Коли Ромі було три роки, незнайомий чоловік привів його до дитячого будинку.
Минули роки — і тепер дорослий Рома має намір знайти того, хто змінив його життя…
…— Ну все, друзі, мені час! — крикнув Роман, застрибуючи на підніжку поїзда, що вже рушив.
З перону йому махали друзі, хтось намагався щось крикнути наостанок. Він посміхався.
Три роки минуло з тих пір, як він повернувся з армії. За цей час встиг влаштуватися на роботу, вступив до інституту на заочне відділення.
Але ось так — просто зібратися і поїхати кудись в інше місто — вперше.
З друзями його пов’язувала спільна історія — дитячий будинок.
У дитинстві вони були дітьми без батьків, а тепер стали дорослими людьми зі своїми цілями, мріями, планами.
Аня і Петя одружилися, взяли квартиру в іпотеку і чекали на дитину.
Рома щиро радів за них, трохи заздрив — по-доброму, бо хотів того ж. Але його життєвий шлях складався інакше.
Ще з найперших років в інтернаті він намагався зрозуміти: хто він такий? Звідки? Чому опинився тут?
Спогади були нечіткими, немов пливли уривки сну, але в глибині душі залишалося тепле відчуття чогось хорошого в минулому.
Єдине, що вдалося дізнатися — його привів чоловік. Молодий, пристойно одягнений, років тридцяти.
Про нього він дізнався від баби Ані — старшої прибиральниці, яка тоді ще не вийшла на пенсію.
— Я тоді була молодшою, очі — як у яструба, — розповідала вона. — Дивлюся у вікно, а він стоїть під ліхтарем, тримає малого за руку. Хлопчику років трьох, не більше.
Говорить з ним серйозно, як з дорослим. Потім дзвінок у двері — і давай бог ноги. Я за ним, та тільки він спритний виявився. Зний швидко, ніби й не було.
Впізнала б зараз — відразу. Ніс у нього був особливий — довгий, гострий. Машини поруч не бачила — значить, місцевий. І навіть рукавиці не одягнув дитині.
Рома, звичайно, нічого не пам’ятав. Але, розмірковуючи роками, дійшов висновку, що, швидше за все, це був його батько.
Що сталося з матір’ю — залишалося загадкою. Однак в дитбудинок його привели акуратно одягненим, доглянутим.
Тільки одне насторожило вихователів — велика білувата пляма на грудях, що тягнулася до шиї.
Спочатку вирішили, що опік, але потім лікарі визначили: рідкісна форма родимої плями.
Баба Аня говорила, що такі часто передаються у спадок.
— Та годі, баба Аня, ти хочеш, щоб я тепер по пляжах ходив і всіх людей на плями перевіряв? — сміявся Рома.
Але жінка лише зітхала. Для нього вона стала найближчою, майже рідною.
Після випуску вона прийняла його у себе вдома:
— Поки тобі житло не дадуть — живи у мене. Не місце тобі по зйомних кутках тинятися.
Тоді Рома стримував сльози — адже він уже був чоловіком. Але як забути ті моменти, коли після чергової «справедливої» бійки він приходив до неї в підсобку і ридав у неї на колінах?
Він завжди прагнув захищати, навіть якщо протистояв старшим. А вона гладила його по голові і казала:
— Добре, що ти такий добрий і чесний, Ромко. Тільки життя з твоєю натурою буде непростим. Дуже непростим.
Тоді він не розумів цих слів. Тільки через роки усвідомив їх глибину…
…Аня була в дитбудинку з самого народження. Петя з’явився пізніше, коли Ромі було одинадцять. Він був худорлявим і високим, а Петро — замкнутим, вразливим.
Його привезли після страшної трагедії: батьки отруїлися підробленими міцними напоями.
Спочатку Петя тримався осторонь. Але сталася подія, яка назавжди пов’язала їх трьох в одну сім’ю — хоча і не кровних, але справжніх рідних людей.
Аню не любили. Руда, маленька, тиха — ідеальна мішень для знущань. Одні дражнили, інші щипали за косички, треті просто штовхали.
Того дня старші хлопці особливо розійшлися. Рома не зміг залишитися осторонь — він кинувся захищати. Але сили були занадто нерівні.
Вже через десять хвилин він лежав на землі, прикриваючи обличчя від черевиків. Аня кричала, розмахуючи портфелем, як мечем.
І раптом все припинилося. Крики, стусани, глузування — ніби хтось вимкнув. Чиїсь руки підняли Рому. Перед ним стояв Петро.
— Ти чого поліз? Битися ж не вмієш!
— А я мав дивитися, як її ображають?
Петя задумався, потім простягнув руку:
— А ти нормальний. Потиснемо руки?
З цього моменту між ними зародилася дружба.
Аня дивилася на свого рятівника з таким захопленням, що Роман не витримав і закрив їй долонею рот:
— Закрий рота, а то муху проковтнеш.
Петя розсміявся:
— Ей, мала, тепер якщо що — відразу до мене. Скажи всім, що ти під моїм захистом.
З того дня Петя взявся за фізичну підготовку Роми всерйоз. Спочатку тому було нудно — краще б книгу почитав, але Петя вмів мотивувати.
Згодом Рома звик і втягнувся. Замість трійок з фізкультури в щоденнику оселилася п’ятірка, м’язи стали міцнішими, а дівчата почали частіше озиратися йому вслід.
Першим з інтернату поїхав Петя. Аня плакала, а він обійняв її і сказав:
— Не плач, мала. Я обов’язково повернуся. Адже я ніколи тебе не обманював.
Він дійсно повернувся — правда, всього один раз, а потім пішов в армію. А коли повернувся знову, Аня вже збирала валізи.
Він увійшов до кімнати у формі, з букетом у руках:
— Я за тобою. Без тебе стало нестерпно важко.
За цей час Аня перетворилася на красиву, яскраву дівчину. Коли вона обернулася, Петро навіть випустив квіти з рук від подиву:
— Оце так! Ти просто красуня! Може, ти більше не хочеш бути моєю дружиною?
Вона посміхнулася:
— Хочу. А ти теж змінився, подорослішав.
Після армії Петьку направили працювати саме в те місто, куди зараз їхав Рома. І той вирішив: обов’язково їх відвідає.
Особливо коли у них народиться дитина — хрещеним батьком буде тільки він.
Рома влаштувався в купе, цього разу не став економити і вибрав СВ. Потрібно було добре виспатися перед роботою — він працював висотником на будівництві.
Улюблена робота, гідна зарплата, без зайвих переробок — часу вистачало і на навчання, і на друзів.
Вже збираючись лягти, він почув крики з коридору. Чоловік кричав, вимагаючи, щоб хтось негайно звільнив купе.
Рома хотів проігнорувати шум, але незабаром до грубого голосу приєднався тремтячий, плачучий жіночий — такий знайомий, що всередині все стиснулося.
Ніби баба Аня. Рома виглянув у коридор. Біля сусіднього купе, тремтячи від страху, стояла молода провідниця.
— Що там сталося?
— Там якийсь «важливий» чоловік, — прошепотіла вона. — Бабуся випадково зачепила його склянку з чаєм — пролила на сорочку. А він тепер кричить так, ніби її прямо на місці потрібно судити.
Чоловік тим часом продовжував кричати:
— Геть звідси, стара відьма! Тільки псуєш повітря навколо!
Рома зробив крок вперед:
— Друже, ти б поменше кричав. Перед тобою літня людина. Вона не винна, і, до речі, за проїзд теж заплатила.
— Ти знаєш, хто я? Один дзвінок — і тебе більше не буде в цьому поїзді!
— Мені все одно, хто ти такий. У всіх щелепи ламаються однаково — і у «важливих», і у простих.
Чоловік різко замовк. Роман нахилився до бабусі:
— Ходімо зі мною. Міняйте купе — моє до ваших послуг.
Старенька не могла стримати сліз — це були сльози вдячності. Провідниця дивилася на Рому з повагою.
Він повернувся до свого купе, кинув сумку на місце, розстебнув сорочку. Чоловік зблід.
— Що це у тебе на грудях?
Рома спокійно подивився на нього:
— Не бійся, це не заразне. Це від народження.
— Боже мій…
Чоловік повільно опустився на полицю. Рома нахмурився:
— У чому справа?
Той тремтячими руками почав розстібати сорочку. Під нею виявилася точно така ж родима пляма.
— Я їду до тебе… щоб вибачитися. Ночами не сплю, чую твій дитячий плач…
— Ти був тим самим чоловіком, який залишив мене біля дверей дитбудинку?
— Так. Я був боягузом. Вибач. Я тоді був одружений. А твоя мама, Марина… Прийшла до мене, сказала, що хвора на рак, можливо, скоро піде у засвіти.
Просила взяти тебе до себе. Але через пару годин мала повернутися моя дружина. Я злякався… Відвів тебе в інтернат і ми переїхали.
Через роки Марина знайшла мене. Лікування допомогло — вона вижила і шукала тебе. А я… сказав, що ти сильно захворів, запалення легенів. І не викарабкався…
— Де вона зараз?
— Після інсульту її помістили в будинок для інвалідів. Сталося це років десять тому. І теж у вашому місті.
Роман нічого не сказав, вийшов з купе і підійшов до провідниці.
— Я все чула, — тихо промовила вона. — Якщо хочете, можете трохи відпочити у мене.
— Дякую. І, здається, я знаю, про який будинок йшла мова.
Він не вийшов на роботу, а подзвонив і все пояснив. Катею звали провідницю — вона поїхала з ним. Він був вдячний — йти було б занадто страшно одному.
— Марина… прийом після інсульту близько десяти років тому…
— Така є. Марина Павлівна. Чудова жінка. Тільки казала, що у неї нікого немає — сина не стало. А ви?
Роман знизав плечима:
— Можливо, син. Якщо це дійсно вона.
— Проходьте.
Жінка в інвалідному кріслі відірвала погляд від в’язання. Посміхнулася. Медсестра ахнула:
— Ви ж як дві краплі води!
Марина впустила клубок:
— Я завжди знала, що ти живий. Я відчувала це…
…Минуло три роки. Марина пройшла курс реабілітації, який оплатив Роман.
Вона читала казку своєму онукові, а Катя, його дружина, готувала святкову вечерю. Сьогодні вона дізналася, що знову при надії.
