— Стривай! Тобто твоя мама нишпорить у моєму телефоні, поки я йду в душ, а для тебе це норма?! Їй просто було цікаво, так?! Ти…
…— Алісо, ти можеш пояснити, що це за повідомлення у тебе з Антоном?
Аліса завмерла посеред коридору з рушником на голові та ще вологими після душу плечима. Вона не відразу зрозуміла, про що саме запитав Рома.
На кухні пахло запеченою куркою, із вітальні долинав голос Ніни Павлівни, яка щось незадоволено коментувала щодо занадто дорогих продуктів, а чоловік стояв перед Алісою з її телефоном у руці.
— Що означає «які повідомлення»? — перепитала вона.
— Ну ось ці. Де він тобі пише: «Дякую, що виручила, без тебе б не закрив звіт». А потім ще питає, коли ви будете обговорювати презентацію.
Аліса повільно перевела погляд з Роми на телефон.
— А чому мій телефон у тебе?
Він завагався всього на секунду.
— Мама взяла, щоб подивитися час. Потім там з’явилося повідомлення, вона побачила ім’я, ну і…
— І що «ну і»?
З вітальні з’явилася Ніна Павлівна. Вона не виглядала ані збентеженою, ані винуватою.
Навпаки, йшла з таким виглядом, ніби щойно розкрила серйозний злочин і тепер чекала подяки.
— Алісо, не треба робити з цього трагедію, — сказала вона. — Я просто побачила повідомлення. Телефон лежав відкритий.
— Він був із паролем.
— Ну, Рома ж знає пароль.
Аліса повернулася до чоловіка.
— Ти їй дав пароль?
— Та не «дав». Вона запитала, я сказав. Що тут такого?
Ось тут Аліса вже остаточно зрозуміла, що вечір буде довгим.
Якби подібне сталося вперше, вона, можливо, ще знайшла б сили спокійно пояснювати очевидне.
Але за останні два роки Ніна Павлівна встигла перетворити цікавість на окрему форму сімейного контролю.
Спочатку все виглядало майже смішно. Вона могла прийти в гості й, поки Аліса ставила чайник, зазирнути в пакет із магазину: що купила, скільки, навіщо саме таку марку.
Могла підняти кришку каструлі й запитати, чому суп без м’яса. Могла подивитися квитанцію, залишену на столі, і повідомити, що за інтернет вони платять занадто багато.
Аліса терпіла. Не тому, що їй це подобалося. Просто вважала кожну окрему дрібницю недостатньою причиною для великого скандалу.
Потім Ніна Павлівна почала дозволяти собі більше. Якось вона засунула руку в кишеню куртки Аліси, бо «шукала серветку».
Іншого разу відкрила сумку, щоб «перевірити, чи не забула Аліса ліки, які носить із собою».
Найприкрішим був випадок із документами: свекруха знайшла на комоді папку з банківськими паперами й спокійно гортала їх, коли Аліса увійшла до кімнати.
— Я просто хотіла зрозуміти, як у вас влаштована іпотека, — пояснила тоді Ніна Павлівна.
— У нас немає іпотеки. Квартира моя, — відповіла Аліса.
— Тим більше цікаво, як ти її оформляла.
Після тієї розмови Аліса вперше серйозно поговорила з Ромою.
— Мені не подобається, коли твоя мама чіпає мої речі.
— Та вона ж без злого умислу.
— Я не про умисел. Я про те, що мої речі — мої.
— Ну скажи їй сама, якщо тебе щось дратує.
— Я сказала. Але ти мій чоловік, Рома. Я хочу розуміти, що ти теж вважаєш це ненормальним.
Він тоді знизав плечима й перевів розмову на інше. Начебто дрібниця.
Тільки саме з таких дрібниць і складалося відчуття, що у власному домі Аліса весь час мусить комусь пояснювати, чому не хоче, аби в неї рилися в кишенях.
Після весілля Рома переїхав до неї. Аліса купила цю двокімнатну квартиру за три роки до їхнього знайомства. Спочатку жила сама, потім вони почали зустрічатися, через рік одружилися.
У Роми власного житла не було. Він був прописаний у батьків, але повертатися туди після весілля не хотів, бо з батьком мав напружені стосунки, а мати контролювала кожен його крок.
Парадокс у тому, що саме той контроль, від якого він так прагнув втекти, Рома чомусь вважал цілком нормальним, коли Ніна Павлівна спрямовувала його на невістку.
У перші місяці шлюбу Алісі здавалося, що все налагодиться. У них усе було непогано.
Рома працював інженером, вона — керівником групи в рекламному агентстві. Обоє заробляли нормально, великих боргів не мали.
Аліса не вимагала від чоловіка платити їй «за проживання» чи якимось чином відпрацьовувати те, що квартира належала їй.
Вони ділили побутові витрати, відкладали на відпустку, іноді сварилися через дрібниці. Звичайне життя.
Тільки Ніна Павлівна з’являлася в цьому житті частіше, ніж хотілося б.
Вона могла зателефонувати Ромі вранці, а до вечора вже сидіти у них на кухні. Іноді приносила пироги, іноді банки з соліннями, іноді нічого.
Аліса не була проти гостей як таких. Її дратувало інше: свекруха дуже швидко перестала почуватися гостею.
Вона відкривала шафи, перевіряла холодильник, могла без дозволу дістати одяг Аліси з пральної машини й розвісити «як слід».
Коли Аліса просила так не робити, Ніна Павлівна ображалася.
— Та будь ласка, більше й пальцем не торкнуся, — казала вона, а через тиждень знову бралася за своє.
Рома зазвичай знаходив пояснення:
— Вона звикла допомагати.
— Мені така допомога не потрібна.
— Ну не хвилюйся.
Потім справа дійшла до телефону.
Спочатку Ніна Павлівна просто питала, хто пише. Це ще можна було ігнорувати.
Потім кілька разів брала телефон зі столу, щоб подивитися фотографії. Аліса забирала апарат назад і прямо казала, що їй це не подобається.
Тоді свекруха починала міркувати, що в нормальній родині нема чого приховувати. І Рома несподівано виявився повністю згоден.
— Я взагалі не розумію, навіщо тобі пароль, — сказав він одного вечора.
— Тому що це мій телефон.
— А від кого ти його закриваєш?
— Від усіх. У мене там робоче листування, банківські додатки, особисті повідомлення.
— Від чоловіка теж?
— Рома, справа не в тобі. Я просто не хочу, щоб хтось брав мій телефон і читав усе підряд.
— Ну ось, я свій від тебе не приховую.
— Чудово. Це твоє рішення.
Йому така відповідь не сподобалася. Він ще хвилин двадцять намагався довести, що між подружжям не повинно бути таємниць.
Аліса відповідала одне й те саме: пароль — це не таємниця. Можна бути чесною людиною і при цьому не надавати всім доступ до свого листування.
Суперечка закінчилася нічим. Зате через кілька днів Рома випадково побачив, як Аліса вводить код.
Вона не надала цьому значення. Виявилося — даремно.
Невдовзі мати теж дізналася цей код. Аліса зрозуміла це не відразу.
Перший тривожний дзвінок пролунав, коли Ніна Павлівна раптом запитала її про колегу Катю та відрядження, хоча Аліса при ній про це взагалі не говорила.
— Звідки ви знаєте?
— Рома, напевно, розповідав.
Рома потім запевняв, що нічого не казав. Тоді Аліса змінила пароль.
Через пару тижнів свекруха вже невдоволено говорила синові на кухні:
— У неї знову новий код. Дивно все це.
Аліса випадково це почула.
— Ніно Павлівно, а навіщо вам мій код?
— Мені він не потрібен. Просто сам факт кумедний.
— Який факт?
— Те, що дружина ховає телефон від чоловіка.
— Я не ховаю телефон від чоловіка. Я обмежую доступ до особистої інформації.
— Ну-ну.
Ось це поблажливе «ну-ну» Аліса пам’ятала дуже довго.
Найнеприємніше було навіть не те, що свекруха лізла в її речі. Найгірше — це бачити, що Рома з часом почав дивитися на дружину очима матері.
Спочатку він просто питав, з ким вона обідала. Потім — чому затрималася на роботі. Потім — навіщо їй листуватися з колегою після сьомої вечора.
Якщо Аліса дратувалася, він одразу відповідав:
— А чому ти так реагуєш, якщо все нормально?
Ця логіка зводила її з розуму. Виходило, що сам факт обурення чужим втручанням уже ставав підозрілим.
За місяць до тієї вечері стався ще один неприємний епізод, після якого Аліса вперше серйозно замислилася: а чи не занадто далеко все зайшло.
Вона прийшла додому раніше, ніж зазвичай, і застала Ніну Павлівну в спальні біля туалетного столика.
Свекруха тримала в руках маленький блокнот, куди Аліса іноді записувала витрати та робочі нотатки.
— Що ви робите? — запитала Аліса з порога.
Ніна Павлівна навіть не здригнулася.
— Та нічого. Впало, я підняла.
— Він лежав у закритій шухляді.
— Отже, шухляда була погано закрита.
Аліса мовчки підійшла, взяла блокнот і закрила шухляду. Увечері розповіла про це Ромі. Він знову махнув рукою.
— Ну не варто ж з цього робити велику справу.
— Рома, вона відкрила мою шухляду. У моїй спальні. І читала мій блокнот.
— Звідки ти знаєш, що читала?
— Бо тримала його розгорнутим у руках!
— Може, випадково.
— Випадково відкрити шухляду, дістати блокнот і розгорнути його?
Він знизав плечима:
— Я не знаю, що там було.
— Ось саме. Тебе ніколи немає поруч у той момент, коли вона щось робить, зате ти завжди точно знаєш, що вона не винна.
Рома тоді образився й до пізнього вечора майже не розмовляв. Аліса ж, навпаки, вперше не стала миритися першою.
Їй набридло, що кожна розмова про поведінку свекрухи закінчується тим, що чоловік замикається, ніби претензія адресована особисто йому.
Через кілька днів Ніна Павлівна сама порушила цю тему по телефону.
— Алісо, Рома сказав, що ти через блокнот засмутилася.
— Не через блокнот. Через те, що ви полізли в мою закриту шухляду.
— Ну й дивно, який злочин!
— Я не кажу про злочин. Я прошу не чіпати мої речі.
— А що в тебе там такого?
— Неважливо.
— Ось це твоє «неважливо» й насторожує.
Після цієї фрази Аліса просто завершила дзвінок. Потім ще довго сиділа на кухні й дивилася на екран.
Її особливо вражало, що Ніна Павлівна навіть не намагалася зрозуміти прохання. Для неї будь-яка заборона автоматично означала підозру.
Якщо Аліса не хоче показувати сумку — значить, там є що приховувати; якщо ставить пароль — значить, листується з кимось; якщо закриває шухляду — значить, там лежить щось підозріле.
Рома дедалі частіше підтримував цю логіку. Одного разу він помітив, що Аліса швидко сховала телефон, коли він увійшов до кімнати, і одразу ж запитав:
— Хто писав?
— Катя з роботи.
— А чому ти закрила екран?
— Бо відповіла й поклала телефон.
— Якось різко.
— Рома, ти зараз сам себе чуєш?
— Я просто запитав.
Таких «просто запитав» ставало дедалі більше. О котрій вона вийшла з офісу. Чому їхала додому сорок хвилин, якщо зазвичай тридцять.
Хто був на корпоративному обіді. Чому колега надіслав їй смайлик у загальному чаті…
Аліса спочатку відповідала, потім почала сердитися, а Рома будь-яку злість сприймав як додатковий доказ того, що вона щось приховує.
Найгірше було те, що жодних реальних причин для ревнощів у нього не було.
Аліса ніколи не зраджувала, не заводила таємних романів, не зникала вечорами. Але поступово їй почали пред’являти не факти, а можливість факту.
Раз колега — чоловік, значить, потенційно підозріло. Раз робота закінчилася пізніше — значить, треба уточнити, де вона була. Раз телефон із паролем — значить, є секрети.
Одного разу Аліса прямо запитала:
— Ти мені взагалі довіряєш?
Рома відповів не відразу.
— Довіряю. Але довіру треба підтримувати.
— Чим? Щоденними звітами?
— Нормальним ставленням до питань.
— Тобто якщо я спокійно відповідаю на допит, тоді я чесна?
— Ось бачиш, ти знову називаєш це допитом.
Після тієї розмови Аліса вперше подумала, що вони обговорюють уже не Ніну Павлівну. Мати просто задавала напрямок, а Рома поступово навчився продовжувати без неї. І це лякало найбільше.
Останньою краплею стала та сама сімейна вечеря.
Ніна Павлівна зателефонувала вдень і сказала, що хоче зайти ввечері. Аліса не була в захваті, але погодилася.
Робочий тиждень був важким, в агентстві здавали великий проєкт, і вона кілька днів поверталася додому пізніше, ніж зазвичай.
Того дня теж затрималася майже на годину. По дорозі купила продукти, бо Рома попросив приготувати щось «нормальне, раз мама прийде».
Коли Аліса увійшла до квартири, Ніна Павлівна вже була там. Сиділа на дивані й дивилася телевізор. Рома нарізав овочі на кухні.
— О, нарешті, — сказала свекруха. — Я вже думала, ти знову до ночі.
— Робота, — коротко відповіла Аліса.
— Робота роботою, а сім’я теж має тебе бачити.
Аліса вирішила не починати суперечки. Поклала сумку, допомогла накрити стіл, а потім сказала, що швидко прийме душ і повернеться.
Телефон залишила на журнальному столику. Вона спеціально не брала його з собою, бо не бачила жодної причини ховати апарат. Пароль був новий, відомий лише їй і Ромі.
Через п’ятнадцять хвилин вона вийшла з ванної в халаті, з мокрим волоссям під рушником. З вітальні вже долинали роздратовані голоси.
— Мамо, ну може, це справді робота, — казав Рома.
— Робота? О пів на восьму вечора? Ти сам себе чуєш?
Аліса увійшла й побачила свій телефон у руках Ніни Павлівни.
На екрані була відкрита переписка з Антоном, колегою з сусіднього відділу.
— Покладіть телефон, — сказала Аліса.
Ніна Павлівна навіть не відразу зреагувала.
— Алісочко, а ти спочатку поясни, чому тобі чоловік увечері пише «дякую, що виручила»?
— Тому що я виручила його по роботі. Покладіть телефон.
— І ще зустріч пропонує!
— Обговорення презентації. В офісі. Завтра вранці.
— Ну звичайно.
Рома взяв телефон у матері й сам переглянув повідомлення.
Аліса дивилася на нього й чекала, що він зараз хоча б усвідомить, наскільки все це ненормально. Але замість цього чоловік нахмурився.
— А чому ти мені не розповідала, що з Антоном постійно листуєшся?
— Тому що я тобі не звітую про кожне робоче повідомлення.
— Але ви часто спілкуєтеся.
— Ми працюємо разом над проєктом.
Ніна Павлівна сіла в крісло, склала руки на грудях і спостерігала, наче на іспиті.
— Ось я й кажу Ромі, — втрутилася вона. — Ви там надто вже близько спілкуєтеся.
Аліса кілька секунд мовчала. Потім підійшла до чоловіка й забрала телефон з його рук.
— Хто дав їй пароль?
Рома відвів погляд.
— Я.
— Навіщо?
— Та вона просто хотіла подивитися фотографії з нашої поїздки.
— Коли?
— Не знаю. Тиждень тому, може.
— І ти не бачив нічого дивного в тому, щоб дати їй пароль від мого телефону без мого дозволу?
— Алісо, ну що ти знову починаєш? Вона ж не знала, що там прийде повідомлення.
— Але вона відкрила листування.
— Ну, побачила сповіщення й відкрила.
Ніна Павлівна невдоволено пирхнула.
— Якщо там нічого такого немає, чого ти так нервуєш?
Аліса відчула, як злість піднімається хвилею звідкись із живота. Вона перевела погляд на свекруху, потім знову на чоловіка.
— Ви зараз обоє серйозно?
— Не перекручуй, — сказав Рома. — Просто поясни нормально, що у тебе за спілкування з цим Антоном.
— Я вже пояснила. Робоче.
— Ну а ось це «дякую, що виручила»?
— Рома, ти знущаєшся?
— Я ставлю питання!
— Ні, ти влаштовуєш допит на підставі матеріалів, які твоя мати вкрала з мого телефону.
— Ніхто нічого не крав!
— Вона взяла мій телефон без дозволу, ввела пароль, який ти їй дав, і почала читати листування. Як це ще назвати?
— Ну не треба гучних слів, — сказав він.
І ось тоді Аліса зрозуміла, що справа навіть не в Ніні Павлівні. З нею все давно було зрозуміло. Вона лізла, бо звикла, що їй дозволяють.
Головна проблема стояла зараз перед Алісою й вимагала пояснення звичайного робочого повідомлення.
— Стоп! Тобто твоя мати риється в моєму телефоні, поки я йду в душ, а для тебе це норма?! Їй просто було цікаво, так?!
Ти дозволяєш їй читати мої листування й влаштовувати допити, а я маю нормально на це реагувати?! Мені набридло це тотальне стеження й твоя безхребетність!
Рома різко змінився на обличчі.
— Не треба образ.
— Тоді не поводься так, щоб у мене інших слів не залишалося!
— Ти зараз ще й мене винною зробиш? — втрутилася Ніна Павлівна. — А я, між іншим, сина захищаю.
— Від чого? Від робочого чату?
— Від тебе, якщо буде потрібно.
— Мамо, зачекай, — роздратовано сказав Рома, але не тому, що був проти її слів. Швидше йому заважало, що вона перебиває.
— Ні, нехай говорить, — сказала Аліса. — Мені навіть цікаво.
Ніна Павлівна підвелася.
— Я завжди казала Ромі, що ти занадто самостійна. Усе сама, усе окремо. Квартира твоя, телефон під паролем, гроші свої. А чоловік тоді у тебе хто?
— Чоловік — це чоловік. Не власник мого телефону.
— Ось! Ось саме це я й маю на увазі. У нормальної жінки перед чоловіком немає таємниць.
— У мене немає таємниць. Але в мене є особисте листування.
— Яке ще особисте листування, а чоловік?
— Робоче.
— Ти можеш це повторювати сто разів!
Рома знову втрутився:
— Алісо, ну справді, ти могла просто спокійно показати листування й усе. Навіщо одразу влаштовувати скандал?
Аліса подивилася на нього майже з подивом.
— Ти досі не розумієш?
— Що я маю зрозуміти?
— Що я не зобов’язана доводити тобі свою невинність щоразу, коли твоя мати щось вигадає.
— Ніхто нічого не вигадав. Ми бачимо повідомлення.
— Так. Робочі повідомлення.
— Але ти весь час з ним на зв’язку.
— Тому що ми працюємо над одним проєктом!
Ніна Павлівна знову сіла, явно задоволена тим, що син тримає позицію.
— Я б на твоєму місці, Рома, взагалі попросила показати весь чат, — сказала вона.
— А я б на вашому місці зараз встала й пішла з моєї квартири, — відповіла Аліса.
Свекруха зблідла.
— Що?
— Ви чудово почули. Ідіть.
— Алісо, ти вже перегинаєш палицю, — сказав Рома.
— Ні. Ви перегнули. Дуже давно.
— Мама нікуди не піде посеред вечері.
— Тоді йдіть разом і вечеряйте у неї.
Він дивився на дружину так, ніби чекав, що вона зараз заспокоїться і вибачиться. Але Аліса вже сама відчувала, що назад цю розмову не повернути.
Вона занадто довго терпіла, занадто багато разів пояснювала, занадто часто чула одне й те саме: «А що такого?».
Ось тепер їй самій стало цікаво, що ж такого буде, якщо вона нарешті перестане вмовляти людей поважати її в її ж власному домі.
— Рома, збери речі, — сказала вона.
— Ти що?
— Ти теж йдеш.
— З глузду з’їхала?
— Ні. Просто більше не хочу жити з людиною, яка вважає нормальним віддавати матері пароль від мого телефону, а потім допитувати мене щодо її знахідок.
— Та ми посварилися всього один раз!
— Один раз? Ти серйозно? Кишені — раз. Сумка — раз. Документи — раз. Телефон — скільки вже? І щоразу ти пояснюєш мені, чому я маю вдавати, ніби нічого страшного!
— Алісо, не кидайся словами з-опалу.
— Я два роки не кидалася.
Ніна Павлівна встала й схопила сумку.
— Ромо, ходімо. Не принижуйся перед нею!
— Мамо, зачекай!
— Що чекати? Вона виганяє тебе з дому, де ти — господар!
Аліса ледь не розсміялася від абсурдності ситуації.
— Ніно Павлівно, ця квартира моя. Вона куплена до шлюбу. Рома це чудово знає.
— Ну і що? Ви ж сім’я!
— Схоже, вже ні.
Рома різко повернувся до матері.
— Мамо, йди поки що додому. Я сам розберуся.
— Ні, синку, я тебе тут одного не залишу.
— Ось тому він і не може нічого вирішити без вас, — сказала Аліса. — Навіть зараз.
Рома почервонів.
— Та годі вже про мою матір!
— Я б із радістю. Тільки вона весь час у нашому шлюбі третя.
Ніна Павлівна вийшла першою, все ще щось обурено кажучи про невдячність і дивні сучасні порядки. Двері за нею зачинилися. Рома залишився стояти в коридорі.
— Ти справді хочеш, щоб я пішов? — запитав він уже тихіше.
— Так.
— Прямо сьогодні?
— Прямо сьогодні.
— І куди мені йти?
— До мами. Вона все одно вважає, що має знати про тебе абсолютно все. Тепер вам буде зручніше.
Він нічого не відповів. Пішов у спальню й почав збирати речі. Аліса сіла на диван, відклала телефон і вперше за весь вечір відчула не злість, а втому.
Така втома буває після тривалого напруження, коли нарешті перестаєш тримати спину прямо.
Рома зібрав дві спортивні сумки. Перед виходом ще спробував посперечатися.
— Ми потім поговоримо, коли ти охолонеш.
— Не треба розраховувати, що це мине до ранку.
— Ти зруйнуєш шлюб через телефон!
— Ні, Рома. Шлюб зруйнувався через те, що ти не бачиш нічого поганого в тому, щоб мене перевіряти.
Він взяв сумки й пішов.
Наступного дня Аліса змінила пароль на телефоні, хоча в цьому вже не було колишньої необхідності.
Потім забрала у Роми ключі. Зробила вона це через пару днів, коли він приїхав по речі. Він уже був спокійнішим і навіть намагався говорити примирливо.
— Я з мамою поговорив.
— Вітаю.
— Вона пообіцяла більше не втручатися.
— А ти?
— Що я?
— Ти теж вважаєш, що зробив щось не так?
Рома замовк.
— Мабуть, не треба було давати їй пароль.
— І все?
— Ну а що ще?
Цієї відповіді Алісі виявилося достатньо.
Через два тижні вона подала на розлучення. Рома спочатку не вірив, що вона справді доведе справу до кінця. Писав повідомлення, намагався дзвонити, кілька разів приїжджав.
Кожна розмова зводилася до одного: він визнавав якусь одну помилку, але все одно вважав реакцію Аліси надмірною. А вона втомилася пояснювати.
Квартира залишилася за нею, як і була її до шлюбу. Рома тимчасово повернувся до Ніни Павлівни.
Від знайомих Аліса чула, що там він почувався не надто комфортно.
Мати швидко повернулася до старих звичок: питала, о котрій він прийде, хто йому дзвонить, чому він не відповідає одразу, куди збирається ввечері. Рома дратувався, але терпів.
Приблизно через чотири місяці після розлучення він почав зустрічатися з жінкою на ім’я Ірина. Аліса дізналася про це випадково від спільної знайомої й взагалі не надала цьому значення.
У неї самої було достатньо роботи й нового життя, щоб стежити за колишнім чоловіком.
А потім історія повторилася майже дослівно.
Ніна Павлівна одного разу взяла телефон сина, поки він був у ванній. Прочитала листування з Іриною, знайшла там обговорення їхніх спільних планів на вихідні й чомусь вирішила, що жінка налаштовує Рому проти сім’ї.
Знайшла номер Ірини й написала їй сама. Спочатку ввічливо. Потім уже з претензіями: навіщо вона «відриває сина від матері», що за манера зустрічатися з чоловіком і не знайомитися з його батьками як слід.
Ірина терпіти не стала. Через кілька днів стосунки закінчилися.
Ось тоді Рома вперше влаштував матері справжній скандал. І поставив пароль на телефон. Вимагав не чіпати його речі. Сказав, що його листування нікого не стосується.
Ніна Павлівна, звісно, страшенно образилася.
Коли ця історія дійшла до Аліси, вона лише посміхнулася. Особливо її розвеселила фраза, яку Рома, за словами знайомого, кричав матері:
— Це моє особисте життя! Ти не маєш права туди лізти!
Неймовірно. Виявилося, людина все-таки здатна розуміти дуже прості речі. Просто тоді, коли вони стосуються його самого.
Рома ще раз написав Алісі. Повідомлення було несподівано відвертим: «Тепер розумію, що ти тоді відчувала. Я був неправий».
Вона прочитала його ввечері після роботи. Деякий час дивилася на екран, потім відповіла: «Добре, що зрозумів».
Через хвилину надійшло: «Може, побачимося?»
Аліса не стала відповідати. Їй уже було байдуже, наскільки щирим був його порив. Головне — її власні кордони нарешті залишалися недоторканними.
