала Люда. — У передпокої розмовляти не хочеться.
— Ну, заходь, — зітхнула я, подумки прощаючись із запланованим відпочинком.
— А Юра скоро прийде? — Люда подивилася на годинник.
— За півтори години, — відповіла я, заварюючи чай. — Ну, то що в тебе сталося?
— Я посварилася з Глібом, і тепер мені нікуди йти. Уявляєш, він назвав мене ледачою й егоїстичною! Такого хамства я вибачити не могла.
«А в чому він неправий?» — подумала я, готова підписатися під кожним його словом.
— І що, ти від нього пішла назовсім? — уточнила я.
— Звісно, я ж не могла після такого залишитися, — відповіла Люда.
— Що плануєш робити? Знімати квартиру? — запитала я, чудово розуміючи, якою буде відповідь.
— Ні, звісно! — Люду явно обурило моє запитання. — Я планувала вийти заміж за Гліба й стати домогосподаркою, робота мене зовсім не приваблює.
— Це все чудово, але де ж ти збираєшся жити?
— Ну, я ж кажу, поки що можна погостювати у вас, а там побачимо, — сказала Люда, відпиваючи чай. — Може, до батьків поїду.
За всі ті роки, що я була одружена з Юрою, мені так і не вдалося звикнути до цієї нахабної й примхливої дівчини.
Люда чомусь свято вірила, що їй усі винні, але я категорично не погоджувалася з цим.
Я не раз ставала свідком сцен, які лише зміцнювали мою думку про розпещеність зовиці.
— Мені так набрид мій телефон, сил уже ніяких немає, — поскаржилася одного разу Люда, коли ми всі зібралися в батьків.
— Ти ж ніби його зовсім нещодавно купила, — здивувалася я.
— Пів року вже минуло, нова модель давно вийшла, — відповіла Люда таким тоном, ніби я бовкнула якусь неймовірну дурницю.
— Я зі своїм уже три роки ходжу — і нічого, — сказала я, знизуючи плечима.
— Який жах! — Люда ледь не з огидою подивилася на мій телефон, що лежав на столі. — Ні, я так не можу.
— Не переймайся, донечко, ми купимо тобі новий телефон, потерпи до наступного місяця, — лагідно сказала Ольга Анатоліївна, моя свекруха.
— Гаразд, почекаю, — відповіла та, ніби роблячи матері послугу.
Я була здивована й не могла пригадати, щоб таке саме ставлення було до Юри.
Люда була наймолодшою дитиною, і вся увага батьків діставалася лише улюбленій донечці.
Вони не шкодували на неї ні грошей, ні часу, а вона цим вміло користувалася.
— Як справи з дипломом? — запитала я в зовиці, коли та закінчувала інститут.
— Наче нормально, — невпевнено відповіла вона. — Так же ж, тату?
— Так, він майже готовий, — кивнув Іван Михайлович.
— А що, ви їй пишете диплом? — запитала я, поглянувши на свекра.
— Так, Людочці все це дається важко, — відповів Іван Михайлович.
— Ну, ти хоч якось береш участь у написанні? — запитала я в Люди.
— А навіщо? — не зрозуміла вона. — Перед захистом прочитаю щось та й запам’ятаю.
— Досить безвідповідально, — винесла я свій вердикт.
— Ой, та кому цей диплом потрібен, — махнула рукою Люда. — Мені головне, щоб мене ніхто не чіпав.
І справді, це був головний життєвий девіз Люди. Усі її прагнення були спрямовані на те, щоб жити собі на втіху й не обтяжувати себе роботою.
Для мене такий підхід був неприйнятним, і Люда це чудово бачила. Напевно, саме через це нам і не вдалося знайти спільну мову та стати подругами…
Люда так довго скаржилася мені на Гліба, що Юра вже встиг повернутися з роботи.
— О, а ти тут яким вітром? — здивувався він, побачивши сестру на кухні.
— Я розійшлася з Глібом, — відповіла Люда й почала свою розповідь спочатку.
— Ну й справи, — лише це й сказав Юра, вислухавши сестру.
— Так, ось яким він виявився — ницим і підлим чоловіком! — Люда вдарила рукою по столу.
— Ну, не все аж так погано, — спробувала я заступитися за Гліба, але замовкла, зрозумівши, що в цьому немає сенсу. — Юро, можна тебе на хвилинку? — я встала й пішла до спальні.
— Я не хочу, щоб вона в нас залишалася, — випалила я чоловікові, коли він зачинив за собою двері.
— Та облиш ти, це ж ненадовго, — сказав Юра.
— Навіть на один день не хочу, — наполягала я. — Нехай одразу їде до батьків.
— Ну вона ж моя сестра, я не можу її вигнати, коли їй так потрібна підтримка.
— Підтримувати можна й на відстані, — зауважила я.
— Ну будь ласка, — Юра проігнорував мій аргумент. — Вона знайде роботу й виїде.
— Звідки ти взяв, що вона збирається шукати роботу? — запитала я. — Мені вона сказала, що планувала бути домогосподаркою.
— Так, планувала, якби з Глібом усе склалося, а так… — Юра замовк.
— Все одно я не хочу, щоб вона у нас гостювала, — наполягала я.
— Я її не вижену, — твердо сказав Юра. — Доведеться трохи потерпіти, Люда залишиться тут.
Я гнівно дивилася на чоловіка, але сказати мені більше не було чого — я зрозуміла, що він не поступиться.
У підсумку я весь вечір звільняла кімнату для зовиці, поки вона обдзвонювала всіх своїх подруг і скаржилася на свого тепер уже колишнього нареченого.
Як я й очікувала, життя з нею було далеко не солодким.
Люда постійно сиділа вдома, і про те, щоб мені побути на самоті, тепер не могло бути й мови.
Вона цілими днями дивилася серіали, лежачи на дивані у вітальні й спустошуючи запаси з нашого холодильника.
— Ти можеш зробити тихіше? — невдоволено запитала я, коли черговий турецький серіал заважав мені зосередитися на звіті, який я взяла додому доопрацювати.
— Зачекай, тут дуже важливий момент, — відмахнулася від мене Люда, не відриваючи очей від екрана.
«Витрати за квартал…» — пробурмотіла я собі під ніс. «Алпасане, я чекаю від тебе дитину, не покидай мене!» — кричала з колонок якась дівчина.
— Людо, вимкни телевізор! — вигукнула я, більше не маючи сил терпіти.
— Ну, попрацюй деінде, — Люда й бровою не повела.
— Комп’ютер є тільки в цій кімнаті, — гнівно сказала я.
— Тоді йди в офіс, навіщо ти тягнеш роботу додому? — Люда схрестила пальці, мабуть, сильно переживаючи за долю Алпасана.
— Я сама розберуся, де мені працювати, — я встала й висмикнула телевізор із розетки.
— Ні-і-і! — закричала Люда. — Як ти можеш, там же вирішується доля людей!
— Доля людей вирішується ось тут, — я вказала на свій комп’ютер. — До речі, тобі теж пора зайнятися чимось подібним. — Я сіла назад за стіл. — Шукай роботу, не можна ж усе життя сидіти на чужій шиї.
Але до моєї поради Люда, звісно, не прислухалася, а ось до пошуків шиї, яка зможе витримати її забаганки, приступила негайно…
— Доброго дня, — я зайшла до кухні, де сиділа Люда з якимось молодим чоловіком.
— Привіт, познайомся, це Слава, — представила мені Люда свого гостя, кокетливо посміхаючись.
— Дуже приємно, — сказала я усміхненому хлопцеві.
— І мені, — відповів Слава.
— Ми тут трохи посидимо, а потім підемо кудись повечеряти, — повідомила мені Люда.
— Гаразд, — я була вкрай незадоволена тим, що кухня зайнята.
«Сподіваюся, вони справді не будуть довго засиджуватися», — з надією думала я, бо розраховувала приготувати їжу на кілька днів уперед.
Але, як це зазвичай буває, слова Люди були далекі від правди. Слава просидів у нас до пізнього вечора, і в підсумку вечеряти їм довелося в нас.
Я лягла спати в поганому настрої, відчуваючи, що моя чаша терпіння вже переповнена.
До кінця тижня подібна ситуація повторилася знову, але тепер уже не зі Славою.
— Познайомся, це Кирило, — Люда представила мені чергового гостя.
— Здрастуйте, Кириле, — сказала я й багатозначно поглянула на зовицю. Вона вирішила проігнорувати мій погляд.
— Ми разом навчалися в інституті, а сьогодні зустрілися на вулиці, — розповіла Люда.
— Зрозуміло, — сухо кинула я.
Через годину, коли Юра повернувся з роботи, я одразу ж потягла його до спальні, щоб висловити все, що думаю про його сестру.
— Невже ти не бачиш, що вона просто живе собі на втіху й шукати роботу не збирається? — говорила я чоловікові гнівним шепотом.
— Їй просто треба оговтатися після важкого розставання, — спробував захистити сестру Юра.
— Ах ось як, як я сама не здогадалася?! — я розвела руками. — Просто мені здавалося, що люди, які за один тиждень приводять додому кількох хлопців, не схожі на тих, хто страждає.
— Ти просто перебільшуєш, їй же потрібне спілкування, — продовжував заступатися за Люду Юра.
— А мені потрібен особистий простір, який твоя сестра в мене відібрала!
— Не сердься, все буде добре, тільки дай їй час, — сказав Юра, спробувавши мене обійняти.
— Не хочу, — відштовхнула я його й ображено впала на ліжко.
Так минув цілий місяць. Мені вже почало здаватися, що Люда ніколи не поїде, аж раптом я побачила, як вона збирає речі.
— Раз уже Люда їде, у вихідні треба зробити генеральне прибирання, — сказала я Юрі, радіючи таким чудовим новинам. — Я вже й не вірила, що вона вибереться.
— А моя сестра нікуди не виїжджає, вона тепер житиме з нами, — приголомшив мене чоловік.
— Якщо це жарт, то він не смішний, — посмішка миттєво зникла з мого обличчя.
— Ні, це не жарт, — похитав головою Юра. — Роботу їй знайти не вдається, а в батьків затісно. З нами їй буде комфортніше.
— А про мій комфорт ти забув подумати? — я не могла повірити своїм вухам.
— Вона ж нам зовсім не заважає, чого ти так на неї накинулася? — поцікавився Юра.
— Не заважає?! — вигукнула я. — Говори за себе. І взагалі, якщо вона не переїжджає, то навіщо збирає валізу?
— Люда хоче поїхати у відпустку, їй треба розслабитися після всього, що сталося, — відповів Юра.
— Добре люди живуть, — усміхнулася я. — І на які такі гроші вона зібралася відпочивати, якщо роботу знайти їй так і не вдалося?
— Ну… — запнувся Юра. — Гроші дав їй я.
— Ти що зробив? — я пильно подивилася йому в очі.
— Дав гроші, — промурмотів Юра.
— А де ти їх взяв? — я грізно насунулася на чоловіка.
— Взяв із відкладених, — відповів він.
— Відкладених на оплату квартири? — уточнила я.
— Так. Ну ми ж швидко зможемо їх туди повернути, — запевнив мене Юра.
— Та що ти кажеш! — я більше не могла стримуватися. — Це вже ні в які ворота не лізе! Люда чудово влаштувалася, її вічно хтось забезпечує! Я не проти, щоб вона відпочивала, але я на це грошей не давала!
— Кохана, я купив їй недорогу путівку, майже всі гроші залишилися на місці, — продовжував виправдовуватися Юра, ніби це мало бодай якесь значення.
— А, ну тоді гаразд, — саркастично сказала я й швидким кроком попрямувала до Люди в кімнату.
Юра поспішив за мною.
— Добре, що речі ти вже зібрала, — схвально сказала я, дивлячись, як зовиця застібає валізу.
— Щось не так? — з мого тону вона відразу зрозуміла, що я прийшла не для того, щоб побажати їй щасливої дороги.
— Поспішаю повідомити, що ти переїжджаєш до батьків. Погостювала — і годі.
— Але ж Юра… — Люда поглянула на брата в пошуках підтримки.
— Юра теж так вважає, — відрізала я, кинувши погляд на чоловіка.
— Але в батьків мало місця, у вас зручніше, — заперечила Люда.
— Тоді знайдеш роботу й знімеш собі простору квартиру, — парирувала я.
— Ти ж не можеш мене вигнати. Ми ж не чужі люди, — спробувала апелювати до моєї совісті Люда.
— Не чужі, але давай будемо родичами на відстані, — не поступалася я.
— Може…
— Не може, — я взяла її валізу й викотила в коридор. — Як доїдеш додому, можеш не дзвонити, — сказала я, подаючи зовиці куртку.
Моя рішучість так приголомшила Люду, що вона більше нічого не сказала й просто пішла.
Юра за весь цей час не промовив жодного слова — він явно боявся, що може піти слідом за сестрою.
Я ж почувалася чудово. Засмучувало лише те, що я не зробила цього раніше.
За все життя Люди я була єдиною людиною, яка спробувала поставити її на місце. Дуже хотілося вірити, що такий досвід піде їй на користь, але це нам ще належало перевірити.
