— П’ятдесят відсотків зверху, і це я ще по-божому, як своїм!
Тамара Петрівна поправила окуляри й із ледь прихованим тріумфом оглянула сяючу кухню.
— Тамаро Петрівно, ви жартуєте? — Андрій завмер із чашкою кави в руці. — Ми ж домовлялися.
— Ми домовлялися про ту «зруйновану» халупу, в яку ви в’їхали чотири роки тому, — відрізала господиня. — А тепер все інакше.
Ви погляньте навколо: плитка, шпалери чистенькі, сантехніка не тече. Це вже зовсім інший рівень житла, дітки.
— Але цей «рівень» створили ми! — Олена відчула, як до горла підкочується клубок образи. — За свої гроші, своїми руками. Ви ж самі казали: «Робіть що хочете, аби мені не дзвонили через дрібниці».
— Казала, — кивнула Тамара, переможно посміхаючись. — І дякую вам за це. Але ринок є ринок.
Я переглянула оголошення в нашому районі. Квартири з таким ремонтом коштують у півтора рази дорожче.
Тож або з першого числа платіть за новою ставкою, або через місяць звільняйте приміщення. У мене вже черга з охочих стоїть на таку красу.
— Тобто наші витрати на ламінат, плитку та вирівнювання стін ви просто вирішили монетизувати собі в кишеню? — голос Андрія став лячно спокійним.
— А що ви хотіли? Квартира ж моя! — Тамара Петрівна поправила спідницю. — Скажіть «дякую», що я за всі ці роки орендну плату не підвищувала. Вважайте, що ваш ремонт — це компенсація за мою доброту.
— Доброту? — Олена гірко посміхнулася. — Коли ми заселилися, тут шпалери звисали клаптями, а з крана на кухні текла іржава рідина.
— Ну, тепер уже не тече, — господиня попрямувала до виходу. — Тим паче, подумайте. Чекаю на відповідь до вечора.
Коли двері за Тамарою зачинилися, у квартирі запала важка тиша.
— Вона серйозно думає, що ми просто так подаруємо їй усе це? — Олена обернулася до чоловіка.
Андрій мовчки підійшов до вікна. Він довго дивився на вулицю, а потім повернувся з такою дивною іскрою в очах, що Олені стало не по собі.
— Значить, вона хоче квартиру з «таким ремонтом» за великі гроші? — тихо промовив він.
— Ну так. Сказала ж, що вже людей знайшла.
— Добре, — Андрій кивнув, ніби підтверджуючи свої думки. — Отримає вона свою квартиру. Рівно в тому вигляді, за який вона брала з нас стару ціну згідно з договором.
Весь наступний вечір Андрій вивчав договір оренди, підкреслюючи олівцем важливі пункти. Олена сиділа поруч, досі не розуміючи його задуму.
— Дивись, — Андрій тицьнув пальцем у папір. — Пункт 4.2: «Орендар зобов’язаний повернути житлове приміщення у стані, придатному для проживання.
З урахуванням природного зносу, або у стані, в якому воно було передане на момент укладення договору».
— І що це означає?
— Це означає, люба, що ми повернемо їй її «антикваріат», — Андрій посміхнувся. — Пам’ятаєш, куди я вивіз старий лінолеум з балкона й ті моторошні сині плінтуси?
— Ти відвіз їх у гараж до батька, бо Тамара заборонила їх викидати, сказала: «раптом знадобляться».
— Все вірно. Вони нам тепер дуже знадобляться.
Наступного ранку Андрій зателефонував господині.
— Тамаро Петрівно, ми порадилися. Платить на 50% більше ми не готові. Через місяць виїжджаємо, як ви й просили.
— Ну й правильно, — проспівала у слухавку жінка. — На ваше місце вже претендує сімейна пара. Тоді вони завтра прийдуть оглядати.
— Ні, завтра не можна, — твердо перебив Андрій. — Ми починаємо пакувати речі, буде безлад. За договором у нас є місяць.
Ось через місяць, у день здачі ключів, і приводьте своїх наступних мешканців.
— Ой, які ми ділові, — пирхнула Тамара. — Ну гаразд, місяць так місяць. Тільки дивіться, стіни не подряпайте, коли меблі виноситимете!
— Не хвилюйтеся, Тамаро Петрівно. Ми повернемо квартиру саме в тому вигляді, в якому вона має бути згідно із договором.
Робота закипіла вже наступного дня. Андрій узяв відпустку, а Олена допомагала йому вечорами.
Це було не просто пакування речей — це була масштабна операція з «деконструкції».
— Андрію, ти впевнений, що нам за це не влетить? — пошепки запитала Олена, коли чоловік почав обережно підважувати шпателем смугу новеньких флізелінових шпалер.
— Ми їх не псуємо, Оленко. Ми їх демонтуємо. Ми купили їх за власні гроші? За власні.
Згоди на невіддільні поліпшення, за які вона б нам виплатила компенсацію, вона не давала. Отже, це наше майно.
Шпалери знімалися легко, бо Андрій вибирав якісний клей під час ремонту.
Під ними оголилися сірі, пошарпані бетонні стіни, які вони колись так ретельно вирівнювали.
Тамара Петрівна навіть не підозрювала, що «євроремонт», на який вона вже знайшла претендентів, танув на очах разом із кожною знятою ламеллю ламінату.
У ванній Андрій акуратно зняв нову плитку, яку вони поклали на спеціальний пластиковий каркас (він ніби відчував, що колись це знадобиться).
Під нею з’явилася стара, сіра й потріскана фарба.
— А тепер найцікавіше, — Андрій дістав із багажника рулони того самого старого лінолеуму, що пахнув підвалом. — Пам’ятаєш цей дивовижний візерунок у квіточки?
— Його неможливо забути, — Олена скривилася. — Він же весь у дірках.
— Зате він «рідний». Саме такою була квартира чотири роки тому.
Вони працювали без поспіху. Зняли нові змішувачі, встановивши на їхнє місце старі, іржаві «ялинки», які Андрій завбачливо зберіг.
Навіть розетки замінили на ті стародавні, пожовклі від часу конструкції, які ледь трималися в стінах.
До кінця третього тижня квартира перетворилася на декорації до фільму про гуртожиток дев’яностих.
— Олено, принеси клей, — попросив Андрій. — Треба приклеїти ті клаптики старих шпалер, які ми зішкребли зі стін у перший день.
— Навіщо?
— Для автентичності. Пам’ятаєш, над дверима був такий характерний «зачос» із паперу? Тамара Петрівна дуже пишалася, що це шпалери «ще тих часів, якісні».
Вони відтворювали хаос із хірургічною точністю.
Кожен плінтус став на своє криве місце. Кожна тріщина в лінолеумі була дбайливо прикрита старим килимком, який вони знайшли в гаражі.
Те, що постало перед очима в останній день перед здачею, вражало.
Андрій зняв навіть сучасний карниз, замінивши його на іржаву струну, яка провисала під власною вагою.
Квартира стала жалюгідною й занедбаною. Вона виглядала саме на ту суму, яку вони платили всі ці роки.
— Все, — Андрій витер піт із чола. — Останній штрих.
Він викрутив усі яскраві світлодіодні лампочки, замінивши їх на тьмяні «сороковки», які давали брудне жовте світло, що підкреслювало кожну нерівність старих стін.
— Тепер зателефонуй Тамарі. Скажи, що ми готові передати ключі. І нагадай, щоб вона привела своїх нових мешканців. Нам потрібно, щоб усе було офіційно.
Тамара Петрівна з’явилася рівно о десятій ранку. За її спиною виднілася молода пара — хлопець у дорогому пальті та дівчина з породистим собачкою.
Вони явно очікували побачити ті фотографії, які господиня завбачливо зробила потайки місяць тому.
Тамара з розмаху відчинила двері, сяючи, наче начищена монета.
— Проходьте, проходьте! Ось, як я й казала, усе свіженьке, чистень… — її голос обірвався на півслові.
Вона завмерла на порозі, дивлячись на бурий лінолеум у квіточку.
Молода пара за її спиною синхронно вдихнула повітря, в якому виразно пахло пилом і старим клеєм.
— Це… це що таке? — прохрипіла Тамара, вказуючи пальцем на клаптик старих шпалер, що звисав зі стелі. — Де плитка? Де мій ламінат?!
— Чому ваш? — Андрій ввічливо посміхнувся, виходячи з кухні. — Ламінат наш, ми його забрали.
Шпалери теж наші — вони нам дуже сподобалися, вирішили переклеїти в новій квартирі. Плитку акуратно демонтували, адже її теж куплено за наші кошти.
— Ви… ви що накоїли?! — скрикнула господиня. — Ви мені квартиру знищили!
— Навпаки, Тамаро Петрівно, — Андрій розгорнув договір. — Ми повернули її в первозданному вигляді.
Ось, дивіться: плінтуси ті самі? Ті самі. Лінолеум рідний? Рідний.
Навіть кран на кухні — ваш улюблений, «ялинка». Усе згідно з актом приймання-передачі від 2022 року.
Молодий чоловік у пальті зазирнув у ванну, з огидою скривився й обернувся до супутниці:
— Крістіно, ходімо звідси. Тут якийсь притон. Пані, що ви нам обіцяли в оголошенні? Євроремонт? Це якесь знущання.
— Зачекайте! — заголосила Тамара. — Я все виправлю! Це вони… це вони — вандали!
— Ми не вандали, — спокійно втрутилася Олена. — Ми просто забрали своє майно. Ви ж самі сказали:
«Квартира ваша, а ремонт — це компенсація». Ось ми й вирішили не обтяжувати вас такою «компенсацією».
Пара пішла, не прощаючись. Тамара Петрівна, червона як помідор, кинулася на Андрія:
— Я подам на вас до суду! Ви зірвали мені угоду!
— Подавайте, — Андрій простягнув їй ключі. — Суд насамперед запитає про чеки на матеріали. У нас вони є.
А у вас є лише старий акт, де написано, що квартира потребує капітального ремонту. Ми його й провели — повернули все, як було.
Тамара Петрівна металася по порожній, тьмяній кімнаті, ледь не плачучи від безсилля.
— Гаразд! — вигукнула вона. — Досить цього цирку! Скільки ви хочете за свої плитки-ламінати? Я заплачу! Тільки поверніть усе як було, мені завтра інших людей приводити!
Андрій і Олена переглянулися.
— Пізно, Тамаро Петрівно, — м’яко сказав Андрій. — Ми вже все перевезли й частково встановили на новому місці.
— Та як же так… — вона опустилася на старе підвіконня, яке одразу ж жалібно заскрипіло. — Я ж на ці гроші розраховувала… Я вже кредит взяла під майбутню оренду…
— Знаєте, у чому ваша помилка? — Олена підійшла до дверей. — Ви вирішили, що чужа праця й чужі гроші — це ваша власність лише тому, що вони знаходяться на вашій території. Жадібність — поганий порадник.
— До речі, — Андрій обернувся вже на сходовому майданчику. — Ми знайшли чудову квартиру через дорогу.
Там господар одразу сказав: «Ви якщо будете робити ремонт — вирахуємо з орендної плати». Уявляєте, бувають і такі чесні люди.
— Зачекайте! — Тамара вискочила в коридор. — Ну давайте домовимося! Я… я підвищу всього на 15 відсотків! Ну, як раніше було! Тільки поверніть затишок!
Андрій подивився на неї із щирим жалем.
— Ні, Тамаро Петрівно. Затишок — це не тільки шпалери. Це ставлення людей одне до одного. А ви його «демонтували» першою.
Вони спустилися вниз, залишивши господиню наодинці з її «золотою» нерухомістю, яка раптово перетворилася на гарбуз.
Попереду було нове життя, а позаду — важливий урок для однієї дуже підприємливої дами.
