— Лопата біля дверей, дошки за лазнею, цвяхи на полиці, — я роздала гостям завдання замість шашлику…
…Нижня петля на хвіртці протяжно скрипнула. Я давно збиралася змастити її солідолом, банка стояла в сараї на верхній полиці, але руки все не доходили.
Потім по гравію зашуршали кроки, і над кущами смородини пролунав гучний сміх Оленки.
Я стояла біля плити. У мідному тазу глухо булькала полунична «п’ятихвилинка». Дерев’яна ложка, потемніла від ягідного соку, насилу перемішувала густу солодку масу.
Спину тягнуло, наче між лопатками вбили іржавий цвях: я провела над грядками з морквою пів дня.
Земля в’їлася в шкіру рук, забилася під нігті, і навіть господарське мило з жорсткою щіткою вже не допомагали.
Племінник Костик, син моєї старшої сестри, і його дружина Оленка увійшли на веранду. На Оленці були сліпучо-білі кросівки, на Кості — свіжа лляна сорочка. У руках у обох — нічого.
— Раєчко, привіт!
Оленка кинула свою об’ємну шкіряну сумку із золотистою пряжкою просто на кухонний диванчик. Подушка під нею жалісно сплюснулася.
— Ми на вихідні! Костя виснажився в офісі, дивитися на нього страшно. А в тебе тут свіже повітря. Що у нас на вечерю? З дороги їсти хочеться нестерпно.
Я відклала ложку на блюдце. По рожевій піні поповзла червона крапля. Кості я не вміла відмовляти.
Після того як я втратила сестру, він здавався мені моїм власним сином. Хоча давно був дорослим чоловіком, купив квартиру в іпотеку й їздив на гарній іномарці.
За цей місяць вони приїжджали вже не один раз.
Я дістала з холодильника важкий чавунний казан. Учора приготувала плов із куркою, розраховуючи, що мені цього вистачить до середи.
Накладаючи рис у глибокі тарілки, я дивилася, як Костя витягує ноги під столом, а Оленка гортає стрічку в телефоні. Я згребла з дна казана останні шматки м’яса й поклала їм.
Ложка скреготіла по чавуну. Завтра доведеться варити порожні ріжки з маслом.
***
Суботній ранок почався з сизого диму, що потягнувся з кватирки в сад. Я якраз підв’язувала помідори в теплиці.
На кухні пахло горілим. Оленка стояла біля плити в моєму старому фартуху, який був їй завеликий і смішно стирчав на грудях.
На пательні чорніли вуглинки того, що ще вчора було шматком домашньої грудинки.
На столі валялася порожня картонна коробка з-під яєць. Я купила їх у молочниці в середу, цілий десяток.
Ближче до полудня на ґанок вийшов Костя. Він почухав живіт над резинкою шортів і позіхнув, прикривши рот кулаком.
— Тітко Раю, ти б огірочків промила, салат поріжемо? Ми привезли свинячу шию в контейнері, я ввечері посмажу, — він махнув рукою в бік парника.
Я сиділа навпочіпки, вибираючи пирій із цибулі. Коліна хруснули, коли спробувала випростатися.
Костя спустився з ґанку й пройшов за будинок. Затріщав двигун бензокоси. Запахло вихлопними газами та скошеною кропивою.
Незабаром звук стих. Костя смикнув за шнур стартера раз, другий, штовхнув косарку ногою за коліщатко й пішов до ґанку.
— Карбюратор заливає, — кинув він, проходячи повз мене. — Нехай трохи постоїть.
Інструмент так і залишився лежати посеред галявини.
За обідом ми сиділи в альтанці. Я зварила молоду картоплю, кинула туди кріп із грядки.
Вони їли швидко. Оленка вмочувала хліб у миску з крупно нарізаними огірками, змішаними зі сметаною, і розповідала, як душно в метро, якщо ламається кондиціонер.
Потім вона відсунула порожню тарілку. До її нижньої губи прилипло насіннячко кропу.
— Ой, Раєчко, — вона потягнулася, закинувши руки за голову. — А принеси компот із льоху? З водопроводу вода пахне хлоркою, пити неможливо.
Я дивилася на крихту чорного хліба, що лежала на клейонці з візерунком із соняшників. Пальці, що лежали на колінах, повільно стиснулися, нігті впилися в долоні.
Я відсунула стілець. Дерев’яні ніжки заскрипіли по дошках.
У льосі пахло сирою землею та старим вапном. Я стояла в напівтемряві, притискаючись чолом до холодної бетонної стіни, і слухала, як нагорі, крізь дошки, приглушено бубонить телевізор.
Я зняла з полиці трилітрову банку з вишневим компотом. Скло холодило долоні.
Піднімаючись крутими дерев’яними сходинками, я рахувала їх подумки. Раз, два, три. Вони молоді. Чотири, п’ять. Втомлюються на роботі.
***
Наступних вихідних спека була такою, що листя на яблунях згорнулося в трубочку. У суботу після обіду на ділянку завітала моя давня подруга Тома.
Ми сиділи в тіні під навісом і пили трав’яний чай із чашок із відбитими ручками.
На галявині Костя плескався в надувному басейні. Воду туди я носила відрами з колодязя позавчора, бо шланг продірявився.
Тома випила чай і подивилася поверх окулярів на мої руки. Я якраз стискала гарячу чашку.
Пальці набрякли, кутикула огрубіла й потріскалася, у тріщинки намертво в’їлася темна садова земля.
— Поглянь на свої руки, Раю, — тихо промовила Тома.
Вона не стала нічого додавати. Просто дивилася на мої долоні. А я раптом побачила їх ніби чужими очима.
У цю мить із будинку вийшла Оленка. Вона шльопала по бетонній доріжці в моїх нових, жодного разу не взутих сабо зі спіненої гуми, які я купила в місті для походів до поліклініки.
Оленка не вгадала з розміром і просто зім’яла задню частину, притиснувши її п’ятою.
— Раєчко, — вона зупинилася біля столу, потягнулася й взяла з блюдця шматок пісочного пирога.
Крихти посипалися на землю.
— Ми завтра в обід вирушимо, а то на в’їзді до міста ремонт дороги, застрягнемо надовго. Ти нам баночок збери, як завжди.
Минулорічне лечо у тебе було чудове. І полуничного варення побільше, Костя їсть його з сирниками. Ну й огірків з грядки в пакет накидай.
Вона відкусила шматок пирога, не чекаючи відповіді, і пішла до басейну, продовжуючи топтати задники моїх сабо.
У вухах у мене раптом стало дуже тихо. Зник звук радіо в сусідів, зник стрекіт коників. У мене пересохло в роті, у горлі першило.
— Добре, — я сама здивувалася, як глухо це прозвучало.
***
У неділю після обіду багажник Костиної машини був відкритий. Я винесла картонну коробку з-під печива.
Усередині глухо задзвеніло скло. П’ять банок. Оленка зазирнула всередину й поправила сонцезахисні окуляри на носі.
— Ой, а маринованих маслят цього разу не поклала? — зітхнула вона.
Костя грюкнув дверцятами.
— Давай, тітко Раїсо. Наступних вихідних приїдемо кабачки зривати.
Він здавав назад вузькою доріжкою. Переднє колесо з’їхало з гравію й важко втиснулося в клумбу з флоксами.
Високе стебло з рожевою шапкою квітів хруснуло й впало на землю. З місця зламу виступив зеленуватий сік. Я стояла біля хвіртки й дивилася на прим’яту землю.
***
У середині серпня спека спала. Костя зателефонував у четвер ввечері, зв’язок переривався.
— Тітонько Раїсо, ми в суботу з батьками Олени приїдемо. Едуард Володимирович, Тетяна Петрівна. Шашличок, зелень, картопля — подбаєш про це? Овочів підготуй.
Великий чорний позашляховик зупинився біля воріт у суботу до обіду. Пил довго осідав на листі вишні.
З машини важко вибрався Едуард Володимирович. На ньому були світлі лляні штани. Він зачинив двері з гучним, солідним звуком.
Тетяна Петрівна в солом’яному капелюсі з широкими полями вийшла слідом, обережно ступаючи лакованими туфлями по гравію. Вона з гидуванням обійшла дощового черв’яка, що висох на бетоні.
Вони пройшли просто до альтанки. Костя метушився, переставляючи пластикові стільці. Оленка розкладала на столі паперові серветки.
Едуард Володимирович опустився на стілець. Пластик під ним небезпечно заскрипів.
— Місця тут у вас глухі, але повітря непогане, — він поклав важкі руки на стіл. — Костю, налий квасу. А що з м’ясом, Раїсо Андріївно? Дорога втомлює.
Костя повернувся до мене. Я стояла біля літньої раковини.
— Тітко Раїсо, а де м’ясо? У холодильнику лише каструля з супом. І вугілля я за сараєм не знайшов.
Я перекрила воду. Гул у раковині стих. Зняла з гачка вафельний рушник, повільно витерла кожен палець. Склала рушник навпіл. Потім ще раз навпіл. Поклала його на край стільниці.
На столі в альтанці стояла миска з вареною картоплею, посипаною крупною сіллю, нарізані огірки та три банки моїх консервів.
— М’яса немає, — тихо сказала я, і в альтанці раптом стало чутно, як б’ється об скло велика зелена муха. — І вугілля немає.
Едуард Володимирович завмер із пластиковим стаканчиком у руці.
— Якось це дивно, Раїсо Андріївно, — Тетяна Петрівна поправила капелюшок, на її шиї виступили червоні плями. — Ми, взагалі-то, у гості до дітей приїхали.
Я підійшла ближче до столу й сперлася руками на спинку вільного стільця.
— До дітей, — повторила я. — Тетяно Петрівно, Едуарде Володимировичу. Погляньте на ділянку.
Бачите грядки з морквою? Їх треба було прополоти ще в середу. Паркан біля сараю похилився, нижня дошка згнила.
Я перевела погляд на Костю. Він сидів, втиснувши голову в плечі, і дивився на свої руки.
— За все літо, Костю, ти тричі потягнув за шнур косарки. Ремонт карбюратора обійшовся мені в половину пенсії.
У раковині на кухні досі стоїть невимитий посуд з-під кави, яку ви пили вранці перед від’їздом минулого разу.
За це літо ви вивезли звідси майже всі мої запаси. Банки я купую сама. Цукор я купую сама. Кришки я купую сама.
— Тітонько Раїсо… — Костя спробував підвестися, стілець заскрипів по дошках.
— Сиди, — я не підвищила голосу, але він знову сів. — Інструменти лежать у сараї. Костю, лопата біля дверей, дошки за лазнею. Цвяхи на полиці.
Оленко, засіб для миття посуду на раковині, нова губка в упаковці. Едуарде Володимировичу, магазин біля траси неподалік.
Там є вугілля, розпалювач і свиняча шия в пластикових відерцях. Мангал за парником, його треба почистити від старого нагару.
Муха продовжувала битися об скло. Тетяна Петрівна різко встала, її стілець упав на траву.
— Едуарде, ключі. Ми їдемо. Це немислимо.
Збиралися вони мовчки. Грюкали дверцята машини. Едуард Володимирович важко дихав, сідаючи за кермо.
Костя підійшов до хвіртки останнім. Він не дивився мені в обличчя, його погляд блукав десь на рівні моєї ключиці.
— Тітко, хіба так роблять… — сказав він тихо. — Мати б не зрозуміла.
Він відвернувся й пішов до машини, штовхаючи ногою дрібний щебінь на дорозі. Позашляховик розвернувся, піднявши хмару сухого сірого пилу, яка повільно осіла на мої флокси.
***
Наприкінці наступного серпня я сиділа на веранді. Пахло свіжоструганим деревом: сарай накрили новим руберойдом, а похилений паркан замінили рівним штакетником.
За столом сиділи Тома і мій двоюрідний брат Віталій. Він приїхав ще в травні, привіз свої інструменти у старому металевому ящику.
Сам, не питаючи, перебрав косарку, замінив нижню петлю на хвіртці — вона більше не скрипіла. Ми пили чай із чебрецем із чистих чашок.
Від Кості я нічого не чула з того дня. Тома, зустрівши його взимку на будівельному ринку, розповідала, що вони з Оленкою тепер орендують на вихідні котедж на базі відпочинку біля озера. Там газон, ресторан на території та покоївки.
Оленка не так давно голосно скаржилася продавцеві в магазині на «ненормальну рідню», до якої страшно їздити на дачу.
Я дивилася на порожній край лавки, де раніше Костя любив витягувати ноги в брудних кросівках, і серце не стискалось від суму. Воно билося спокійно.
І спина після грядок уже не так нила, бо Віталій перекопав важку землю мотоблоком.
