— Ти забув, що ми купували цю дачу для відпочинку? Щоб у гамаку полежати, щоб син на газоні грався, а не між грядками лавірував…
…— Рито, дитинко, ти тільки не хвилюйся, я тут невеличку перестановку в саду зробила, — голос Ольги Андріївни звучав підозріло бадьоро, коли вона зустріла невістку біля хвіртки.
Рита завмерла, не встигнувши навіть поставити важкі пакети з продуктами на землю.
Вона повільно перевела погляд на місце, де ще минулих вихідних красувалися її улюблені кущі сортових півоній, привезених з елітного розплідника.
Тепер там чорніла свіжоперекопана земля, в яку акуратними рядками було встромлено якесь непоказне зелене пір’я.
— Де мої півонії, Ольго Андріївно? — тихо запитала Рита.
— Ой, та навіщо тобі ці віники? Від них тільки сміття, пелюстки по всьому газону розлітаються, — відмахнулася свекруха, поправляючи на голові хустку. — Я там цибулю посадила.
Сіянець хороший, голландський. І місце сонячне, їй там якраз підійде. Взимку ще подякуєш, коли свою цибульку на стіл подаси.
— Я просила нічого не чіпати на цій клумбі! Це були дорогі квіти, я їх три роки плекала!
— Ну чого ти через дурниці засмучуєшся? — з-за будинку вийшов чоловік. — Мама ж пояснила, що від цього користі більше. Подумаєш, квіти. Нові посадиш в іншому місці.
— В якому ще «іншому», Пашо? — Рита повернулася до чоловіка. — У нас на кожному сантиметрі тепер або цибуля, або часник, або кабачки твоєї мами.
Ти забув, що ми купували цю дачу для відпочинку? Щоб у гамаку полежати, щоб син на газоні грався, а не між грядками лавірував.
— Рито, ну не починай, — Паша нахмурився й відвів погляд. — Людина старається, для нас же все робить. Їй нудно просто так сидіти.
— Їй не повинно бути тут нудно, Пашо. Вона в гостях, — Рита нарешті поставила пакети на траву. — Нагадай мені, коли це «тимчасово» перетворилося на «назавжди»?
Ольга Андріївна, що стояла трохи осторонь, показово зітхнула й притиснула руку до грудей.
— Ось, Пашенько, бачиш? Я ж казала, що заважаю. Піду я, напевно, речі збирати. У нікуди піду, під паркан. Раз рідна невістка цибулею докоряє.
— Мамо, перестаньте, ніхто вас не виганяє, — Паша кинув на дружину докірливий погляд. — Рита просто втомилася. Ходімо чаю пити, я вже чайник поставив.
Рита залишилася стояти біля порожньої клумби…
Три роки тому Ольга Андріївна благородно оформила дарчу на свою двокімнатну квартиру молодшому синові, Ігорю.
Аргумент був залізобетонний: «Ігорю скрутно, у нього сім’я, діти, йому це потрібніше. А я собі будиночок у селі куплю, буду на свіжому повітрі жити».
Паша тоді захоплювався вчинком матері, а Рита промовчала, хоча всередині заворушилося недобре передчуття.
Грошей на будиночок у Ольги Андріївни, як з’ясувалося пізніше, не було — Ігор обіцяв виплатити матері компенсацію, щойно «стане на ноги».
— Та вона всього на тиждень, — казав тоді Паша, заносячи валізи матері в їхній затишний дачний будиночок.
Цей тиждень розтягнувся вже майже на сорок місяців. Ігор «ставав на ноги» дуже повільно, періодично змінюючи машини й літаючи з дружиною у відпустку, але про борг матері не згадував.
А Ольга Андріївна тим часом поступово перетворювала дачу Рити на свою власну ділянку.
Увечері свекруха й невістка все-таки посварилися.
— Ольго Андріївно, я дуже прошу вас: нічого не чіпайте в цьому будинку без мого дозволу. Це не ваш дім!
Ольга Андріївна одразу образилася:
— Значить, ось так? «Не ваш дім»? Після всього, що я для вас зробила?
— А що ви для нас зробили? — Рита вже не могла зупинитися. — Ви віддали квартиру Ігорю, нам ви не дали ні копійки.
Ми самі заробили на квартиру, самі купили цю дачу за підтримки моїх батьків. Ви тут гостя!
На галас прибіг Паша.
— Рито! Як ти можеш так розмовляти з матір’ю? Вибачся негайно!
— Я не буду вибачатися, Пашо. Я сказала правду. Ми перетворилися на обслугу для твоєї мами на нашій власній дачі.
Я більше не хочу сюди приїжджати. Щоп’ятниці їду сюди, наче на каторгу, знаючи, що на мене чекають повчання та чергові зміни в моєму домі.
— Пашенько, я, мабуть, піду до хвіртки, почекаю на автобус, — схлипнула Ольга Андріївна, манірно витираючи абсолютно сухі очі куточком фартуха. — Нічого…
Не хочу бути причиною ваших сварок. Нехай вона радіє, клумби вирощує… А я вже якось… під мостом…
— Сядьте на місце, мамо, — наказав Паша, а потім повернувся до Рити. — Якщо тобі тут так погано, можеш їхати в місто. А мама залишиться тут! Їй тут подобається, тут повітря хороше.
— Тобто ти обираєш комфорт мами, а не мій? — обурилася Рита. — Ти розумієш, що вона просто маніпулює тобою?
Їй зручно тут, на всьому готовому. Ігор її не забирає, бо йому теж зручно — мати прилаштована, квартира вільна.
— Досить рахувати чужі гроші й метри! — закричав Паша. — Це моя мати! І якщо ти її не поважаєш, значить, ти не поважаєш мене.
— Повага й потурання нахабству — це різні речі, — спокійно відповіла Рита. — Завтра приїде моя мама, вона хоче провести тут тиждень з онуком.
Ось тільки де вона спатиме? У твоїй кімнаті на дивані? Другу спальню зайняла Ольга Андріївна.
— Твоя мати може й почекати, — буркнув Паша. — У неї є своя квартира.
Рита остаточно розлютилася:
— Мої батьки, які дали гроші на цей будинок, повинні чекати, поки тут живе людина, яка не вклала сюди ні гривні?
Ольга Андріївна знову подала голос:
— А між іншим, Риточко, Паша мені сказав, що ця дача — наше спільне сімейне гніздо. І я маю право тут перебувати стільки, скільки потрібно. Я ж допомагаю! Город утримую, за дитиною доглядаю, коли ви зайняті.
— Ви доглядаєте за дитиною так, що вона потім заїкається від ваших страшилок про сірого вовка! — не витримала Рита. — І город мені цей не потрібен! Я хочу газон!
— Газон — це для ледарів, — відрізала свекруха. — Земля має приносити користь.
Рита зрозуміла, що сперечатися безглуздо. Вона вийшла з кухні, піднялася на другий поверх і почала збирати речі сина.
— Ти куди? — Паша зайшов у кімнату через десять хвилин.
— Ми їдемо. Я більше не можу тут перебувати. Або ти вирішуєш питання з переїздом Ольги Андріївни до Ігоря протягом місяця, або я подаю на поділ майна.
Паша розсміявся.
— Поділ майна? Через грядки? Рито, ти при своєму розумі? Ти через якусь дрібну примху готова зруйнувати сім’ю?
— Це не примха, Пашо. Це принципове питання — ти не вмієш ставити межі.
Ти дозволив матері втрутитися в наше життя так глибоко, що я перестала почуватися господинею у власному домі.
Ти навіть не помічаєш, як вона нас нацьковує одне на одного.
— Вона просто літня людина, якій потрібна увага!
— Увагу вона може отримувати телефоном або в гостях на вихідних. Але не живучи з нами три роки з гаком безвиїзно!
Я ставлю умову: до кінця місяця Ігор забирає її до себе або купує їй житло, як обіцяв.
Якщо ні — ми продаємо дачу і ділимо гроші. Свою частку я віддам батькам, вони на неї заслужили.
— Ти цього не зробиш, — Паша схрестив руки на грудях. — Ти просто лякаєш.
— Перевір, — коротко відповіла Рита і застебнула сумку.
Вона поїхала до міста того ж вечора. Чоловік залишився на дачі з матір’ю.
Весь тиждень вони не розмовляли. Рита чекала, що Паша усвідомить серйозність ситуації, зателефонує братові, влаштує скандал, вимагатиме справедливості, але телефон мовчав.
Тільки мама Рити, Надія Петрівна, дзвонила по три рази на день.
— Рито, я ж казала! — бідкалася мати. — Не можна було її туди пускати. Вона ж як зозуля — викине вас із гнізда й оком не моргне. А твій Пашка… тюхтій якийсь. Мамин синочок.
— Мамо, не треба, і так тошно.
— А чого не треба? Ми з батьком останні гроші віддали, щоб у онука дача була. А тепер там Ольга Андріївна як цариця сидить?
Ні вже, моя люба, треба щось робити. Давай я Ігорю сама подзвоню?
— Навіть не думай, мамо. Це має зробити Паша. Якщо він цього не зробить, значить, сім’ї у нас більше немає.
Через тиждень Паша повернувся до міста.
— Ну що, заспокоїлася? — запитав він, заходячи у двері й навіть не привітавшись.
— Ти поговорив з Ігорем?
— Поговорив. Він сказав, що зараз не може. У нього іпотека на другу квартиру, яку він узяв під оренду. Грошей немає.
— А квартира Ольги Андріївни?
— А в тій квартирі він живе сам. Рито, ну зрозумій ти, ситуація безвихідна. Мама залишиться на дачі. Взимку ми її заберемо до нас у квартиру, а навесні — знову туди.
— Ні, Пашо. Взимку вона до нас не приїде. І навесні на дачу — теж.
— А це чому? — здивувався чоловік.
— Тому що я подала на розлучення. І на поділ дачі. Мої батьки вже найняли адвоката.
Вони вимагатимуть повернення своєї частки, оскільки гроші давалися в борг під розписку — пам’ятаєш, батько наполіг, щоб усе було офіційно?
Паша зблід.
— Розписка? Ти серйозно? Ми ж сім’я!
— Були сім’єю, Пашо, доки в нашій спальні, на нашій кухні та в нашому саду не оселилася третя зайва людина, яку ти цінуєш більше, ніж мене й нашого сина!
— Та як ти можеш… Через якусь дачу!
— Не через дачу, Пашо. Ти зрадив наші плани на життя, наш затишок, наше право бути господарями у своєму домі.
Ти вирішив бути хорошим сином за мій рахунок. Тепер будь ним за свій.
Розлучалися нудно, довго і некрасиво. Ольга Андріївна дзвонила Риті, плакала, звинувачувала в жорстокості.
А потім, коли зрозуміла, що це не діє, почала відкрито проклинати.
Ігор на суді кричав, що Рита — меркантильна особа, яка хоче залишити бездомну жінку на вулиці, а Паша мовчки спостерігав за родичами.
Дачу довелося продати. Грошей, що залишилися після повернення боргу батькам Рити, Паші не вистачило на купівлю навіть найскромнішої однокімнатної квартири для матері.
Ольга Андріївна в результаті переїхала до Ігоря.
Життя у «двокімнатці» з невісткою, яка не відрізнялася терплячістю Рити, перетворилося для Ольги Андріївни на справжній кошмар.
Через два місяці молодша невістка поставила Ігорю ультиматум: або мати виїжджає, або виїжджає вона з дітьми.
Ігорю довелося зняти матері кімнату в комуналці на околиці міста.
Ольга Андріївна тепер рідко дзвонить старшому синові. У її новому житті в комунальній квартирі винні були всі: Рита, Ігор і його дружина.
Паша зрідка відвідує її, привозячи продукти, але щоразу йде з важким серцем.
Мати не питає, як у нього справи, вона тільки скаржиться на сусідів і на те, що цибуля на балконі в ящику росте зовсім не так добре, як на тій дачі.
