«Позовна заява про стягнення аліментів на утримання непрацездатної матері». Позивач: Зотова Галина Петрівна. Відповідач: Зотова Анна Миколаївна. Ім’я позивачки вдарило мене під дих, вибивши повітря з легень. Галина Петрівна. Моя мати… Жінка, чиє обличчя майже стерлося з моєї пам’яті, поступившись місцем узагальненому образу виховательок дитячого будинку…

«Ти зобов’язана утримувати матір!» — кричала жінка, яка покинула мене в дитячому будинку двадцять років тому. Мій зустрічний позов просто відняв у неї мову…

 

…Дощ барабанив по панорамних вікнах мого офісу, розмиваючи вогні вечірнього міста.

На столі, серед креслень нового житлового комплексу, який проєктувала моя архітектурна студія, лежав цупкий службовий конверт. У правому верхньому куті красувався штамп районного суду.

Я розрізала його канцелярським ножем. Усередині виявилося кілька аркушів формату А4, скріплених степлером.

Суха, канцелярська мова документа різко контрастувала з ураганом емоцій, який він у мені викликав.

«Позовна заява про стягнення аліментів на утримання непрацездатної матері».

Позивач: Зотова Галина Петрівна.

Відповідач: Зотова Анна Миколаївна.

Ім’я позивачки вдарило мене під дих, вибивши повітря з легень. Галина Петрівна. Моя мати…

Жінка, чиє обличчя майже стерлося з моєї пам’яті, поступившись місцем узагальненому образу виховательок дитячого будинку.

Мені двадцять шість. Двадцять років тому, коли мені ледь виповнилося шість, вона привела мене на автобусну зупинку в чужому районі.

Мати сунула в руки льодяник і сказала: «Чекай тут, я куплю нам квитки в цирк».

До цирку ми так і не потрапили. Наступного ранку мене, змерзлу й налякану, знайшов патруль поліції.

Потім був притулок, казенні стіни дитячого будинку, запах хлорки й тушкованої капусти, жорсткі простирадла й вічне, що зводило з розуму, очікування біля вікна.

Я чекала на неї щодня років до десяти. Потім перестала. А в п’ятнадцять зрозуміла, що дитбудинок — це не покарання, а порятунок від того життя, яке вона могла б мені дати.

І ось тепер, через двадцять років, Галина Петрівна вирішила воскреснути з небуття.

У позові вона барвисто описувала свої численні хронічні захворювання, інвалідність третьої групи та мізерну пенсію, на яку неможливо прожити.

Вона вимагала від мене щомісячного утримання в розмірі двадцяти тисяч гривень, посилаючись на Сімейний кодекс.

Я відклала папери й нервово усміхнулася. У голові крутилася лише одна думка: «Як вона мене знайшла?»

Відповідь знайшлася швидко. Місяць тому відомий діловий журнал опублікував статтю про молодих і успішних архітекторів столиці.

На розвороті була моя фотографія та історія про те, як випускниця дитбудинку заснувала власну студію.

Мабуть, Галина Петрівна була з тих людей, хто уважно стежить за чужими успіхами.

Вона не стала чекати першого судового засідання.

Через три дні після отримання позову адміністраторка на ресепшені повідомила, що до мене рветься якась жінка, яка називає себе моєю матір’ю.

— Нехай заходить, — рівним голосом відповіла я, хоча руки зрадницьки затремтіли.

Двері кабінету відчинилися. На порозі стояла жінка, в якій я із зусиллям, але все ж упізнала ту саму Галину з уривчастих дитячих спогадів.

Життя не було до неї ласкавим. Глибокі зморшки, набрякле обличчя, дешевий, але кричущий одяг — леопардова блузка й масивні золоті персні, які аж ніяк не в’язалися з образом «голодуючого інваліда».

Вона оглянула мій просторий кабінет, шкіряні крісла, макети будівель. У її очах блиснула не материнська гордість, а жадібна, оцінювальна радість.

— Ну, привіт, доню, — промовила вона, ступаючи вперед і намагаючись зобразити зворушення. — Багатою стала. А рідна мати копійки рахує.

Я залишилася сидіти за столом, зчепивши пальці в замок.

— Ви помилилися дверима, Галино Петрівно. Благодійний фонд розташований на іншому поверсі.

Її обличчя миттєво спотворилося. Маска скорботної матері злетіла, оголивши справжню суть.

— Ти як із матір’ю розмовляєш?! — заверещала вона, спираючись руками на мій робочий стіл. — Я тебе народила! Я тобі життя дала!

А ти в шовках купаєшся, поки я на ліки останні гроші витрачаю?! Повістку отримала? Будеш платити! Суд тебе змусить. За законом так належить!

— Згідно із законом, — тихо, але твердо відповіла я, — батьки зобов’язані виховувати своїх дітей. А ви покинули мене на зупинці в листопаді.

Вона відмахнулася, ніби я нагадала їй про дрібну помилку.

— Часи були важкі! Я не могла тебе утримувати, мені самій не було чого їсти. Але тепер ти виросла, здобула освіту. Ти зобов’язана утримувати батьків!

Інакше я тебе по судах затаскаю та журналістам розповім, яка ти невдячна тварюка! Твою репутацію буде зруйновано!

Вона бризкала слиною, її голос зривався на хрип.

А я дивилася на цю жінку й не відчувала нічого, крім огиди та крижаного спокою, який завжди приходив до мене в хвилини кризи.

— Зустрінемося в суді, Галино Петрівно. А зараз охорона проведе вас до виходу.

Того ж вечора я сиділа в кабінеті свого адвоката й близького друга, Михайла.

Він отримав і уважно вивчив позовну заяву ще вчора. А сьогодні вислуховував мене, хмурячи брови.

— Аню, ситуація неприємна, але її можна вирішити, — сказав він, відкладаючи папери. — Згідно зі статтею 202 Сімейного кодексу України, повнолітні діти дійсно зобов’язані утримувати непрацездатних батьків.

Тих, які потребують матеріальної допомоги. Але закон звільняє від цього обов’язку, якщо буде встановлено, що батьки ухилялися від виконання своїх обов’язків.

— Вона не просто ухилялася. Вона мене покинула.

— Проблема в тому, — Михайло зітхнув, — що я перевірив бази даних. Галину Зотову не позбавляли батьківських прав.

— Як це можливо? — я підняла на нього очі. — Я виросла в державній установі!

— Бюрократичні діри початку нульових. Тебе оформили як підкидька. Твоя мати просто зникла, змінила місце проживання.

Опіка тоді не стала заморочуватися з позбавленням прав особи, місцеперебування якої було невідоме.

Юридично вона весь час залишилася твоєю матір’ю. На це, як я розумію, й робить ставку її адвокат.

Я відчула, як земля вислизає з-під ніг. Невже закон дозволить цій жінці безкарно паразитувати у моєму житті?

— Михайло, я не дам їй жодної копійки. Навіть якщо доведеться дійти до Верховного Суду.

Михайло усміхнувся — тією самою хижою усмішкою, якої так боялися його опоненти в суді.

— Я знаю, Аню. Тому я почав копати глибше. І знайшов дещо дуже цікаве.

Він розклав переді мною кілька папок.

— Я зробив запити до архівів РАЦСу та Пенсійного фонду. Твій батько, Микола Зотов, загинув, коли тобі було чотири роки. Правильно?

Я кивнула. Спогади про батька були гарними, але дуже тьмяними.

— Після його втрати тобі, як неповнолітній, належала пенсія у зв’язку з втратою годувальника. Вгадай, хто її отримував?

— Вона? Але ж вона мене невдовзі покинула…

— Саме так. Але державі вона про це не повідомила. Вона регулярно отримувала виплати на твоє ім’я всі ті роки, що ти перебувала в дитбудинку. Це чисте шахрайство. Але й це ще не все.

Михайло відкрив другу папку.

— У твого батька була приватизована двокімнатна квартира. Після його відходу її було поділено в рівних частках між тобою та Галиною.

Коли тобі виповнилося шість — за місяць до того, як вона залишила тебе на зупинці, — Галина продала це житло.

Щоб продати частку неповнолітньої дитини, потрібен був дозвіл органів опіки та зобов’язання надати тобі рівноцінну житлову площу.

— І вона її не надала, — здогадалася я.

— Звісно. Вона надала опіці фіктивні документи про купівлю будинку в селі, який виявився занедбаним сараєм без даху.

Отримавши гроші за квартиру твого батька, вона просто позбулася тебе, щоб не витрачати на твій розвиток ні копійки.

У кабінеті запала важка тиша. Масштаб її зради виявився набагато більшим, ніж я могла собі уявити.

Це була не просто слабкість чи життєві труднощі. Це був розважливий, цинічний план.

— Що ми можемо з цим зробити? — мій голос став холодним, як сталь. — Адже строки давності вже минули?

— Строк позовної давності щодо захисту майнових прав неповнолітніх починає відраховуватися з моменту, коли особа дізналася або мала дізнатися про порушення свого права.

Ти дізналася про це тільки сьогодні. Строк лише розпочався. Тож завтра ми подаємо свій, зустрічний позов.

Зал судових засідань був невеликим і задушливим. За вікном світило яскраве літнє сонце, але тут час ніби завмер.

Галина Петрівна сиділа за столом позивача разом зі своїм адвокатом — вертким чоловіком середнього віку з бігаючими очима.

Для суду вона змінила леопардову блузку на скромний сірий кардиган. Вона час від часу хапалася за серце, важко зітхала й витирала очі хустинкою.

Суддя, сувора жінка в окулярах, монотонно перебирала папери.

— Судове засідання оголошується відкритим. Розглядається позов Галини Петрівни Зотової до Анни Миколаївни Зотової про стягнення аліментів. Слово надається стороні позивача.

Адвокат Галини підхопився з місця:

— Ваша честь! Моя довірителька перебуває в надзвичайно скрутному становищі. Вона є особою з інвалідністю, страждає на низку важких захворювань.

Водночас відповідачка, її рідна донька, є власницею успішного бізнесу, має високий дохід і абсолютно не дбає про матір, яка подарувала їй життя.

Ми просимо суд стягнути з відповідачки двадцять тисяч гривень щомісячно!

Суддя перевела погляд на нас.

— Сторона відповідача, чи визнаєте ви позовні вимоги?

Михайло повільно підвівся. Його спокій заповнював усю залу.

— Шановний суддя, ми не тільки категорично не визнаємо позовні вимоги, але й відповідно до Цивільного процесуального кодексу України заявляємо зустрічний позов до Зотової Галини Петрівни.

Адвокат позивачки пирхнув. Галина Петрівна перестала вдавати хвору й здивовано втупилася в Михайла.

— Зустрічний позов? Про що саме? — нахмурилася суддя.

— Про стягнення безпідставно набутих коштів, відшкодування матеріальної та компенсацію моральної шкоди, — чітко вимовив Михайло.

Він підійшов до столу судді й поклав перед нею важку папку, а копію вручив приголомшеному адвокату Галини.

— Ваша честь, — продовжив Михайло, повернувшись до зали. — Позивачка стверджує, що є люблячою матір’ю.

Однак вона замовчує про те, що рівно двадцять років тому навмисно залишила шестирічну дитину на вулиці, прирікаючи її на сирітство.

— Це наклеп! — вигукнула Галина. — Я її шукала! Я ходила в міліцію!

— У нас є офіційні відповіді з архівів МВС, які доводять, що жодних заяв про зникнення дитини від громадянки Зотової не надходило, — спокійно парирував Михайло. — Але це лише моральний бік питання. Перейдемо до юридичного.

Михайло повернувся до Галини:

— У матеріалах зустрічного позову наведено докази того, що громадянка Зотова незаконно продала квартиру, половина якої належить Анні Миколаївні, подавши фіктивні документи.

Гроші від продажу частки неповнолітньої, що з урахуванням інфляції та індексів цін на сьогодні становить понад два мільйони гривень, позивачка привласнила.

Крім того, після того як вона позбулася дитини, вона протягом дванадцяти років незаконно отримувала державну пенсію, призначену для Анни.

У залі запала страшна тиша.

— Отже, Ваша честь, — підсумував Михайло, — ми вимагаємо відхилити первинний позов повністю, оскільки позивачка грубо ухилялася від виконання батьківських обов’язків.

У рамках зустрічного позову ми вимагаємо стягнути з Галини Петрівни Зотової суму матеріальних збитків та компенсацію моральної шкоди.

Також ми просимо суд направити матеріали цієї справи до правоохоронних органів для порушення кримінального провадження за статтею «Шахрайство в особливо великих розмірах».

Я дивилася на жінку, яка народила мене. Мій зустрічний позов просто відняв у неї мову. У буквальному сенсі.

Галина Петрівна відкривала й закривала рот, як риба, не видаючи жодного звуку. Її руки з дешевими перснями дрібно тремтіли.

Вона повернулася до свого адвоката, шукаючи захисту, але той відсунувся від неї, як від прокаженої.

Жоден юрист не захоче бути втягнутим у кримінальну історію з махінаціями проти неповнолітніх.

— Ви… ви не маєте права… — нарешті вичавила вона хрипким голосом.

Куди поділася вся її нахабність? Перед судом сиділа загнана в кут, перелякана жінка, яка раптово збагнула, що за все в цьому житті доводиться платити.

— Ти ж моя донька… Аню, скажи їм! — вона благально поглянула на мене. Вперше за весь цей час вона назвала мене на ім’я.

Я підвелася. Суддя не перебивала, даючи мені можливість висловитися.

— У мене немає матері, Галино Петрівно, — мій голос був рівним. Я більше не відчувала ні болю, ні образи. Лише тотальну порожнечу. — Моєю матір’ю була держава.

Вона мене годувала, і вихователі, які вчили мене жити. Ви продали своє право називатися матір’ю за частку в квартирі та чужу пенсію. Ви сподівалися, що я нічого не згадаю й не дізнаюся. Ви помилилися.

Суддя, відірвавшись від документів, суворо поглянула на позивачку.

— Суд приймає зустрічну позовну заяву до розгляду. З огляду на виявлені обставини, суд задовольняє клопотання сторони відповідача.

Матеріали справи будуть передані до прокуратури та органів поліції. Засідання переноситься для ознайомлення сторін із новими матеріалами.

Удар дерев’яного молотка пролунав для Галини як постріл. Вона осіла на стільці, обхопивши голову руками.

Вона йшла до суду за легкими грошима, а натомість отримала реальну перспективу кримінального терміну.

Коли ми з Михайлом вийшли з будівлі суду, на вулиці вже розпогодилося. Літній вітер розігнав хмари, і повітря було свіжим, омитим недавнім дощем.

— Ну що, як ти? — запитав Михайло, ховаючи ключі від машини в кишеню піджака.

Я глибоко вдихнула. У грудях, там, де довгі роки мешкав важкий, холодний клубок образи покинутої дитини, тепер стало легко й вільно.

Привид минулого був знищений. Я не просто захистила свої гроші — я повернула собі справедливість, яку в мене вкрали два десятиліття тому на холодній автобусній зупинці.

Судові тяжби попереду обіцяли бути довгими, але мене це більше не лякало.

— Знаєш, Михайло, — я усміхнулася, підставляючи обличчя сонячним променям. — Я почуваюся чудово.

Поїхали в офіс. На мене чекає недобудований житловий комплекс. Час будувати майбутнє.

Я зробила крок уперед, назустріч сонцю, залишивши позаду і важкі двері суду, і жінку, яка більше ніколи не наважиться назвати себе моєю матір’ю. Попереду було лише моє власне, чесно побудоване життя.

You cannot copy content of this page