— Я на вихідні до свекрухи не поїду. Хочеш — їдь сам, працюй там.
Свекруха вважала, що ми їй до скону зобов’язані, але я вирішила по-своєму…
…Олена ледь зачинила за собою двері, як із кухні визирнув Ігор.
— О, прийшла! Давай за стіл, я картоплі посмажив. З маминими солоними огірками та помідорами.
— Зараз, тільки взуття зніму.
З кімнати долинали суперечки дівчаток — щось про рожевого коня, якого кожна тягнула до себе.
— Я перша взяла!
— А я його більше люблю! — це вже Соня, ледь не плачучи.
Сперечатися з логікою чотирирічної дитини марно. Олена зняла чоботи, зазирнула в кімнату, розвела доньок по кутках і пройшла на кухню.
— Помиряться? — запитала, сідаючи за стіл.
— Куди ж їм подітися, — Ігор поставив перед нею тарілку: картопля, поруч гірка солоних огірків і пара помідорів із банки. — Їж.
Спина нила. У ЦНАПі був важкий день: вісім годин за віконцем прийому, черга не закінчувалася аж до самого закриття.
Олена підхопила огірок. Хрусткий, у міру солоний. Валентина Сергіївна добре солить, цього не заперечиш.
— Слухай, — Ігор сів навпроти. — Я з мамою здзвонився. Завтра на дачу їдемо, картоплю час садити. Цибулю, моркву…
Олена відклала виделку.
— Завтра субота.
— Ну так.
— Ми дітям парк обіцяли. І балкон хотіли розібрати, ти сам казав.
— Балкон нікуди не дінеться, — він знизав плечима. — Мама одна, у неї суглоб досі болить після операції. А дача за тридцять кілометрів, не на іншому кінці світу.
— Ігоре, це вже треті вихідні поспіль.
— І що? Весна. Зараз посадимо — влітку буде вільніше.
«Вільніше» вона чула і в березні, коли возили гній, і в квітні, коли лагодили парник. Вільніше чомусь не ставало.
— А крім нас справді нікому? — Олена подивилася на нього.
— Просто ми поруч, а решта далеко, — Ігор сказав це спокійно, як очевидне. — І взагалі, мама нам квартиру віддала, між іншим. Сама на дачу переїхала, щоб ми тут жили. Три роки вже.
Віддала… Олена опустила погляд у тарілку.
Три роки тому все звучало інакше. Угода була проста: Валентина Сергіївна переїжджає жити на дачу і залишає їм міську квартиру.
Тільки-от не в готове вони в’їхали і не в подарунок.
Дача тоді була занедбана, жити там було неможливо. Вони з Ігорем взяли відпустку — два тижні. Він перебрав опалення, поміняв насос, заново збудував ґанок.
Олена клеїла шпалери, розгрібала забитий мотлохом сарай, перевозила речі свекрухи. Вони довели будинок до ладу, щоб Валентина Сергіївна могла в ньому жити.
Олена вважала це чесним розрахунком: вони — дачу, вона — квартиру. Зробили й забули.
Виявилося, не забули. Виявилося, це був аванс, який тепер вони відпрацьовують щовихідних.
— Допомагати — це нормально, не сперечаюся, — Олена відсунула тарілку. — Тільки допомога зазвичай взаємна. А у нас весь час в один бік.
— Та ніхто від тебе нічого не вимагає!
— Вимагають. Кожні вихідні. Просто іншими словами.
З кімнати щось гуркнуло, і обидві дівчинки враз закричали.
— Мамо! — закричала Аліса. — Я випадково! У нього нога відірвалася!
Олена на мить заплющила очі. Встала.
— Йду.
Ігор схопив її за руку:
— Олено, ну що ти, справді. Приїдемо, за пару годин усе посадимо, діти на свіжому повітрі побігають. До обіду повернемося.
— За пару годин? — вона подивилася на нього. — Ти сам у це віриш?
Він не відповів. Відпустив її руку й заглибився в телефон.
У кімнаті Соня сиділа на підлозі з безногою конячкою і плакала.
Аліса стояла поруч із винуватим обличчям, у кулаці — відірвана рожева ніжка.
— Гаразд, — Олена присіла навпочіпки між ними. — Давай ніжку, пришиємо. Буде як новенька.
— Мамо, а ми завтра поїдемо в парк? — Аліса подивилася на неї знизу вгору. — Ти обіцяла.
Олена помовчала.
— Завтра, сонечко, ми до бабусі на дачу.
Аліса опустила голову. Соня заревіла голосніше — тепер уже, здається, не через конячку.
Олена обійняла обох і відчула, як у неї самої клубок підступає до горла. Не від втоми. Від чогось, чому вона поки що не знаходила назви.
Вранці Олена зварила кашу, накрила на стіл. Дівчатка їли мляво, Ігор підганяв:
— Давайте, доїдайте. Бабуся з ранку дзвонила, вже чекає.
— А в парк ми справді наступних вихідних підемо? — Аліса відклала ложку.
— Справді. Обіцяю.
— Ти й минулого разу обіцяла, — буркнула Аліса, але сперечатися не стала.
Після сніданку почалися збори. Олена склала в рюкзак змінний одяг для дівчаток, пляшку води, печиво, вологі серветки, запасні шкарпетки.
Збиралася ніби в похід на добу — хоча їхали «всього на пару годин».
Ігор тим часом закинув у багажник рукавички та старі куртки для роботи, посадив дівчаток на заднє сидіння.
У дорозі діти затихли. Ігор кермував, Олена дивилася у вікно: тягнулися гаражі, потім поля, потім знайомий поворот до садового товариства. Сорок хвилин — і приїхали.
Валентина Сергіївна вже чекала біля хвіртки, спираючись на палицю.
— Ну нарешті! — вона штовхнула хвіртку. — Я думала, ви до обіду проспите.
І тут-таки її обличчя змінилося — вона побачила онучок.
— А хто це до бабусі приїхав? Соню, Алісо! Ідіть сюди, мої хороші!
Соня вискочила з машини першою:
— Бабусю!
— Як же ви виросли! — Валентина Сергіївна обійняла обох, поцілувала в маківки. — Ану біжіть до хати.
Там на столі цукерки, я вам припасла. Шоколадні, як ви любите. Тільки руки спочатку вимийте!
Дівчатка помчали. Свекруха проводжала їх поглядом, посміхаючись, і тут-таки повернулася до Ігоря — посмішка змінилася діловим прижмуром.
— Ой, суглоб усю ніч викручувало, майже не спала, — поскаржилася вона, потираючи стегно. І без паузи: — Так, Ігорю, лопата в сараї, бери відразу дві.
Картоплю он туди, під яблуню, я кілочки вже вбила. І бочка знову потекла, глянеш, як закінчиш?
— Подивлюся, мамо.
— Олено, ти зі мною на грядки. Цибулю, моркву, розсаду я в теплиці приготувала. Помідори не чіпай, сама посаджу, а то ти вічно занадто глибоко зариваєш.
Олена мовчки взяла відро. Суглоб суглобом, а маршрут свекруха проклала заздалегідь — кожному свій фронт робіт, як на будівництві.
До полудня спина не розгиналася. Ігор копав, обливаючись потом.
Дівчатка спочатку носилися ділянкою, потім втомилися, замазулися землею, і Соня вже хникала біля ґанку:
— Мамо, я хочу їсти. І додому.
— Зараз, сонечко. Бабуся готує обід.
— Нехай звикають до землі, — долинуло з ґанку. Валентина Сергіївна вийшла, витираючи руки об фартух. — А то тільки по парках бігають. Земля — вона від усіх хвороб лікує.
За пів години свекруха все ж покликала всіх до столу. Олена відмила дівчаткам руки під рукомийником, Ігор сполоснув обличчя біля бочки. Сіли в хаті, тісно, лікоть до ліктя.
На обід — суп, картопля, ті самі огірки з банки. Свекруха розклала всім по тарілках і завела звичне:
— Ось бачиш, Олено, все своє, натуральне. Не те що магазинне. Ту картоплю хімією напихають, а тут — чисте, з грядки. І дітям корисно, і копійку бережемо. Картопля нині золота стала.
Олена кивала, але думала про інше.
На балконі в них досі стояли залишки торішньої картоплі в мішку та банки солінь, які ніхто так і не з’їв. З тієї ж дачі.
А восени закатають нові.
— І не кажи, мамо, — Ігор підібрав скоринкою залишки супу. — Магазинна картопля хіба така? Гума гумою. А ця — смакота.
— Отож-бо й воно, — задоволено кивнула Валентина Сергіївна. — Слухай маму, вона поганого не порадить.
Олена мовчки налила Соні компот.
Після обіду Валентина Сергіївна витерла руки рушником і оглянула ділянку поглядом полководця:
— Я ось думаю, цього року треба побільше посадити. Хоча б сто п’ятдесят кущів картоплі.
— Навіщо більше, мамо? — Ігор підвів голову від тарілки. — Нам і так нікуди її дівати.
— Як навіщо? Сергію треба відправити, у нього сім’я. Наталка просила залишити баночки — огірки, помідори. Ну і собі. Своє завжди знадобиться.
Олена завмерла зі стопкою брудних тарілок у руках. Сергій. Наталка. Знову вони.
Сергій — старший син Валентини Сергіївни, брат Ігоря. Жив в іншому місті, мав сім’ю, на дачу не потикався роками.
Наталка, сестра Ігоря, і того далі — її взагалі бачили раз на рік.
Ні один, ні друга на землі не працювали. Але картоплю, яблука та банки на них планували щовесни заздалегідь.
До п’ятої вечора грядки були засаджені, бочку Ігор полагодив, і Олена мріяла про одне — змити з себе весь цей город.
Але свекруха, проводжаючи їх до машини, відпускати не поспішала.
— Наступних вихідних приїжджайте раніше, — казала вона, шкутильгаючи за ними з палицею. — Треба відкрити теплицю.
Висадимо помідори, а там і полуниця піде, треба б встигнути прополоти. Час підтискає, на дворі вже травень.
Олена застібала Соні куртку й не втрималася:
— Валентино Сергіївно, ми взагалі-то у вихідні з дітьми відпочити хотіли. Їм би в парк, ми давно обіцяли.
Свекруха махнула руку:
— Ой, та встигнете ви ще відпочити. Молоді, все життя попереду. Це зараз садити треба, а відпочивати на пенсії будете.
Олена мовчки застебнула блискавку до кінця.
Всередині щось повільно розжарювалося — рівно, як електроплитка: зовні не видно, а торкнешся — обпечешся.
У машині дівчатка забралися на заднє сидіння, Аліса дістала планшет, і обидві занурилися в мультики. Ігор виїхав на трасу.
Олена дивилася у вікно. Перед очима постала минула осінь. Тоді вони теж копали цілий день — мішки картоплі, кошики яблук тягали, перебирали, поки не вибилися з сил.
А ввечері свекруха сказала: «Знайомий Сергія, Олег, завтра проїжджатиме мимо на фурі, треба закинути йому пару мішків картоплі, банки і яблука — Сергію передати».
Сам Сергій за все літо так і не приїхав жодного разу. Але мішки, зібрані Оленою, поїхали до нього справно.
Був і той липневий дзвінок. Наталка щебетала в слухавку: приїхати ніяк, у липні Туреччина, потім на роботу, потім дітей до школи збирати.
«Мамо, ти мені яблучок залиш, огірочків, картопельки трохи — восени заберу». Свекруха обіцяла. І залишила.
Тоді Олена вперше й подумала: вони з Ігорем працюють удвох, а з маминого городу харчуються всі троє її дітей.
— Зате мамі допомогли, — порушив мовчання Ігор уже на під’їзді до міста. — Ну, з’їздимо ще в суботу раз, помідори висадимо — і все, відпочивати будемо.
— Я на наступні вихідні не поїду, — сказала Олена, дивлячись у вікно. — Хочеш — їдь сам, там гаруй. А я з дівчатками в парк.
— Олено, знову починаєш…
— Нічого я не починаю. Просто не поїду.
Ігор промовчав, ображено насупився й додав газу.
А Олена дивилася на дорогу і думала: «Ну так, відпочинемо. Після теплиці — прополювання.
Потім полуниця, смородина і знову картопля. Цей конвеєр ніколи не зупиняється».
У понеділок на роботі Марина глянула на неї і присвиснула:
— Ти чого така сіра? Знову дача?
— Весь день садили. На наступні знову кличуть.
— А брат із сестрою де? Ті, що далеко?
— Сергій картоплю фурою отримує. Наталка в Туреччині засмагає. Банки просила залишити.
Марина фиркнула:
— Слухай, у твоєї Валентини троє дітей, так? А пашеш чомусь одні ви з чоловіком. Тобі самій не дивно?
— Дивно, — Олена знизала плечима. — Тільки у нас випадок особливий. Живемо ж у її квартирі — от і мусимо тепер, виходить, вічно.
— А, ось воно що, — промовила Марина. — Так вона вас цією квартирою й тримає.
— Тримає, — Олена замовкла. — Тільки ми вже три роки відкладаємо на іпотеку, на оренді економимо. Майже назбирали.
Ще рік — і візьмемо своє. Набридло бути боржниками за чужий дах.
Сказала — і сама прислухалася до своїх слів. Прозвучали вони напрочуд твердо.
Через пару днів увечері задзвонив телефон Ігоря. З кухні Олена чула: мама.
— Так, мамо… Ага… У суботу? — Ігор поглянув на неї. — Розсаду довезти, теплицю закрити, грядки… Ну, я не знаю, треба в Олени спитати…
— Ми не поїдемо, — сказала Олена, заходячи до кімнати. — Я ж казала: у суботу йдемо з дівчатками до парку.
Ігор розгублено простягнув їй слухавку:
— Вона тебе кличе.
Олена взяла:
— Слухаю.
— Олено, що ти собі вигадала? — голос свекрухи відразу пішов у наступ. — Я ж для вас квартиру звільнила!
На дачу з’їхала, в холод, у глушину, щоб ви з дітьми в теплі жили. А вам тепер для городу одного вихідного шкода?
— Валентино Сергіївно, ми вас на дачу не виганяли. Ви самі нас покликали. Ми, чесно кажучи, й переїжджати не рвалися.
— Ах, не рвалися! — свекруха задихнулася від обурення. — Ось як заговорила! Я тут одна спину гну, а тобі приїхати в тягар?
— Ви не одна гнете. Ми з Ігорем поруч гнемо. Кожні вихідні.
— Так це ж усе для вас! Для сім’ї! Картопля, овочі для салату — дітям, онукам!
— Онукам? — Олена гірко посміхнулася. — Половину Сергій фурою відвозить, а сам носа не показує. Наталка з Туреччини командує, що їй залишити. Це все для них. А працюємо ми.
У слухавці стало тихо. Потім свекруха вибухнула:
— Та як у тебе язик повертається, невдячна! Ми тебе в сім’ю прийняли, дах над головою дали!
— Дах, — Олена зітхнула. — Ми вам дачу до ладу довели, жити там було неможливо. І три роки з першого дзвінка цей дах відпрацьовуємо — спиною, відпустками, вихідними наших дітей.
На мою думку, ми давно розрахувалися. Овочі та картоплю можна купити в будь-якому магазині. А здоров’я та час із дітьми ніде не продають.
— Та що ти таке несеш… Це що ж ти тепер…
— Усього найкращого, Валентино Сергіївно.
Олена першою натиснула кнопку відбою. Сама. Руки тремтіли, але всередині вперше було не порожньо і не страшно — а ясно й спокійно.
Ігор дивився на неї здивовано:
— Олено, що ти робиш? Це ж мати!
— Сядь, — спокійно сказала Олена. — Тепер я скажу те, що давно хотіла.
— Та заспокойся ти, — Ігор провів долонею по обличчю. — Покричали й годі. Завтра помиритеся, все буде як завжди.
— Не буде як завжди, — Олена сіла навпроти. — Ми з’їжджаємо, Ігоре. На орендовану квартиру.
— Куди з’їжджаємо? — він сторопів. — Навіщо? Квартира нормальна, садок поруч, живемо безкоштовно!
— Не безкоштовно, — вона подивилася йому в очі. — Ми за неї щовихідних платимо. Тільки не грошима, а своїм життям і силами.
Я втомилася виправдовуватися перед твоєю мамою. Втомилася бути винною за кожен прожитий день.
— Та ніхто тебе винною не робить!
— Роблять. Я це сьогодні нарешті вголос сказала, — Олена замовкла. — Три роки на початковий внесок збираємо, майже набрали.
Поживемо ще рік на орендованій, доберемо решту — і візьмемо своє, в іпотеку. Зате чужим дахом мені більше ніхто не дорікне.
Ігор відкрив рота і закрив. Заперечити не було чим — і він, здається, вперше це по-справжньому зрозумів.
Через тиждень вони винайняли двокімнатну квартиру в тому ж районі, щоб не міняти дівчаткам садок.
Переїзд виявився важким: коробки, старі меблі, непередбачені витрати.
Валентина Сергіївна зателефонувала наступного дня. Олена чула з сусідньої кімнати, як у слухавці лунав знайомий розгніваний голос:
— Це все вона тебе налаштувала! Проти рідної матері!
— Ніхто мене не налаштовував, мамо, — втомлено відповів Ігор. — Чим зможемо — допоможемо. Але зараз у нас на город часу немає.
Він поклав телефон і довго сидів мовчки.
Коли збирали речі, торішній мішок картоплі Олена винесла до сміттєвих баків, навіть не перебираючи.
Банки солінь роздала сусідкам по під’їзду. У нову квартиру все це вони не повезли.
Зі свекрухою майже не спілкувалися. Тільки Ігор іноді дзвонив — недовго, винувато говорив про погоду та про здоров’я.
Дачу Валентина Сергіївна того літа засадила наполовину менше — самій, без них, стільки було не осилити.
Великий шматок ділянки під картоплю так і залишився порожнім, заріс травою.
А вони в першу ж суботу повели дівчаток у парк — той самий, що обіцяли стільки разів і стільки ж разів скасовували.
Аліса верещала на каруселях, Соня випрошувала цукрову вату, Ігор катав обох на гойдалках по черзі.
Ніхто нікуди не квапив, ніхто не дзвонив і не вимагав терміново приїхати копати.
І вперше за три роки Олена зловила себе на думці, що всередині нічого не ниє. Ні спина, ні совість.
Нікому вони не були винні, ніхто не чекав від них відпрацювання. Можна було просто йти куди хочеш з тими, кого любиш, і ні перед ким не виправдовуватися.
