— Суп несолоний.
Павло з огидою відсунув тарілку лівою рукою. Край фаянсу гучно дзвякнув об стільницю.
— Сіль на тумбочці, — рівно відповіла Ірина.
Вона змахнула невидимі крихти з клейонки звичайною вологою губкою.
— Подай.
— У тебе ліва рука чудово працює. Сам візьми.
Павло важко задихав. Два місяці тому його звалив інсульт. Просто в заміському банному комплексі, куди він поїхав на вихідні.
Права половина тіла відмовила за одну секунду.
Раніше він би підхопився, жбурнув цю тарілку з супом просто в стіну щойно відремонтованої кухні й поїхав вечеряти в ресторан.
Тепер він міг тільки злитися на зім’яті простирадла у власній спальні.
— Миша сіра…
Ірина мовчки зібрала брудні паперові серветки зі столу.
— Ніякої користі з тебе, — додав чоловік. — Як була прислугою в дев’яностих, так прислугою й залишилася. Рухайся швидше, я не наївся.
За двадцять п’ять років шлюбу вона звикла до такого тону. Павло завжди вважав себе господарем життя.
Власник великої мережі складів будматеріалів. Постійні відрядження, дорогі костюми, зміна машини кожні три роки на новеньку з салону.
А вона — тиха, непомітна, з вічно зібраним у пучок волоссям на потилиці. Ідеальне тло для його величі.
Готувала, прала, приймала його потрібних гостей на дачі, поки він вирішував справи.
Вона взяла порожню тарілку.
— Друге будеш? Там котлети з пюре залишилися.
— Дай телефон, — зажадав Павло.
— Тобі лікар суворо заборонив нервувати. Тиск зранку знову стрибав, таблетками ледве збили.
— Я сказав, дай слухавку!
Ірина знизала плечима. Сперечатися з ним було надто ризиковано — почне кричати, знову доведеться викликати швидку.
Вона дістала з верхньої полиці шафи широкий смартфон і поклала прямо на край ковдри.
Павло жадібно вчепився в корпус здоровою рукою. Пальці слухалися погано, ковзали по склу.
— Борису наберу, — повідомив він із викликом, дивлячись спідлоба. — У нього зв’язки в платній клініці за містом.
Домовиться, щоб мене в нормальний реабілітаційний центр перевели. На масажі, на процедури. А то лежу тут, гнию з тобою в цій богадільні.
Ірина поправила плед, що зісковзнув на підлогу.
— Дзвони.
Вона присіла на табурет біля вікна. Дивилася, як у дворі вітер ганяє мокре осіннє листя.
Павло довго тикав в екран. Нарешті пролунали довгі гудки.
Борис був не просто партнером по бізнесу. Вони разом починали торгувати цементом ще тридцять років тому. Разом відпочивали за кордоном, разом їздили на риболовлю.
Борис навіть хрестив їхнього старшого сина, який зараз навчався на платному в іншому місті й додому майже не приїжджав.
На тому кінці зняли трубку.
— Слухаю, — пролунав поспішний чоловічий голос. На задньому плані шуміла вулиця і сигналили машини.
— Борю, привіт. Це Пашка.
— Пашо? Здорово. Ти як там? Виписали вже?
— Виписали, — Павло спробував повернути голосу колишню начальницьку бадьорість. — Лежу вдома як колода.
Слухай, брате, є термінова справа. Мені потрібна нормальна доглядальниця. І реабілітаційний центр, про який ти говорив.
Ірка взагалі нічого не тямить, тільки супом прісним годує. Подзвони своїм лікарям у ту клініку, організуй палату.
Настала довга пауза. Шум машин на тлі став гучнішим.
— Пашо, тут така справа… — Борис кашлянув. — Я зараз взагалі не можу цими питаннями займатися. У нас на фірмі повний завал.
— Який завал? — не зрозумів Павло.
— Податкова лютує другий тиждень. Рахунки заморозили наглухо. Постачальники тиснуть, фури стоять.
Я зараз намагаюся бодай на зарплати людям назкребти по засіках.
Павло напружився. Ліва рука сильніше стиснула телефон.
— Борю, мені в клініку треба. Там місце коштує десь тисяч сто на місяць. Ти з резервного фонду візьми, я ж знаю, там готівка лежить.
— Резервного фонду більше немає, — сухо відповів Борис. — Пашо, я тобі людською мовою кажу: ми на межі повного банкрутства.
Партія плитки прийшла бракована, ми на шалені неустойки потрапили. Я твою частку поки що заклав під кредит, щоб нас взагалі не закрили.
Павло спробував підвестися на подушках, але права нога залишилася нерухомою.
Він важко впав назад. Обличчя вкрилося червоними плямами.
— Як заклав? Без мого підпису? Ти взагалі з глузду з’їхав?
— За довіреністю. Ти ж сам виписав мені генеральну довіреність минулого року, коли на місяць літав до Еміратів.
Забув? — На тлі пролунали приглушені голоси. — Все законно, Пашо.
У мене в офісі чекають люди, найняв юристів. Виберемося — подзвоню. Давай, одужуй там.
Дзвінок обірвався.
Павло важко дихав. Повітря не вистачало. Він тупо втупився в стіну з дорогими шпалерами.
— Він мою частку заклав… — вичавив чоловік.
Ірина навіть не повернула голови від вікна.
— Знаю. Він мені ще три дні тому дзвонив.
— Дзвонив? І що сказав?
— Попередив, щоб ми на дивіденди цього року не розраховували. Сказав, що грошей з фірми більше не буде.
— І ти мовчала?! — голос Павла зірвався на хрип.
— А що б ти зробив? — Ірина повернулася до нього. — Схопився і побіг би йому пику бити? Тобі шкідливо нервувати. Лежи вже.
Павло вдарив здоровим кулаком по матрацу.
— Тварюка! Щур! Тридцяти років разом працювали! — Павло задихався від обурення. — Та я його з таких боргів витягав на початку нульових, він би на вулиці жив! А він мою частку під кредит пустив!
Він знову почав запекло тицяти пальцем в екран.
— Кому тепер дзвониш? — без інтересу запитала Ірина.
Вона встала й почала збирати порожні чашки з тумбочки біля ліжка.
— Поліні подзвоню.
Павло кинув на дружину мстивий погляд. Чекав сліз. Чекав образи, істерики, скандалу. Хотів ударити її болючіше за цей спокій.
Поліна була його таємним життям останні три роки. Яскрава, гучна, на двадцять років молодша. Повна протилежність домашній сірій миші.
Він знімав їй простору квартиру в центрі. Купував дорогі подарунки, оплачував салони краси.
Вона називала його своїм левом, обіцяла піклуватися до кінця днів і клялася, що гроші для неї взагалі не головне.
— Набирай, — Ірина спокійно поставила чашки на тацю.
Павло натиснув на кнопку виклику. Гудки йшли довго. Він уже хотів скинути, коли на тому кінці нарешті відповіли.
— Так! — крикнула Поліна крізь гучну музику.
— Полю, це я.
Музика на тлі одразу стала тихішою.
— Хто це? Паша? — голос дівчини зазвучав роздратовано. — Слухай, мені зараз взагалі незручно розмовляти!
— Полю, мені терміново потрібна допомога. Мене виписали з лікарні. Я вдома.
— Ну і чудово, одужуй.
— Полю, ця миша мене тут згноїть, — прошепотів Павло, поглядаючи на Ірину. — Вона взагалі нічого не робить. Приїжджай, добре?
Я ж ключі від тієї квартири тобі віддав, пам’ятаєш? Забери мене до себе. Наймемо доглядальницю, я заплачу.
У слухавці пролунав короткий смішок.
— Заплатиш? Пашо, ти взагалі при собі?
— А що не так?
— Мені твій Борис дзвонив учора. Сказав, що ваша фірма — банкрут. І що мою картку, яку ти оплачував, вони блокують відзавтра.
Я сьогодні в салон прийшла, а там вже відмова по операції! Ганьба на весь заклад!
Павло розкрив рота.
— Полю, це тимчасово… Ми вирішимо питання…
— Пашо, тобі скільки років? — різко перервала вона. — Ти зараз інвалід. За тобою судна виносити треба. Я під таке не підписувалася.
— Ти ж казала, що кохаєш…
— Що я казала? Що кохаю успішного і щедрого чоловіка? Казала. А кому потрібен паралізований пенсіонер із заблокованими картками?
— Полю…
— Не дзвони мені більше, — рівно сказала дівчина. — Я зараз з Аркадієм. Ми на відпочинок летимо на два тижні.
Речі з тієї квартири я вже всі забрала. Господарю ключі залишила на вахті. Все, прощавай. Удачі там із законною дружиною.
Зв’язок перервався. Павло впустив телефон на ковдру.
Шкіра на обличчі стала сірою. Він дивився перед собою, не кліпаючи.
Ірина стояла біля дверей із тацею в руках. На її обличчі не було ні зловтіхи, ні тріумфу.
Лише нескінченна, тягуча втома жінки, яка тягне цю лямку вже дуже давно.
— Аркадій — це тренер з її фітнес-клубу, — спокійно пояснила дружина. — Вони ще місяць тому квитки купили. Якраз коли ти в реанімації лежав під крапельницями.
Павло перевів на неї розгублений погляд.
— Звідки ти все знаєш? — слова давалися йому з величезними зусиллями.
— Я їй допомагала речі в коробки пакувати.
— Що?!
— Вона мені сама зателефонувала, коли картку заблокували. Істерику по телефону влаштувала, кричала, що ти їй життя зруйнував.
Довелося їхати, заспокоювати дурепу. Заодно розірвала договір оренди квартири з господарем.
— Навіщо?
— Щоб борг за комунальні послуги не залишився на нас із тобою. Адже платити тепер нічим.
Реальність відмовлялася вкладатися в голові Павла. Його ідеальна, вивірена схема життя луснула з таким оглушливим тріском, що він сам не міг повірити.
Найкращий друг і партнер забрав бізнес під шумок. Молода коханка втекла з тренером при першій же фінансовій проблемі.
А його законна дружина, яку він роками ні в що не ставив і називав прислугою, спокійно поїхала розривати договір оренди любовного гніздечка, щоб заощадити сімейний бюджет.
— Іро…
У його голосі більше не було металу. Командний тон зник.
Вона не зрушила з місця.
— Іро, виклич мені юриста, — раптом гарячково прошепотів він. — Терміново. Виклич нотаріуса додому прямо сьогодні!
— Навіщо?
— Я заповіт перепишу! Я Борьку по судах затягаю! Я з нього все стягну до копійки! — Павло зірвався на хрипкий крик. — Довіреність відкличу негайно. Він у мене потанцює, гнида!
Ірина похитала головою.
— Який юрист до тебе поїде у вихідний день ввечері? Спи вже.
— Я свою частку поверну! — майже викрикнув Павло, намагаючись підвестися на лікті.
— Не повернеш, — вона поправила прихватку на таці. — Заспокойся вже.
— Виклич нотаріуса!
— Чим ти йому платитимеш за виїзд? — Ірина подивилася на нього прямо. — У тебе на особистій картці нуль. Фірмові рахунки Борис закрив.
Моєї зарплати заледве вистачає на продукти і тобі на ліки. Лежи спокійно, бізнесмене.
Він втупився в неї так, ніби бачив уперше в житті.
Уся його безмежна влада, усі його великі гроші, усі корисні зв’язки виявилися нічим.
Звичайною мильною бульбашкою, яка луснула при першій же серйозній хворобі.
— Кому ти тепер потрібен, Пашо? — тихо запитала вона без жодного виразу. — Крім своєї сірої миші?
Відповіді не було…
Павло дивився в стіну. Ліва рука безвольно смикала край підковдри. Йому хотілося закричати, проклясти всіх, але горло перехопив сухий спазм.
Ірина вийшла зі спальні. На кухні вона поставила тацю на стіл. Налила в склянку прохолодної води з глечика. Дістала з аптечки вечірню порцію таблеток для чоловіка.
Минув тиждень. Лікар з поліклініки нарешті дозволив Павлу сідати в ліжку.
Чоловік більше не вимагав подати йому телефон. Не кричав про адвокатів і суди.
Він лежав тихо, дивився на ліпнину під стелею і чекав, коли Ірина принесе обід.
Вона не стала лагіднішою чи турботливішою. Вона не пробачила йому ні молоду Поліну, ні підлого Бориса, ні двадцять п’ять років постійних принижень у власному домі.
Вона просто мовчки міняла білизну, ставила тарілку на край приліжкового столика й ішла дивитися свої серіали на кухню.
А коли стемніло, Ірина принесла йому чай. Павло взяв чашку здоровою рукою. Зробив ковток.
— Чай холодний, — невдоволено буркнув він, морщачись. — І знову без цукру.
Ірина нічого не відповіла. Просто розвернулася й пішла до дверей.
— Подай цукор! — крикнув він їй услід.
— Сам візьми, — долинуло з коридору.
Він важко зітхнув і поставив чашку назад. Нічого не змінилося.
