— Поки що нічого не підписуй, тітонько Галю! Вони ж тебе обманюють! — Марина вирвала папери з рук літньої жінки й різко відступила до вікна.
— Поверни документи! — Сергій зробив крок до сестри. — Що ти влаштовуєш? Ми вже сто разів усе обговорили.
Тітка Галина сиділа за старим кухонним столом, накритим клейонкою з вицвілим квітковим візерунком. Її сухі руки з набряклими венами нервово перебирали краєчок серветки.
Вже третю годину вони втрьох сиділи на кухні в її хрущовці й розмовляли про продаж квартири.
— Чотириста тисяч, Сергію? Це ж копійки! Ти у своєму розумі? — Марина помахала паперами. — Ця квартира навіть в такому стані коштує щонайменше мільйон!
— А хто буде морочитися з документами? З переплануванням? З боргами за комунальні послуги? — Сергій поправив окуляри й повернувся до тітки. — Галино Петрівно, ви ж розумієте, зараз не час бути вибагливою. У вашому становищі.
Тітка Галина зітхнула й подивилася на фотографію в рамці на холодильнику — там вона, ще молода, стояла поруч із їхнім батьком, своїм молодшим братом.
— Мені нікуди йти, Сергійку. Куди я в моєму віці?
— До інтернату для людей похилого віку! — відрізав Сергій. — Ми з Мариною вже домовилися.
Кімната, триразове харчування, медичний догляд — усе краще, ніж сидіти самій у хрущовці, що розвалюється.
Марина прикусила губу й відвернулася до вікна. Вона пам’ятала, як у дитинстві вони приїжджали до тітки Гали на вихідні.
Запах пиріжків із капустою, старенький програвач із платівками, тітчині руки, що заплітали їй косички.
— Мені сімдесят два, — тихо сказала тітка Галина. — Це все моє життя, Сергію. Кожна подряпина на цих стінах — це частинка мене.
— Почуття — це прекрасно, — у голосі Сергія з’явилися металеві нотки, — але ви ж розумна людина, Галино Петрівно. Ви не можете вічно сидіти на нашій шиї.
— На вашій шиї? — тітка Галина підвела голову. У вицвілих блакитних очах промайнула образа. — Я ніколи й копійки у вас не просила.
— Та як це! А хто минулого місяця просив привезти ліки? А ремонт крана? А продукти, коли ви підвернули ногу?
Сергій уже майже кричав.
— У мене своя сім’я, діти, робота! А ви думаєте, нам більше нічим зайнятися, як тільки до вас бігати через усе місто?
Марина поставила чайник і дістала стару бляшану коробку з печивом.
— Вип’ємо чаю, — сказала вона примирливо. — Я принесла пиріг, тітонько Галю. Твій улюблений, з яблуками.
— Який, до біса, чай! — Сергій ударив кулаком по столу. Чашки підстрибнули. — Ми втрачаємо час! Покупець чекати не буде. Або сьогодні підписуємо, або я вмиваю руки.
— Зачекай, Сергію, — Марина поклала руку на плече брата. — Тітонько Галю, може, ти хоча б подумаєш? Ну справді, тобі одній важко. Інтернат — це не страшно. Там і спілкування, і догляд…
— Називайте речі своїми іменами, — голос тітки Галини став несподівано твердим. — Ви хочете відправити мене до притулку.
А самі будете поділити моє житло. Квартиру, яку ми з вашим дідусем отримали, коли ваш батько ще пішки під стіл ходив.
— Я більше не буду цього слухати, — Сергій підхопився. — Або ви підписуєте документи зараз, або давайте собі раду самі. Ні ліків, ні продуктів, ні допомоги. Зрозуміло?
Тітка Галина повільно склала руки на колінах. Старий сірий кіт застрибнув до неї, і вона машинально погладила його.
— Дай мені папери, Мариночко, — тихо сказала вона. — Я підпишу.
Через два тижні вони прийшли знову. Цього разу з чоловіком у дорогому костюмі, який представився рієлтором Вадимом Анатолійовичем.
— Петрівно, швидше збирайте свої речі. Машина буде через годину, — Сергій методично відчиняв шафи, оглядаючи їхній вміст. — Те, що плануєте забрати, — складайте в ці сумки. Решту — на смітник.
Тітка Галина стояла посеред кімнати, розгублено дивлячись на племінників. Реальність насувалася надто швидко.
Ще вчора вона, як завжди, поливала квіти на підвіконні, а сьогодні її майно перетворювалося на мотлох, який потрібно терміново відсортувати.
— А куди Мурчика? — запитала вона, притискаючи до грудей старого кота.
— В інтернаті з тваринами не можна, — відрізав Сергій, не дивлячись на неї. — Віддамо сусідці знизу. У неї там цілий притулок для всіляких тварин.
Марина тихо стояла в коридорі, перебираючи старі фотографії з серванта. Дитячі знімки, на яких вони з Сергієм у спортивній формі.
Тітка Галя, тоді ще молода, з розкішною косою, заплетеною навколо голови.
— Пам’ятаєш, як ми тут усе літо проводили, коли батьки на заробітки їхали? — тихо запитала Марина, показуючи фотографію братові.
— Досить розводити сентименти, — скривився Сергій. — Постійно тягнеш цей непотріб. Кому він потрібен? Нам з тобою ще тітчині борги за квартиру погашати.
— Які борги? — підвела очі тітка Галина. — У мене жодних боргів немає.
Вадим Анатолійович, який до цього мовчки оглядав квартиру й щось записував у блокнот, кахикнув.
— На жаль, заборгованість за комунальні платежі становить… — він перевірив документи, — шістдесят дві тисячі гривень. Плюс п’ятнадцять тисяч збору за оформлення. Разом із продажу ви отримаєте триста двадцять три тисячі.
Тітка Галина похитнулася й сперлася на стіну. Старі шпалери з дрібним квітковим візерунком злегка шаруділи під її долонею.
— Але ти ж казав… — пробурмотіла вона.
— Так, є ще й комісія рієлтора, — втрутилася Марина, уникаючи погляду тітки. — І податки. І ще треба оплатити перший місяць у пансіонаті…
— Скільки… скільки грошей мені залишиться? — голос тітки звучав дивно відсторонено.
— Скажімо так, — діловито промовив Вадим Анатолійович, — на перші п’ять-шість місяців вам вистачить. А там і пенсія назбирається.
Тітка Галина повільно опустилася на диван, старі пружини жалібно заскрипіли.
— А в цей ваш інтернат, — запитала вона тихо, погладжуючи Мурчика, — мою швейну машинку Singer можна взяти? Вона ж у мене ще від бабусі.
Сергій пирхнув, навіть не обернувшись:
— Яка швейна машинка? У вас там кімната шість квадратів. Спільний санвузол і загальна кухня на поверсі. Туди ледве влізе ліжко.
Марина почервоніла. Кілька днів тому вона відвідала інтернат. Сіра будівля на околиці міста, запах хлорки в коридорах, старенькі з погаслими очима в загальній їдальні.
Вона обіцяла собі й тітці, що буде навідувати її, але в глибині душі розуміла — обіцянки не дотримає.
— Сергію, а може, тітка Галя поки що у нас поживе? Ми ж обіцяли… — почала вона невпевнено.
— Ти з глузду з’їхала? — Сергій різко повернувся до сестри. — У твоїй однокімнатці? Чи в мене, де діти й так один в одного на головах сидять? Ми ж домовилися, Марино!
Вадим Анатолійович делікатно кахикнув.
— Дозвольте мені ще раз пояснити умови угоди, — він поправив краватку й сів навпроти тітки Галини. — Оскільки квартира продається терміново, буде скидка.
Покупець пропонує шістсот сімдесят п’ять тисяч готівкою. Мінус ваші борги й оформлення, та з них перший внесок за інтернат — тридцять п’ять тисяч…
— А коли гроші? — перервав його Сергій. — Ми можемо сьогодні їх отримати?
— Я планував запросити вас до офісу завтра, — всміхнувся рієлтор. — Там підпишемо остаточні документи й проведемо розрахунок.
— Зачекай, Сергію, — вперше за довгий час тітка Галина підвищила голос. — Ти казав, що від продажу я отримаю гроші на прожиття. Я зможу сама платити за інтернат, купувати те, що мені потрібно.
— А що вам взагалі може знадобитися у вашому віці? — роздратовано запитав Сергій. — Про вас же дбатимуть. Харчування, лікування — усе включено.
У кімнаті запала тиша. Марина ніяково переступала з ноги на ногу, не знаючи, куди подіти руки. Вона згадала, як тітка вчила її ліпити пиріжки, як вони разом перебирали старі листівки…
— Послухайте, я розумію ваші почуття, — м’яко почав Вадим Анатолійович, звертаючись до тітки Галини. — Але погодьтеся, у вашому становищі ця угода — оптимальний варіант. Квартира потребує ремонту, комунальні витрати зростають щомісяця…
— А можна, — тітка Галина раптом розправила плечі, — я ще раз перегляну документи? Ті, що підписувала минулого разу. Я свій зразок кудись задівала.
Сергій і рієлтор обмінялися швидкими поглядами.
— Який у цьому сенс? — стиснув губи Сергій. — Усе вже вирішено.
— Річ у тім, — Вадим Анатолійович прокашлявся, — що оригінали зараз у нотаріальній конторі. Але я можу привезти їх… м-м-м… завтра.
Тітка Галина повільно підвелася з дивана. Її маленька постать раптом здалася стрункішою, ніби вона виросла на пару сантиметрів.
— Знаєш що, Сергію, — сказала вона несподівано твердим голосом. — Мені треба свіжим повітрям подихати. Я трохи прогуляюся, а ви тим часом займайтеся… чим займалися.
Марина підвела здивований погляд. Вона не пам’ятала, коли востаннє тітка виходила далі ніж до магазину в домі. Тим більше в таку вогку погоду.
— Тітонько Галю, може, не треба? Дощ ось-ось почнеться…
— Треба, Мариночко. Дуже треба, — тітка одягла старе драпове пальто, пов’язала хустку й, несподівано міцно взявши кота на руки, попрямувала до виходу.
Коли зачинилися вхідні двері, Сергій роздратовано видихнув.
— І куди вона попхалася? Ми тільки час втрачаємо.
Вадим Анатолійович глянув на годинник.
— Найвигідніше завершити угоду сьогодні. Покупець уже переказав аванс, — він знизив голос. — Зізнаюся, ціна нижча за ринкову, але для такої квартири… самі розумієте.
— Та вона розвалюється на очах, — кивнув Сергій. — Труби гнилі, електропроводка радянська. Чого вона взагалі впирається? Вона має радіти, що хоч щось отримає.
Марина відчинила старий сервант, де тітка зберігала свій порцеляновий сервіз — весільний подарунок від бабусі.
— Сергію, може, все-таки не треба так поспішати? Дамо тітці час попрощатися з домівкою.
— Боже, яка сентиментальність! — Сергій закотив очі. — Ми з тобою місяць морочимося з цією історією. Благаємо, вмовляємо.
Домовлялися про інтернат. У мене, до речі, відпустка через тиждень, і мені б хотілося отримати свою частку до від’їзду.
— Частку? — Марина завмерла, тримаючи в руках чашку з сервізу. — Яку частку?
Сергій мовчки втупився в сестру, а потім обмінявся поглядом із рієлтором.
— Зрозуміло, — тихо сказала Марина. — І скільки… скільки ти отримаєш від продажу тітчиної квартири?
— А ти що думала? Що я з доброчинності цим займаюся? — Сергій схрестив руки на грудях. — Тітці гроші все одно ні до чого, а мені потрібно закрити кредит.
Марина повільно поставила чашку назад у сервант.
— Виходить, коли ти говорив про борги за квартиру…
— Слухай, не вдавай із себе святу! — перебив Сергій. — Ми з Вадимом усе прорахували. Квартира коштує не більше восьмисот п’ятдесяти тисяч у такому стані.
За вирахуванням усіх витрат залишається трохи більше шестисот. Триста двадцять три тітці — цілком достатньо для її потреб. А решта — моя комісія за клопоти.
У цей момент двері відчинилися. На порозі стояла тітка Галина. Мурчика з нею не було. Хустка на голові промокла від дощу, по обличчю текли чи то краплі, чи то сльози.
— Про які клопоти ви говорите, Сергію? — запитала вона з несподіваною гіркотою. — Про те, як мою квартиру продаєте набагато дешевше? Чи про те, як мене до притулку відправляєте на утримання?
У кімнаті запала важка тиша. Марина дивилася на підлогу, Сергій нервово смикав ґудзик на піджаку.
— Галино Петрівно, ви все не так зрозуміли, — втрутився Вадим Анатолійович. — Ринок нерухомості зараз…
— Я забігала до сусідки, — перервала його тітка Галина, знімаючи мокре пальто. — До Ніни Андріївни з третього поверху. Вона тридцять років працює рієлтором. Показала їй документи, які я підписала. А знаєте, що вона сказала?
Тітка Галина підійшла до столу, дістала з внутрішньої кишені пальто вологий аркуш паперу й розгорнула його.
— Це не договір купівлі-продажу. Це дарча, — її голос тремтів. — Я не продаю квартиру. Я дарую її. А натомість… що там натомість, Сергію?
Сергій зблід і кинувся до дверей, але тітка Галина стала йому на заваді.
— Ніна Андріївна вже зателефонувала в поліцію. Шахрайство з нерухомістю людей похилого віку — це кримінальна стаття, так вона сказала.
Вадим Анатолійович миттєво зібрав свої папери.
— Вибачте, мені треба йти. У мене… інша зустріч. Сергію Дмитровичу, зв’яжемося.
Він буквально вискочив із квартири, ледь не збивши з ніг Марину, яка розгублено завмерла в коридорі.
— Тітонько Галю, я справді не знала, — прошепотіла вона. — Сергій сказав, що все чесно…
— Забирайтеся звідси. Обидва, — тихо, але рішуче промовила тітка Галина. — Щоб вашого духу тут більше не було.
— Та ви… ви не розумієте, — заїкаючись, промовив Сергій, відступаючи до дверей. — Це непорозуміння… я хотів якнайкраще…
— Як краще для кого, Сергію? — тітка Галина дивилася на нього сухими очима. — Твій батько, мій брат, перед відходом просив мене наглядати за вами. І що я бачу? Рідну тітку готові продати за копійки.
— Тітонько Галю, — Марина зробила крок до неї, простягаючи руку.
— Ні, Мариночко, — тітка відступила. — Для мене ви обоє зникли відсьогодні. А тепер йдіть. Ніна Андріївна ось-ось прийде з дільничним. Гадаю, у вас ще будуть неприємні розмови.
Минуло три місяці. Тьмяне осіннє світло пробивалося крізь занавіски. Тітка Галина втомлено опустилася в крісло, із насолодою витягнувши хворі ноги.
На столі лежала її пенсія — сім тисяч і невеликий стосик рахунків за комунальні послуги.
Дзвінок у двері пролунав несподівано. Тітка здригнулася. Після тієї історії з племінниками вона стала обережнішою. До незнайомців не виходила, двері замикала на ланцюжок.
— Хто там? — запитала вона, підійшовши до дверей.
— Галино Петрівно? Це Марина.
Тітка Галина завмерла з рукою на дверній ручці. Потім важко зітхнула й відчинила двері, залишивши ланцюжок.
У дверному отворі з’явилося змарніле обличчя племінниці. Очі червоні, під ними кола.
— Що тобі потрібно? — сухо запитала тітка.
— Можна увійти? Я… хотіла поговорити, — Марина тримала в руках якийсь згорток.
Тітка завагалася, але все-таки зняла ланцюжок. Марина невпевнено ступила всередину, озирнулася, ніби вперше бачила цю квартиру.
— Сергія… засудили, — тихо сказала вона. — Умовно. Два роки. І штраф.
Тітка Галина мовчки пройшла на кухню, увімкнула чайник.
— А ти навіщо приїхала? — запитала вона, не обертаючись.
Марина поклала згорток на стіл. Розгорнула. Всередині виявився Мурчик — той самий, якого тітка віддала сусідці в день їхньої останньої зустрічі.
— Вероніка Сергіївна… вона потрапила до лікарні. А в мене алергія, сама знаєш.
Кіт сонно потягнувся і, роздивившись кімнату, зістрибнув на підлогу, попрямувавши до свого старого місця біля батареї.
— Тільки тому прийшла? — запитала тітка.
— Ні, — Марина опустила голову. — Просити вибачення. І сказати, що я… я щомісяця приходитиму, допомагатиму з прибиранням, з продуктами. І гроші на ліки даватиму.
— А кредит Сергія хто сплачує? — поцікавилася тітка Галина, ставлячи перед племінницею чашку з чаєм. — Ти?
Марина кивнула, не піднімаючи очей.
— Що ж, — тітка повільно сіла навпроти, — Бог свідок, я не тримаю зла. Втомилася від усього цього. Але моєї довіри до вас більше немає.
— Я розумію, — тихо сказала Марина. — Але можна мені… можна хоча б іноді приходити? Хоч на порозі постояти?
Тітка довго мовчала, дивлячись на стару фотографію на стіні, де вони всі були разом — і брат, і вона, і маленькі Сергій та Марина.
— Можна, — нарешті відповіла вона, і її голос злегка затремтів. — На порозі постояти — можна.
Мурчик застрибнув тітці на коліна, згорнувся клубочком. Життя тривало — самотнє, але своє. У своїх стінах. За своїми правилами.
Галина Петрівна погладила кота і вперше за довгий час відчула щось, схоже на спокій.
