– Синку, коли приїдете? – запитала Ольга. – Я вже все підготувала. Розсаду, добрива, інструменти. Чекаю тільки на вас.
На тому кінці замовкли. Ольга чекала відповіді, але тиша затягувалася, стаючи тяжкою.
Вона відчула, як наростає незручність, і мимоволі нахмурилася.
– Мамо, тут у нас така справа… – Льоша заговорив трохи швидше, ніж зазвичай. – У нас із Христиною з’явилися плани.
Несподівано. Друзі покликали, ми вже пообіцяли, що будемо, незручно відмовляти…
– Льошо, ми ж ще два тижні тому домовилися, – Ольга почала кипіти. – Я спеціально приїхала заздалегідь, ще в п’ятницю.
Інструменти приготувала, грядки розмітила. Ти ж сам обіцяв, що в суботу до дев’ятої ранку будете.
На тлі пролунало незадоволене бурчання Христини.
Ольга не могла розібрати слів, але з інтонації було ясно: невістка втрачає терпіння і хоче, щоб розмова якнайшвидше закінчилася.
– Мамо, ну вибач, справді, – затараторив Льоша, ковтаючи кінцівки слів. – Ми приїдемо іншим разом, обов’язково, чесне слово. Все, мамо, ми поспішаємо, цілую, бувай!
Гудки…
Ольга відклала телефон і подивилася вниз, на розсаду. Томати витягнулися, перці вже просилися в ґрунт, кабачки розпирали широке зухвале листя.
На табуретці біля дверей лежали рукавички, совок і моток шпагату.
Все стояло напоготові, чекаючи суботнього ранку і приїзду помічників. Але вони так і не з’явилися…
За вікном стояв теплий, щедрий травень. Небо очистилося, вітер зовсім стих, а земля після вчорашнього дощу стала м’якою.
Здається, кращого дня для висадки просто не знайти.
– Нічого, – сказала Ольга вголос, натягуючи рукавички. – Сама впораюся. Не вперше.
До обіду вона перетягла всю розсаду до грядок, а їх у неї п’ятнадцять. Копала лунки, опускала кущики, присипала, приминала, поливала зі старої лійки з тріснутим носиком.
Спина занила вже до полудня, коліна гуділи від нескінченних присідань, але Ольга вперто переповзала від грядки до грядки, розмовляючи з помідорами так, ніби ті розуміли: «Ну, приживайтеся, не вередуйте».
До четвертої години вона закінчила останній ряд, розігнулася, охнула і пішла до криниці вмиватися.
Увечері Ольга сиділа на веранді, підтягнувши коліна до грудей і закутавшись у картатий плед. З чашки з чаєм піднімалася пара.
Тіло приємно нило від втоми, а рівні смужки свіжоперекопаної землі на грядках радували око.
Подув вітерець, Ольга щільніше закуталася в плед і зробила ковток.
Льоша так і не подзвонив жодного разу за весь день…
Дачний сезон Ольга відкрила без церемоній. У понеділок після роботи завантажила багажник добривами, у вівторок ввечері вже стояла по колінах в грядках.
Життя на дачі йшло своїм темпом: розміреним, зрозумілим, без сюрпризів.
Полуниця зацвіла дружно, огірки пішли в ріст, кабачки розповзлися по грядці, намагаючись захопити весь вільний простір.
У будні Ольга працювала з дому за ноутбуком, а кожну вільну годину проводила на городі.
Сусідка Тетяна через паркан схвально кивала і підкидала поради, хоча Ольга знала все це не гірше. Двадцять років дачного стажу нікуди не поділися.
Льоша приїхав один раз у червні, без Христини. У тієї знайшлися якісь справи.
Ольга не стала розпитувати, просто зраділа — нагодувала смаженою картоплею, видала старі батькові капці, і вони вдвох до вечора підв’язували помідори, базікаючи ні про що.
Льоша сміявся, жартував, і Ольга думала: ну ось же, нормальний хлопець, просто дружина молода, ще нічого не розуміє.
До середини липня дозріла смородина, за нею малина, потім аґрус. Кущі гнулися до землі, ягід було стільки, що Ольга не встигала їх збирати.
Потрібні були ще одні вільні вихідні й ще одна пара робочих рук.
Ольга набрала Льошу. Гудок, другий, третій – трубку зняла Христина.
– Алло, Христино, привіт, а Льоша поруч? Поклич його, будь ласка, – Ольга намагалася говорити невимушено.
– Він зайнятий. Що ви хотіли?
– Мені б ваша допомога не завадила на вихідних. Ягоди осипаються, треба зібрати, потім закатати. Одній важкувато, а врожай цього року великий.
– Ольго Миколаївно, – незадоволено відповіла Христина. – Нам ці банки взагалі не потрібні. Все можна купити в магазині.
І досить уже тягати Олексія на цю дачу. Це ваше хобі, а не наше. Займайтеся городом самі, будь ласка. І з цього приводу краще більше не дзвоніть.
А потім пролунали короткі гудки…
Ольга опустила телефон і довго дивилася на смородиновий кущ перед собою. Ягоди блищали на сонці, важкі, стиглі, деякі вже почали осипатися в траву.
Хотілося сісти прямо тут, на стежці, і розплакатися. Але Ольга проковтнула клубок у горлі, надягла рукавички й взяла відро.
Жінка збирала смородину мовчки й зосереджено, складаючи в відро ягоду за ягодою.
Вона щосили намагалася викинути з голови ту розмову, але їдкі уривки фраз виникали в голові самі собою.
«Ваше хобі», «не дзвоніть». Слова боляче жалили, змушуючи почуватися приниженою.
У грудях наростала образа. Виходило так, ніби вона нав’язувалася або була якоюсь сторонньою жінкою, яка дошкуляє чужій родині своїми проханнями.
Ніби вона не мати, яка просто хоче побачити свого єдиного сина, а випадкова перехожа, яка вирішила порушити чужий спокій…
Осінь настала швидко. Ольга методично завершувала сезон: злила воду з бочок, перевернула їх догори дном, промила інструменти, прибрала в сарай, вкрила троянди ялиновим гіллям.
Будинок теж привела до ладу — протерла підлоги, закрила віконниці, перевірила замки.
Вже закінчувала, протирала стіл на веранді, коли з боку хвіртки почувся шум мотора і хрускіт гравію під колесами.
Ольга підійшла до вікна, відсунула фіранку. Біля паркану паркувався знайомий сірий седан.
З-за керма вийшов Льоша, обійшов машину і відчинив пасажирські двері. Христина вибралася назовню, незадоволено озираючись на всі боки.
Ольга відчинила двері, і Олексій одразу ж переступив поріг, міцно обійняв її, по-хлопчачому, як у дитинстві.
– Мамо, привіт! Як ти тут?
– Нормально, – Ольга поплескала його по спині. – А що сталося? Чого це ви приїхали?
Льоша завагався, потер потилицю.
– Ми за смаколиками приїхали! – бадьоро оголосила Христина, проходячи в будинок. – За вашими консерваціями, Ольго Миколаївно.
За малиновим варенням, за огірочками. У вас же вони такі смачні виходять, Льоша все літо згадував.
Ольга підняла брову.
– За консерваціями?
– Ну так, мамо, – Льоша посміхнувся, заглядаючи їй в очі. – Огірочки твої, аджика. Пам’ятаєш, минулого року ти таку аджику робила, ми з Христиною за тиждень банку з’їли.
Ольга перевела погляд на Христину. Та раптом зацікавилася візерунком на фіранці.
– Льошенько, ти про що? – спокійно запитала Ольга. – Мені твоя дружина влітку сказала, що вам моя консервація абсолютно не потрібна.
Що все можна в магазині купити. Що це лише моє хобі. І що з цього приводу мені краще не дзвонити.
Олексій повільно повернувся до Христини.
– Ти що, їй це справді сказала?
– Ну так, сказала! – Христина підняла підборіддя. – Мені не хотілося сюди пхатися в спеку, щоб гнути спину на городі! Що тут такого?
– Але консервація тобі потрібна, – Ольга дивилася на невістку впритул. – Як приїхати й допомогти мені все це зібрати – так часу немає. А як забирати готові банки – так ви перші. Дуже зручно влаштувалися.
Христина промовчала.
– Мамо, ну добре, давай ми зараз візьмемо те, що є, а наступного року я обіцяю… – син метушився, заглядав у бік льоху.
– Льошо, – Ольга похитала головою, – нічим не можу допомогти. Зайвого немає.
– Як немає? – Христина здригнулася. – А куди все поділося? Ви ж щороку стільки заготовляєте!
– Мені допомагав Діма, син Тетяни, моєї сусідки. Я попросила, він погодився. Приїжджав щовихідних і мені допомагав, і своїй матері.
Чуйний хлопець, жодного разу не відмовив. Ось я йому й віддала все зайве.
Собі залишила, скільки за зиму з’їм, решту йому. У нього дружина та маленька донька. Їм це знадобиться.
– Ви чужій людині віддали нашу частку?! – невістка аж задихнулася.
– Яку вашу частку? – Ольга подивилася на неї так, що Христина замовкла. – Вас тут весь сезон не було. У вас немає ніякої частки.
– Мамо, ну почекай… Христинко, вийди, будь ласка, – кинув він дружині. Та пирхнула і вилетіла на ганок.
Ольга ледь стримувалася, щоб не наговорити невістці всякого.
Оце ж нахабство — за все літо й пальцем не поворухнула, а тепер з’явилася з претензіями!
Олексій винувато дивився на матір.
– Мамо, вибач. Я поводився не гідно. Треба було приїжджати, допомагати, а я… – він запнувся. – Вибач.
Ольга кивнула. Це був його вибір, хто вона така, щоб вказувати, як жити вже дорослому синові.
– Гаразд. Але консервації цього року не буде, Льошо. Ділитися справді нічим.
Він кивнув.
– Давай я тебе хоч до міста довезу.
– Давай. Зачекай, я лише віконниці перевірю.
…Зима минула тихо. Ольга працювала, у вихідні їздила на ковзанку, читала, варила суп із магазинних овочів і щоразу згадувала, що свої були смачніші…
А в перші вихідні березня задзвонив телефон. Льоша.
– Мамо, привіт! Слухай, ти коли на дачу збираєшся? Ми вже готові. Христина гумові чоботи купила, уявляєш? І садові рукавички. Каже, цього року сама буде огірки садити.
Ольга посміхнулася, дивлячись у вікно на мокрий березневий сніг. Здається, діти все-таки збагнули: хочеш їсти варення – мусиш спочатку зібрати ягоди.
