— Та підпише вона, куди їй дітися, — казав син. — Мати в мене довірлива, повірить на слово. Скажу, що для якоїсь пільги потрібен папірець, вона й розпишеться не читаючи.
Ольга Сергіївна завмерла й прислухалася.
– Квартира ж гарна, у самому центрі, – велів далі Ігор, – тож…
…Ольга Сергіївна мала чутливий сон і прокидалася від найменшого шурхоту. Але тієї ночі її розбудив не шелест, а світло.
Вузька смуга пробивалася з-під кухонних дверей і лягала на підлогу в коридорі тьмяною доріжкою.
Годинник на стіні показував пів на третю. Вона сіла, намацала капці й пішла вимикати світло.
Ось уже другий тиждень у неї гостювали син із дружиною — у їхньому будинку міняли труби. І час від часу Ігор забував вимкнути світло то на кухні, то у ванній.
Біля самих дверей вона зупинилася, бо почула голос сина. Ігор говорив тихо, напівголосом, і від цього приглушеного тону їй одразу стало не по собі.
— Та підпише вона, куди їй дітися, — казав син. — Мати в мене довірлива, повірить на слово. Скажу, що для якоїсь пільги потрібен папірець, вона й розпишеться не читаючи.
Ольга Сергіївна завмерла й прислухалася.
– Квартира ж гарна, у самому центрі, – велів далі Ігор, – тож…
– Ну а її куди? – пролунав голос невістки. – У пансіонат?
— Та ні, чого одразу в пансіонат… Кімнату їй на перший час виділимо, а далі видно буде.
Ольга Сергіївна не стала заходити на кухню. Вона повернулася до себе, лягла й до світанку не зімкнула очей.
До ранку вона ухвалила рішення. Перше й найважче: не викривати себе. Ані словом, ані поглядом.
О сьомій ранку вона вже стояла біля плити. Поставила чайник, приготувала яєчню, нарізала батон, виклала на тарілку сир.
Ігор вийшов сонний і поцілував її в щоку:
– Мамо, ти чого так рано встала?
– Не знаю, синку. Мабуть, звичка, – посміхнулася Ольга Сергіївна. – Сорок років до восьмої на роботу вставала, ніяк не відвикну. Сідай, усе гаряче.
Марина вийшла слідом, причесана, свіжа, і Ольга Сергіївна побажала їй доброго ранку настільки привітно, що сама собі здивувалася.
Говорили про труби, про те, що ремонт знову затягується і кінця йому не видно. Ніхто нічого не запідозрив.
Удень, коли молодята роз’їхалися у справах, Ольга Сергіївна взяла телефон і набрала знайому Віру, яка працювала юристкою.
— Віро, поясни мені одну річ, — почала вона. — Чи може людина продати або подарувати квартиру, якщо власник проти?
— Якщо власник проти, це неможливо, — відрізала Віра. — А чого це ти зранку раптом цим цікавишся?
— Та знайома попросила.
– Тоді передай своїй знайомій ось що, – діловито заговорила Віра. – Нехай нічого не підписує. Це найголовніше.
І ще нехай піде до ЦНАПу та подасть заяву про заборону вчинення реєстраційних дій без її особистої присутності. Тоді й довіреність, якщо вона все ж підпише, не врятує.
Ольга Сергіївна запам’ятала все.
– Значить, вихід є, – з полегшенням подумала вона.
Увечері Ігор, як і очікувалося, завів мову про квартиру.
– Мамо, – почав він, – я тут дещо дізнався.
– Що ти дізнався?
– Що пенсіонерам належить компенсація за капітальний ремонт.
– Та ну?
– Ага. Тільки потрібно бігати інстанціями… Черги вистоювати, довідки збирати… Тобі це потрібно?
– Звичайно, мені це не потрібно, – зітхнула Ольга Сергіївна, – але який вихід? Все одно ж доведеться бігати.
– Давай оформимо довіреність на мене, – запропонував син, – і я тоді все сам зроблю. Справа на пів години.
– Ну ось, почалося… – всміхнулася про себе жінка.
А вголос мовила:
– Добре, синку. Але тільки не завтра. Давай протягом тижня підемо?
– Звісно, мамо, як тобі зручно, – відгукнувся Ігор, старанно приховуючи радість. – Поспіх потрібен лише під час лову бліх.
Наступного ранку, провівши молодят, Ольга Сергіївна зателефонувала молодшій доньці Наталі. Вона мешкала на іншому кінці міста, у Промисловому районі, працювала бухгалтеркою і сама виховувала двох дітей.
Ольга Сергіївна намагалася не турбувати її без потреби. Але тепер розповіла все від А до Я.
Наталя довго мовчала.
– Мамо, я завтра ж приїду, – нарешті мовила вона. – Тільки ти нічого не підписуй без мене. Чуєш? Ні-чо-го.
Донька приїхала наступного дня після роботи. Ігоря та Марини ще не було.
— Отже, — почала Наталя. — Спочатку їдемо до ЦНАПу, подаємо заяву про заборону дій без твоєї присутності. Потім до нотаріуса — оформиш заповіт на квартиру. І мовчимо. Гаразд?
Ольга Сергіївна кивнула.
У п’ятницю вранці вони з донькою поїхали до ЦНАПу. Фахівчиня прийняла паспорт і документи на квартиру.
— Заява про неможливість реєстраційних дій без вашої особистої присутності? Правильно робите, — вона перевірила щось у комп’ютері й подала Ользі Сергіївні бланк. — Ось тут розпишіться, і ось тут.
— А коли вона почне діяти? — поцікавилася Ольга Сергіївна. — Вже сьогодні?
— Запис до реєстру внесуть за кілька робочих днів. Раніше ніяк, на жаль.
Із ЦНАПу вони пішли до нотаріуса на сусідню вулицю, де Ольга Сергіївна оформила заповіт. Квартиру вирішила залишити Наталі.
– Мамо, та не треба мені нічого, – тихо промовила донька вже на виході. – І живи, будь ласка, до ста років.
– Може, й довше проживу, – посміхнулася Ольга Сергіївна. – А документ нехай лежить.
Минуло кілька днів. Ігор кілька разів нагадував матері про довіреність.
– Та треба б, – відповідала жінка, – але ось якось не виходить. То одне, то інше. Ми ж нікуди не поспішаємо, правда?
– Не поспішаємо, – відгукувався Ігор. І раптом похмурнів.
А ще за кілька днів вони з Мариною привели нотаріусів.
– Мамо, познайомся, це Алла Вікторівна, фахівець, – почав Ігор, проходячи до матері на кухню. – Ми тут усе підготували, щоб тобі не довелося мучитися з біганиною.
Підпишеш, Алла Вікторівна сама відвезе документи, все як треба зареєструє, і голова в тебе більше не болітиме.
Ольга Сергіївна мовчала.
– Я вже й людину знайшов, яка цю квартиру візьме за гарну ціну, – прошепотів тим часом Ігор дружині.
А потім голосніше для матері мовив:
– Не хвилюйся, ми тебе не скривдимо.
Ольга Сергіївна повільно опустилася на стілець. Серце калатало, але руки спокійно лежали на колінах.
— Що це за папери, синку?
— Договір дарування. Ти мені квартиру, а я з тобою по-родинному. Так надійніше, ніж довіреність, ніякої тяганини. Ось тут розпишись і тут.
Алла Вікторівна підсунула їй папери. Марина стояла біля дверей, схрестивши руки.
– А якщо я не підпишу? – посміхнулася Ольга Сергіївна.
– Як це не підпишеш? Підписуй, не затримуй людей.
Син підсунув ручку просто до її пальців. І Ольга Сергіївна рішуче відсунула аркуш від себе.
– Не підпишу. І знаєш чому?
– І чому ж? – він ще посміхався, але погляд став суворим.
– Тому що я не спала тієї ночі. Я стояла за дверима й усе чула: як ти казав Марині, що я підпишу довіреність не дивлячись, а потім ви мене кудись відправите. Я кожне слово пам’ятаю, синку. І твоє, і її.
На кухні стало геть тихо. Алла Вікторівна поглянула на Ігоря.
– Мамо, що ти вигадуєш? – швидко заговорив той. – Тобі це наснилося! Ти все не так зрозуміла!
– Я все правильно зрозуміла, – Ольга Сергіївна підвелася. – А тепер послухай, що я зробила, поки ти тут бурхливу діяльність розгортав. Цю дарчу я підписувати не буду, жодної квартири ти за нею не отримаєш.
Ігор дивився на неї, роззявивши рота.
– А щоб ти потім обхідним шляхом нічого не переписав, я сходила до ЦНАПу й подала заяву, – продовжила Ольга Сергіївна. – Тепер жодних операцій із квартирою ти без мене не проведеш.
Алла Вікторівна вже підводилася й застібала сумку.
– Ігорю, ви ж казали, що питання вирішене, – мовила вона з прикрістю. – А тут якісь афери… Вибачте, мені час.
І вийшла, навіть не попрощавшись.
– А ще, – продовжувала Ольга Сергіївна, – я склала заповіт. Після мене квартира перейде Наталці.
Марина видала якийсь шиплячий звук і вийшла на балкон. Ігор схопився за голову.
– Мамо… – глухо промовив він. – Ти ж розумієш, у нас із грошима скрутно, кредит, Маринка мене постійно клює…
– Я розумію, – вона зібрала зі столу його аркуші, склала навпіл і простягнула йому. – Але нічим допомогти не можу. Забирай це. І відтепер можеш забути, що в тебе є мати. А тепер йдіть. Пів години даю вам на збори.
Ігор сперечатися не став. Вони з Мариною швидко зібрали речі й поїхали.
За вікном густішали сутінки, у будинку навпроти запалювалися вікна. Чайник на плиті почав тихо свистіти.
Ольга Сергіївна вимкнула його й налила собі чаю з м’ятою. Радості не було, на душі було гірко. Але водночас стало і якось спокійніше.
