— Я ж тепер тягар. Навіщо ти зі мною морочишся?…
…Лариса насилу розігнула спину й переставила пластиковий таз ближче до ліжка. Коліна, як завжди, відреагували різким болем.
— Ти можеш не шкребти там своєю мочалкою так голосно?
Павло лежав на спині, втупившись у стелю. Права сторона обличчя злегка обвисла. Мова звучала глухо, але звичного невдоволення в ній не поменшало.
— Можу взагалі не шкребти.
Лариса витерла долоні об махровий рушник, що висів на спинці стільця.
— І будеш лежати липким. Вибирай.
Павло смикнув здоровою лівою рукою. Спробував натягнути на себе край підковдри, але пальці зісковзнули.
— Подай мобільний.
— На тумбочці лежить.
— Я не дотягнуся!
Лариса важко опустилася на табурет біля ліжка. Взяла телефон і поклала чоловікові на груди.
Вона хворіла вже п’ятий рік. Суглоби повільно, але впевнено здавали позиції.
Часом Лариса пересувалася по квартирі, спираючись на стіни, часом просто відлежувалася з компресами.
Павло спочатку злився. Потім почав відкрито зневажати її. «Баласт», «ледь повзаєш», «від тебе користі, як від старих меблів» — це були його звичні фрази за сніданком.
Три роки тому він завів собі Карину. Молоду, здорову, з амбіціями. Не приховував. Їхав до неї на всі вихідні, купував золоті ланцюжки, возив на море.
Лариса терпіла. Йти зі своєю інвалідністю та копійчаною пенсією їй було нікуди. Квартира спільна, розмінювати двокімнатну чоловік категорично відмовлявся.
«Моя територія, — казав він. — Не подобається — двері онде».
А тиждень тому Павла привезли з лікарні. Масштабний інсульт стався з ним просто на парковці біля будівельного ринку.
Карина примчала до палати лише один раз. Побачила перекошене обличчя, вислухала лікарів про судна, крапельниці та довгі місяці догляду. Більше її номер не відповідав.
— «Абонент недоступний», — отруйно процідив Павло, кидаючи телефон на ковдру.
— Буває.
— Це ти їй дзвонила?
Він спробував повернути голову, але скривився від болю в шиї.
— Наговорила щось? Налякала?
Лариса поправила фіранку на вікні.
— Я її номера навіть не знаю, Пашо.
— Не бреши.
— Навіщо мені їй дзвонити? Щоб вона тебе забрала? Та я б із радістю. Сама б їй таксі оплатила. Тільки ти їй такий задарма не здався.
Павло гнівно поривався підвестися. Спробував спиратися на лікті, але одразу ж завалився назад на подушки, важко дихаючи.
— Заткнися.
— Як скажеш.
Вона підвелася, взяла таз із мильною водою й пішла до ванної.
До вечора конфлікт спалахнув із новою силою. Лариса принесла в спальню тарілку й поставила на край тумби.
— Знову ця каша?
Павло з огидою подивився на вівсянку.
— Лікар наказав дотримуватися дієти.
— Я це їсти не буду. Звари нормального м’яса.
— М’яса немає.
— Я тобі минулого тижня цілий багажник продуктів привіз! Свинина була, яловичина.
Лариса присіла на табурет.
— Ти його Карині відвіз. Згадай.
— Не вигадуй.
— Ти сам на кухні хвалився. Казав, що вона молода, їй треба добре харчуватися. Вітаміни потрібні. А мені, цитую, і порожньої каші вистачить. Ось, їж мою кашу.
Він упився поглядом у шпалери з дрібним квітковим візерунком.
— Завтра прийде лікар із поліклініки, — спокійно промовила Лариса. — Треба затвердити список ліків. Давай гроші.
— Візьми в комоді. У верхній шухляді.
— Там порожньо. Я перевіряла.
Він здивовано кліпнув. Ліва брова піднялася вгору.
— Я перед вихідними зняв двадцять тисяч. На куртку їй…
Він замовк.
— Ну ось, куртку вона, мабуть, купила, — м’яко, без глузування додала дружина. — А решту забрала собі. За моральну шкоду від побаченого в реанімації.
— Вона не могла лазити в моїх речах.
— У неї ключі від нашої квартири вже другий рік. Ти сам їй дав.
— Вона порядна дівчина!
— Порядна дівчина зараз твій гаманець потрошить, поки ти тут під себе ходиш.
У цей момент у передпокої пролунав різкий дзвінок домофона. Лариса неквапливо підвелася й пішла відчиняти. Павло прислухався до кожного шарудіння.
Вона повернулася за пару хвилин. У руках у неї нічого не було.
— Хто там? — напружено запитав чоловік.
— Твоя Карина.
Павло спробував сісти. Його очі спалахнули надією, він навіть здорову руку простягнув уперед.
— Впусти її! Чого ти її в коридорі тримаєш?
— А вона й не піднімалася.
Лариса спокійно сіла назад на табурет.
— Як це не піднімалася?
— По домофону сказала, щоб я спустилася й принесла ключі від твоєї машини. Їй, каже, на роботу незручно їздити автобусом. А машина все одно у дворі простоює.
Обличчя Павла вкрилося червоними плямами.
— Що ти їй відповіла?
— Сказала, що ключі лежать у тумбочці. Нехай сама підніметься, подивиться на тебе, заодно судно винесе, якщо вже прийшла. А потім забере ключі.
— І що вона?
— Домофон вимкнула, — знизала плечима Лариса. — Образилася, напевно.
Павло відвернувся до стіни. До самого вечора він більше не промовив жодного слова. Вівсянка так і залишилася вистигати на тумбочці.
Наступного дня після обіду прийшов дільничний терапевт. Молодий хлопець у пом’ятому халаті побіжно оглянув Павла, постукав молоточком по колінах і довго щось писав у картці.
— Отже, — лікар повернувся до Лариси. — Динаміка слабка. Потрібен масаж. Потрібні вбиральні пелюшки, підгузки для дорослих. Ліки я виписав, рецепт на столі.
— А підгузки нам у поліклініці видадуть? — запитала Лариса, спираючись на край шафи. Спина сьогодні боліла нестерпно.
— Видадуть, — кивнув лікар. — Через комісію. Збираєте документи, йдете до соцзахисту, там оформлюєте інвалідність, потім пишете заяву на засоби реабілітації. Через три місяці отримаєте.
Павло слухав це із заплющеними очима.
— А доти що? — уточнила дружина.
— Доти купуйте самі. Упаковка коштує приблизно сімсот п’ятдесят гривень. Вам потрібно три штуки на тиждень. Плюс мазі від пролежнів.
Лікар грюкнув карткою об стіл, зібрав свою валізку й пішов. У спальні зависла важка атмосфера.
— Подай телефон, — сухо кинув Павло.
Лариса мовчки простягнула йому апарат.
Він тицьнув здоровим пальцем у зелену кнопку виклику й увімкнув гучний зв’язок. Гудки лунали довго. Нарешті слухавку зняли.
— Так, алло!
— Привіт, Валеро. Як ти там?
Це був шкільний приятель Павла. Єдиний, хто ще виходив на зв’язок.
— Нормально, Пашо. Лежу. Відновлююся. Слухай, мені тут гроші потрібні. На ліки й… на всяке. Тисяч п’ятнадцять позичиш? На пару місяців. Я машину продам потім, віддам.
На тому кінці пролунала довга, незручна пауза. На тлі шуміли машини.
— Слухай, брате, ось у чому річ… — голос Валерія звучав винувато. — У мене зараз скрутно з фінансами. Юлька ремонт затіяла, все дочиста вигребла. Самі на кредитці сидимо.
Павло прижмурив очі.
— Зрозумів. Гаразд, вибач.
— Пашо, зачекай, — поспішно додав друг. — Я тобі інше хотів сказати. Твоя Карина з якимось хмирем учора в ресторані сиділа. В «Баку». В обіймах.
Я з дружиною повз проходив, на власні очі все бачив. Ти б розібрався. А то ти в лікарні, а вона…
Лариса мовчки збирала брудні рушники. Жоден м’яз на її обличчі не здригнувся.
— Я розберуся, Валеро, — крижаним тоном відповів Павло. — Бувай.
Він натиснув кнопку «скинути». Екран згас. Телефон вислизнув із його неслухняних пальців і впав на ковдру.
Павло лежав, дивлячись у стелю. У його очах уперше не було ані злості, ані претензій. Там була абсолютна, дзвінка порожнеча.
— Скільки в тебе на картці? — раптом запитав він у тишу.
— Три тисячі, — відповіла Лариса. — До пенсії ще тиждень.
— На підгузки вистачить?
— Вистачить. А мазь я сама зроблю. Рецепт знаю…
О другій годині ночі Лариса прокинулася від дивного шелесту.
Вона ввімкнула нічник на комоді. Павло намагався зісковзнути з матраца. Ліва нога вже торкалася підлоги, права безживно висіла, заплутуючись у підковдрі.
— Ти куди зібрався?
— У туалет.
— Куди тобі в туалет? Ти ж упадеш.
Лариса підійшла ближче. Дістала з-під ліжка пластикове відро.
— Давай.
Павло стиснув зуби так, що ліва щока сіпнулася.
— Прибери це.
— Пашо, не дурій.
— Я сам дійду!
Він різко шарпнувся вперед. Втратив рівновагу й неодмінно впав би на підлогу, якби Лариса не підхопила його під міцне плече.
Її власні коліна прострілило різким болем. Вона тихо застогнала, але втримала важке тіло чоловіка.
— Відпусти, — просичав він.
— Та сиди ти!
Вона з неймовірним зусиллям посадила його назад на матрац. Перевела подих, спираючись тремтячими руками на спинку ліжка.
— Я не буду в цю штуку, не хочу, — у голосі Павла вперше пролунала не владність, а паніка. — Я не лежачий хворий! Я чоловік!
— Лежачий. Найсправжнісінький лежачий.
Вона присіла на край матраца. Дихання збилося.
— Давай без витівок. Мені складно тебе тягати. Ти важкий. А в мене спина слабка.
Він дивився на неї знизу вгору. На її змарніле обличчя. На тонкі зап’ястя з випнутими венами. На те, як вона зморщується від болю в ногах.
Дивився, як вона з великим зусиллям нахиляється, щоб поправити клейонку під простирадлом.
— Я ж баласт, — раптом вичавив він.
Лариса випросталася.
— Що?
— Баласт, — повторив Павло.
Слова запнулися, перейшли в якийсь хрипкий кашель.
— Ти ж сама ледве повзаєш. Навіщо ти морочишся?
— А хто ж буде морочитися? Сусідка тітка Тоня?
— Кинула б мене тут. Викликала б швидку й віддала в якийсь притулок. Я ж тобі три роки кров пив.
Він прикрив обличчя здорову рукою.
— Я тебе ненавидів за те, що ти хворієш, — глухо долинали слова з-під долоні. — Думав, ти мені життя псуєш. На шиї сидиш. А тепер сам шматок м’яса. Навіть у туалет самотужки сходити не можу.
Лариса дивилася на чоловіка. Не було ані довгоочікуваного зловтіхи, ані бажання вигукнути «так тобі й треба». Не було навіть жалю. Було лише розуміння того, як безглуздо влаштоване життя.
— Карина навіть по речі не завітала, — слова Павла ледь можна було розібрати. — Просто ключі від тачки зажадала. Вирішила, що я їй заважаю.
— Ну, вона молода. Поспішає жити. Їй потрібен комфорт.
— А ти? Чому ти не пішла? Навіщо купуєш мені підгузки на свої копійки?
— А ми з тобою вже все. Пожили й приїхали. Кінцева станція.
Вона наполегливо відвела його руку від обличчя.
— Піднімай свій таз. Давай, допоможи мені здоровою ногою.
Павло слухняно підвівся. По його неголених щоках текли сльози, вбираючись у наволочку, але він більше не промовив жодного слова.
І навіть не відвернувся, коли вона підсунула пластик.
…Минув місяць. Потім ще один.
До кінця літа Павло навчився самостійно сідати на ліжку.
Навіть їв лівою рукою, майже не проливаючи бульйон на ковдру. Пальці правої руки потроху почали ворушитися, але ходити він, як і раніше, не міг.
Лариса повернулася з поліклініки з новим рецептом. У передпокої зняла туфлі біля порога, повісила плащ на гачок. Суглоби, як завжди, нили перед дощем.
— Ларисо? — одразу ж пролунав із спальні насторожений голос чоловіка.
— Я, Пашо, я. Хто ж іще.
Вона зайшла до кімнати. Він сидів, обкладений подушками, і з тривогою дивився на двері.
Від колишньої панської пихи не залишилося й сліду. Тепер у його погляді читався лише страх. Постійний, тваринний страх, що одного дня вона піде по таблетки й не повернеться.
— Тебе довго не було, — тихо сказав він.
— Черга в реєстратуру, сам знаєш. Працює лише одна каса.
Лариса дістала з пакета коробочки з ліками й поклала на тумбочку.
— Чаю будеш?
— Буду, — він коротко прижмурив очі на знак згоди. — Дякую тобі.
Вона розвернулася й пішла на кухню ставити чайник. І треба було ще зварити вівсянку на вечір.
