Дізнавшись, де живе чоловік, Тома зібрала його речі, що залишилися, і викликала кур’єра…
…Олег понуро колупав виделкою картоплю й раз у раз зітхав. Він виглядав збентеженим і винуватим.
— Тома, — почав він. — Я тут подумав. Нам треба поговорити серйозно.
Серйозні розмови Олег заводив рідко, і зазвичай вони стосувалися грошей. Але не цього разу.
— Мені на роботі доручають великий проєкт, — продовжив він, — ну, відповідальність там, туди-сюди. Партнери, зустрічі… А тут ти зі своїми каструлями. Я не зможу зосередитися.
— І що ти пропонуєш? — поцікавилася Тома.
Олег заговорив лише після невеликої паузи:
— Я пропоную пожити окремо.
— Ось як? І скільки?
— Ну… Десь рік.
— Ага. І хто ж повинен буде виселитися?
— Я, звісно, — відповів Олег, — квартира ж твоя. Тож… зніму собі житло ближче до офісу. А ти тут господарюй, звичайно…
Він уважно подивився на неї й додав:
— Просто… Мені вже п’ятдесят вісім. Це мій останній шанс стати директором.
Ось у чому справа… Директором Олег мріяв стати років двадцять — відтоді, як влаштувався у фірму, що торгує котлами та батареями.
За двадцять років він доріс до заступника. А тепер, виходить, прагне стати директором…
— Ну що ж… — задумливо промовила Тома. — Поганий той працівник, який не мріє про кар’єрний зріст. Давай поживемо окремо.
Олег підійшов до неї, опустився на одне коліно, взяв її за обидві руки й по черзі поцілував долоні.
— Ти в мене чудова, — прошепотів він.
— Та годі тобі, — посміхнулася Тома.
Олег швидко зібрався. Частину речей вирішив узяти з собою, частину залишив і сказав, що забере пізніше.
Відповідне житло теж знайшлося швидко — на третій день він уже виїхав.
— Я буду тебе відвідувати, — серйозно пообіцяв він.
І поїхав.
Наступного дня Тома розповіла про все, що сталося, давній подрузі Зої, з якою зустрілася в кав’ярні. Та вислухала й нахмурилася:
— Окремо, значить…
— Угу.
— Заради кар’єри, значить…
— Ну так, заради кар’єри, — підтвердила Тома. — Йому дали проєкт.
— Проєкт… — Зоя вимовила це слово з огидою, і воно ніби зависло в повітрі. — Томо, ти справді така наївна чи прикидаєшся?
— А що таке?
— А те! — Зоя похитала головою. — Слухай, ну який такий проєкт йому дали, щоб з насидженого місця зриватися? Та де ж таке бачили, га? Ну ти сама подумай!
Вона різко видихнула, нахилилася вперед і накрила руку Томи своєю:
— Томочко, люба… Він же тебе кидає!
— Та ну?
— Ну так! І робить це так, ніби ти сама його відпускаєш.
Томі стало не по собі. Але вона відмахнулася:
— Ну… може, й справді робота. Він усе життя мріє стати директором.
— Ага. Директором, як же інакше, — хмикнула Зоя. — Ну, дивись сама. Тільки моє серце відчуває, що твій директор не дійде до мети.
Тома лише зітхнула.
…Минуло два тижні. Олег дзвонив через день, але їхні розмови з Томою тривали щонайбільше дві-три хвилини.
Про себе розповідав скупо: роботи багато, житло так собі, але зате поруч з офісом. Він бадьоро говорив, ніби й справді займався великими справами.
Тома звикала. Жила собі потихеньку. Вона сходила до перукарні, оновила зачіску, прикупила дещо з одягу.
Вечорами сиділа з в’язанням біля телевізора й думала, що, може, це й на краще. Рік пожити для себе — в принципі, не так уже й погано.
Потім зателефонувала Зоя. Не ввечері, як зазвичай, а посеред робочого дня.
— Томка, ти сидиш? Сядь. Я тобі зараз фотографії надішлю, ти тільки не впади.
— Які ще фотографії? — не зрозуміла Тома.
— Зараз надішлю. Поглянь і передзвони.
За кілька секунд прийшли знімки. Тома дивилася на них деякий час, а потім знесилено опустилася на низький табурет біля обробного столу.
На фото був Олег. Її Олег — у своїй синій куртці, яку вона подарувала йому на ювілей.
Він стояв біля під’їзду п’ятиповерхівки з об’ємними пакетами в обох руках і тепло розмовляв із миловидною жінкою.
На наступному фото вони разом йшли до під’їзду… Тома впізнала жінку. Юлія. Менеджерка з фірми Олега, з рудим волоссям, молодша за Тому років на десять…
Знімок було зроблено з-за дерева — тобто потайки. Тома передзвонила Зої:
— Це ти? — лише це вона й змогла вичавити.
— Ага. У мене племінниця в цьому дворі живе, — затараторила Зоя. — Поїхала її провідати, і… ось.
— А… А що він там робить?
— Ну як що? Живе, — сказала Зоя після невеликої паузи.
— Разом із… Разом із нею?
— Ну… У під’їзд вони разом заходили. І сумніваюся, що він їй просто допоміг донести пакети з продуктами.
Тома трохи помовчала.
— Адресу скажеш?
— Вулиця Соборна, будинок дванадцять, другий під’їзд. Квартиру зараз знайду і передзвоню, добре?
— Угу…
— Тома, ти тільки не плач, — попросила Зоя. — Він того не вартий.
— Я й не плачу, — відповіла Тома.
Вона допрацювала зміну й поїхала додому. По дорозі весь час думала…
Проєкт, значить… Ближче до офісу. Житло він зняв, як же… В’їхав до коханки, де все було готове.
А її, Тому, обвів навколо пальця, як першокласницю. І це ж вона сама його відпустила…
Від усвідомлення цього було найгірше.
Удома Тома насамперед підійшла до дзеркала й довго дивилася на себе. Немолода, огрядна, із сивиною. Ну так. А Юлія молода й руда. Усе зрозуміло…
Плакати не хотілося. Хотілося дістатися до нього й гарненько провчити.
— Ну я йому… — тихо проричала Тома. — Ну я йому дам…
Вона налила собі міцного чаю й випила залпом. Посиділа трохи, потім плеснула себе по колінах, встала й сполоснула чашку.
«Треба щось робити», — думала вона.
Ось тільки що? Припустимо, Зоя дізнається номер квартири цієї Юлії. Ну, поїде вона туди. А далі що? Цього Тома поки не знала.
Зоя зателефонувала лише вранці, коли Тома вже була на роботі.
— Дізналася, — повідомила вона тоном, ніби викрила державну таємницю, і назвала номер квартири.
— Дякую… — відгукнулася Тома.
— Що будеш робити?
— Поки не знаю.
Зоя трохи помовчала:
— Слухай, подруго… Якщо ти туди поїдеш… Тільки в квартирі там нічого не трощи, гаразд?
— Гаразд, — посміхнулася Тома, — вмовила.
— І це… Тобі потрібна група підтримки? Якщо що, я можу.
— Ну ось, а сама просиш нічого не трощити, — розсміялася Тома. — Не треба, Зоєчко. Дякую тобі за все.
— Ну, як знаєш.
І раптом Тома зрозуміла, що треба робити. Вона й справді поїде туди. І… відвезе Олегу речі, що залишилися. Раз уже він вирішив оселитися у Юлії, нехай оселяється як слід.
Дорогою додому Тома передумала їхати сама.
«Велика честь, — сердито думала вона. — Просто зберу його речі й відправлю кур’єром».
Так вона й зробила. Зібрала у дві сумки решту речей Олега й сіла писати записку.
Ось це виявилося найскладнішим. Хотілося написати щось саркастичне, дотепне, їдке. Але виходило лише зле й ображене.
Помучившись хвилин сорок, Тома врешті-решт написала: «Окремо так окремо». Перечитала — сподобалося. Лаконічно, по-діловому, як він і любить.
Потім викликала кур’єра, дала адресу Юлії й оплатила замовлення. Коли кур’єр поїхав, на душі стало ніби легше.
Через дві години зателефонував Олег.
— Тома! — закричав він у слухавку. — Ти що робиш? Навіщо ти сюди мої речі надіслала? Ти… Ти звідки адресу взяла?!
— Привіт, Олегу, — спокійно відповіла Тома. — Та ось, вирішила допомогти. Ти ж обіцяв забрати решту, а в тебе, мабуть, немає часу — завалений роботою. Проєкт же, треба пробитися в директори. Ось я й допомогла.
— Та як ти… Адже тут… — Олег задихався від обурення.
На задньому плані чувся жіночий голос — хтось щось сердито випитував.
— Ти хоч розумієш, як ти мене підставила?!
— А навіщо тебе підставляти, ти сам себе підставив, — відгукнулася Тома. — Окремо жити хотів? Ось і живи окремо. Записку прочитав?
Олег замовк. На тлі Юлія голосно вимагала пояснити, хто дзвонить, що це за речі й як усе це розуміти.
— Тома, давай тільки… без усього цього, — він раптом заговорив тихо, благально. — Ми ж дорослі люди. Це все тимчасово, я ж тобі пояснював: проєкт…
— Чого вона там істерить? — посміхнулася Тома. — Що ти їй наговорив? Що ми розлучилися? Чи що майже розлучаємося?
— Тома, я приїду, — твердо промовив Олег.
— Ні, не приїдеш. Я замки змінила.
— Що… що?
— Що почув.
Вона натиснула «відбій» і перевела телефон у беззвучний режим. Олег дзвонив ще п’ять разів, потім заспокоївся.
Замки Тома, звісно ж, ще не змінила. Але тепер подумала, що варто це зробити. Квартира належала їй ще до шлюбу, тож вона мала на це повне право.
Кілька днів по тому Томі знову зателефонувала Зоя.
— Ну, як ти? — поцікавилася подруга.
— Та, здається, нормально.
— А я тут знову до племінниці їздила, — промовила Зоя. — Бачила твого. Стоїть біля під’їзду з речами, поруч ця дівка. І вони кричать одне на одного на весь двір.
Вона йому: «Ти мені про дружину інше казав!», а він: «Ти все не так зрозуміла!». Сміх та й годі… Сусіди з вікон визирали…
— Та невже, — відгукнулася Тома.
— Він до тебе не заявлявся?
— Ні, а що?
— То куди ж він поїхав із речами?
— Не знаю, — зітхнула Тома, — і знати, чесно кажучи, не хочу.
Олег ще дзвонив їй, потім писав. Тома читала його повідомлення й не відповідала.
«Окремо — то окремо», — подумала вона.
Незабаром подружжя розлучилося. Тома вже знала, що робитиме зі своєю свободою. Рік вона проживе для себе. А там побачимо.
