Свекруха завжди називала мене «пустушкою» — ласкаво, з посмішкою, ніби давала кличку собаці.
Неллі Аркадіївна взагалі була майстринею на образи.
При цьому зовнішність вона мала милу, і ніхто б не сказав, що вона така людина.
Приваблива жінка, підтягнута, з густою косою через плече, яку вона перекидала з одного боку на інший перед тим, як сказати чергову гидоту — немов готувалася до виступу.
У її домі не було ані пилинки, а на кухні панував ідеальний порядок. Навіть солонка стояла рівно по центру підставки.
Я поруч із нею, звісно, виглядала не дуже: висока, розпатлана, у піджаку поверх футболки, з розпущеним волоссям.
Свекруха називала мене «розхлябаною». А ще я мала гучний сміх, від якого Неллі Аркадіївна морщилася, ніби він завдавав їй фізичного болю.
Борис, мій чоловік, стояв десь посередині між нами. Приземкуватий, міцний, зі звичкою посміхатися куточками губ і ніколи не доводити фразу до кінця.
— Мамо, ну ти б… — казав він, коли Неллі Аркадіївна вкотре починала шпигати мене словами, і замовкав.
— Томо, може, не треба… — починав Борис, коли я намагалася заперечити свекрусі, і відводив погляд.
Він вічно вагався й чекав, що наші конфлікти розсмокчуться самі собою, без його участі.
«Пустушкою» я стала не відразу. Спочатку була просто «не тією дівчинкою». Потім: «ну що з неї взяти».
А коли від весілля минуло достатньо часу, а дітей усе не було, Неллі Аркадіївна підібрала точніше слово.
Того вечора ми сиділи в неї — родичі зібралися на іменини. На столі тіснилися м’ясна запіканка, холодець в овальному блюді, салат із крабових паличок і графин із компотом.
Я приготувала рибу у фользі, принесла на таці й поставила поруч із пирогами. Неллі Аркадіївна підчепила шматок виделкою, понюхала й поклала назад.
— Трохи сухувата, — сказала вона. — Ну що ж, не всі вміють готувати. Правда, дівчата? Наша пустушка старалася.
Тітки заходилися черговим смішком — без злості, над чимось давно всім зрозумілим. Борис поруч зі мною смикнув плечем і потягнувся за хлібом.
Я дивилася на свою рибу: вона лежала недоторканою, а я ж так старалася. Ніхто навіть не спробував після її слів моєї страви.
Десь під ребрами щось стиснуло, тупо й важко. Я покрутила обручку на пальці — звичка, про яку навіть не замислювалася.
Просто хотілося нагадати собі, що я законна дружина Бориса, а не якась заїжджа гостя.
— Пустушка — це соска, Неллі Аркадіївна, — сказала я. — А я — ваша невістка.
Тітки замовкли. Свекруха акуратно промокнула губи серветкою й посміхнулася.
— Невістка — це та, хто народжує онуків, моя мила. А де мої онуки?
Борис здригнувся, ніби хотів щось сказати, але так і не вимовив жодного слова. Ми й додому їхали мовчки.
Лише перед сном він повернувся до мене й пробурмотів:
— Мама каже… якщо так і далі… може, нам про майбутнє подумати…
Він не договорив, звісно. Заснув. А я лежала й думала: чому я взагалі опинилася в такій ситуації?
Неллі Аркадіївна приїхала без попередження, у неділю, поки Борис лагодив кран у ванній.
Я відчинила двері й не встигла навіть зняти гумові рукавички (саме мила вікна).
Свекруха пройшла повз, обдавши мене запахом свого крему, і попрямувала прямісінько до спальні.
Я ледь не крикнула:
— Неллі Аркадіївна, зачекайте!
А вона вже висунула шухляду приліжкової тумбочки.
Вона шукала, як потім пояснила, «старі фотографії Бориса в дитинстві». Але знайшла інше.
Стос направлень із клінік: на обстеження, аналізи, консультації. Я збирала їх роками, складала одне до одного.
Кожен листок — це поїздка через усе місто, черга, кабінет, холодні руки лікаря і фраза: «Приходьте за місяць».
Неллі Аркадіївна розклала папери віялом на покривалі й почала зачитувати вголос: прізвища лікарів, назви процедур, дати.
Її голос звучав рівно й діловито, ніби вона читала список закупівлі.
— Борисе! — крикнула вона в коридор. — Борисе, ти знав, що твоя дружина ходить по лікарях?
Та ще й таку купу грошей витрачає на цю справу!
Дитинко, може, тобі просто не судилося бути матір’ю? Природу не обдуриш, бодливій корові Бог рогів не дає!
Борис з’явився з розвідним ключем у руці, мокрий по лікті. Стояв і дивився на матір, на папери, на мене — і мовчав.
Я зняла гумові рукавички, підійшла й забрала направлення з рук свекрухи. Пальці не тремтіли, хоча всередині все кипіло від обурення.
— Це моє тіло і мої документи, — сказала я. — І мій дім. Тому вийдіть із моєї спальні.
Неллі Аркадіївна поглянула на сина, чекаючи, що він втрутиться. Борис перехопив ключ в іншу руку.
— Мамо, ну… напевно, правда… — промурмотів він і знову замовк.
Свекруха випрямилася, перекинула косу на інше плече й пішла геть.
Лише коли за нею зачинилися двері, я розплакалася — причому просто перед Борисом.
Раніше, якщо я плакала, то бігла у ванну, вмикала воду й чекала, поки очі перестануть бути червоними.
А тут сіла на ліжко з мокрими щоками й не стала ховатися.
Борис сів поруч, простягнув мені серветку. Нічого не сказав. Можливо, вперше це й не було потрібно.
А за тиждень Жанна — ми разом працювали на фабриці — розповіла дивну річ.
Вона жила в одному районі з Неллі Аркадієвною й якось завітала до своєї тітки на чай.
Там сиділа давня подруга свекрухи, з тих, з якими товаришували ще зі школи. І та між іншим, за печивом і плітками, згадала:
— А Нелька, пам’ятаєш, як мучилася? Після Бориса хотіла ще одну дитину, а не вийшло. Скільки років ходила по лікарях, скільки грошей витратила. Не судилося.
Жанна розповідала це просто, без жодного підтексту. А я після її слів довго сиділа, забувши про обід, що вже охолов.
Я вперше побачила в Неллі Аркадіївні не ворога, а жінку, яка сама пройшла крізь це коло пекла і програла. Тільки от зрозуміти — не означає пробачити.
Ось чому я нічого не сказала свекрусі, коли побачила дві смужки на тесті. Я й сама не відразу повірила власним очам. Переробила тест, потім ще раз.
Стояла у ванній, дивилася на три тести, розкладені на краю раковини, і не знала, що робити: розсміятися чи розплакатися.
Розсміялася. Голосно, на всю квартиру, тим самим сміхом, від якого свекруха завжди морщилася.
Борис прибіг із кухні з недоїденим бутербродом. А коли зрозумів, що сталося, підхопив мене на руки й закружляв, натикаючись на стіни тісної ванної.
Протягом усього виношування мені вдавалося уникати свекрухи, іноді буквально: я їхала до мами чи до подруг, коли Неллі Аркадіївна збиралася приїхати.
А та наче з глузду з’їхала: писала мені повідомлення, передавала через Бориса речі для малюка — подарунки! Мені ж вона ніколи нічого не дарувала.
Але я не хотіла її бачити. Мені було страшно, що вона зіпсує цей щасливий час.
Проте до палати Неллі Аркадіївна прийшла раніше за Бориса. Звісно.
Вона завжди приходила першою: на іменини, на суботні обіди, на розбір моїх помилок.
Я лежала на ліжку; після пологів тіло здавалося чужим, важким і гуділо від утоми. Була щаслива, що Борис оплатив мені окрему палату — не хотілося нікого бачити.
Медсестра щойно принесла доньку й поклала поруч. Неллі Аркадіївна підійшла до ліжечка, нахилилася, і — я бачила це — її губи затремтіли.
Вона взяла онучку на руки, притиснула до себе, і по її щоках потекли сльози.
Уперше за всі роки я побачила, як свекруха плаче. І на секунду — може, на пів секунди — мені стало її шкода.
Та жінка, яка колись мучилася й оббивала пороги лікарень, нарешті тримає на руках те, чого їй самій не дісталося.
А потім підійшла медсестра, щоб поправити пелюшку, і Неллі Аркадіївна сказала їй, не обертаючись до мене, напівголосно, але так, що в палаті було чути кожне слово:
— Бачили, яка в мене гарна онучка? Мати в неї пустушка, ну та нічого, головне — дівчинка пішла в нашу породу.
Медсестра ввічливо посміхнулася й відійшла. А я лежала й розуміла: мені більше не боляче. Наче всі образи за ці роки вмить випарувалися.
Неллі Аркадіївна колисала онучку, щось їй бурмотіла, поправляла чепчик.
Я опустила ноги з ліжка. Підлога була холодною — цей холод я пам’ятаю досі, він пройшов через ступні вгору по ногах і виштовхнув мене в повний зріст.
Я підійшла до свекрухи й простягнула руки:
— Дайте мені мою доньку.
Неллі Аркадіївна підвела очі — мокрі, червоні — і побачила щось таке в моєму обличчі, що її руки самі трохи розтиснулися.
Я взяла дитину й притиснула до себе. Дівчинка була теплою, майже невагомою, пахла молоком і лікарнею одночасно.
— Ви зараз плачете, Неллі Аркадіївна, — сказала я тихо. — Тільки плачете ви не від радості за мене. Ви самі не змогли народити другу дитину. Я це знаю.
І мені могло б бути боляче за вас. Якби ви не витратили всі ці роки на те, щоб мені цим самим дорікати.
Ви щойно назвали мене «пустушкою» при сторонній людині, при медсестрі. Ви говорите про мене так, ніби я, мати, не маю до цієї дівчинки жодного стосунку.
Неллі Аркадіївна зблідла. Губи ворухнулися, але вона не змогла вичавити ані звуку.
— Моя донька — не ваш другий шанс, — сказала я. — Вона — моя дитина. І доки ви не навчитеся поважати її матір, ви її не побачите.
І тут Борис — він стояв біля дверей, я й не помітила, коли він увійшов — сказав те, чого я від нього не чула жодного разу за все життя.
Він вимовив цілу фразу, від початку до кінця, не замовкнувши посередині:
— Мамо, Тома права. Їдь додому.
Неллі Аркадіївна подивилася на сина, перевела погляд на мене, на згорток у моїх руках. Розвернулася — і вийшла.
До весни сніг розтанув, природа ожила, а в нашому житті розпочався новий розділ.
Одного вечора Борис поклав переді мною ключі.
— Я давно збирав гроші на власне житло, — сказав він. — Тепер переїдемо з орендованого.
Я подивилася на ключі, потім на чоловіка й міцно обійняла його.
Борис нарешті зробив свій вибір — обрав мене й нашу доньку Поліну, і я була йому вдячна.
Неллі Аркадіївна бачить онучку, коли Борис привозить дівчинку до неї щосуботи. Я на ці зустрічі не їжджу.
Свекруха жодного разу не зателефонувала мені й не сказала нічого, що бодай віддалено нагадувало б вибачення.
Чоловік каже, що з онукою вона ласкава, тиха, зовсім інша. Можливо. Адже Поліна — дитина, про яку Неллі Аркадіївна завжди мріяла.
Але я все одно стежу, щоб донька не проводила з бабусею забагато часу.
Я не забула й не пробачила того, як вона таврувала мене «пустушкою», і не хочу, щоб Поліна колись почула від неї подібні слова.
Якось Борис попросив мене:
— Будь лагіднішою до мами, пробач їй.
Я відповіла лише:
— Деякі речі пробачити не можна. Особливо якщо сама людина про них не шкодує.
