— Так, дорогі родичі, звільняємо приміщення! — скомандувала вона. — За пів години приїдуть нові господарі з речами.
Ангеліна благально поглянула на старшу дочку, але та лише з огидою фиркнула.
— Інно, ти що коїш? Ти ж рідну матір на вулицю викидаєш! — тихо сказав Олег.
— Вона сама хотіла на свіже повітря, от хай в селі й дихає! — огризнулася Інна. — Мені дитину треба піднімати, у Лізоньки майбутнє! Не те що у вашої зачуханої Дашки…
…— Забирай свою нагулюху, хай мої очі її не бачать, — процідила Ангеліна доньці, навіть не глянувши на згорток із новонародженою, крихітною онукою.
Вероніка завмерла у дверях кімнати. Всередині все покривалося крижаною кіркою.
У руках вона тримала дводенну Дашу. Мала мирно сопіла, не підозрюючи, що рідна бабуся вже винесла їй вирок.
— Мамо, ти взагалі себе чуєш? — голос Вероніки тремтів. — Що ти верзеш?
— А що я такого сказала? — Ангеліна байдуже перегорнула сторінку модного журналу. — Ліза — моя перша онука, я в неї всю душу вклала. А ця… твоя…
Вона запнулася, підбираючи слово. Ця секундна тиша вдарила Вероніку сильніше за будь-яку образу.
У цей момент до кімнати вальяжно увійшла старша сестра, Інна, шарудячи дорогими пакетами.
— Ой, дівчата, знову розборки? — Інна поблажливо посміхнулася, дістаючи з сумки розкішну дитячу сукню. — Мамусю, дивись.
Цю красу я Лізоньці на три роки відхватила! Твої сто тисяч якраз під нуль пішли! Наряди, взуття, кафе та торт на замовлення…
Вероніка відчула, як пальці намертво впилися в кухонний рушник.
Ці сто тисяч мати обіцяла їй на перший внесок за іпотеку. Домовлялися ж іще місяць тому!
— Інно, звідки в тебе ці гроші? — тихо запитала Вероніка, дивлячись сестрі прямо в очі.
— Як це звідки? Мама дала, — Інна знизала плечима й по-господарськи заглянула в холодильник. — Лізі потрібне нормальне свято. Вона у нас дівчинка особлива.
— А Даша, значить, другого сорту? — Вероніка повернулася до матері. — Мамо, ти ж обіцяла! Ми з Олегом уже документи на квартиру підготували!
Ангеліна навіть не підняла очей від глянцю. Обличчя — кам’яна маска.
— Інні потрібніше, — відрізала мати сухим, роздратованим тоном. — У її чоловіка зараз криза, він без роботи. А ви з Олегом самі впораєтеся. Молоді, викрутитеся.
Вероніка мовчки розвернулася й пішла.
На порозі вона почула, як мати захоплено воркує з Інною, обговорюючи меню для майбутнього банкету «справжньої» онуки…
Минуло два роки. Два роки нескінченної роботи, безсонних ночей і жорсткої економії.
Вероніка з чоловіком таки взяли квартиру, але Олег тепер пахав на двох роботах, і вони практично не бачилися.
Мати за цей час приїжджала тричі. Забігала максимум на десять хвилин.
Кидала копійчані пластикові брязкальця з переходу й сідала на самий край дивана, ніби боялася замаститися.
— Якась вона у тебе хвороблива, — кинула Ангеліна, ледь глянувши на дворічну Дашу, яка тягнула їй свій улюблений кубик. — Ось Лізка в її віці вже вірші напам’ять шпарила й на шпагат сідала.
— Даша здорова, мамо, — стримуючи гнів, відповіла Вероніка. — Просто вона спокійна.
— Ну-ну, втішай себе, — хмикнула мати й тут же схопила телефон, що завібрував. — О, Інночка! Лізу треба з фігурного катання забрати, я побігла!
Сімейні свята перетворилися на тортуру. На ювілеї Ангеліни в ресторані Ліза, одягнена як маленька принцеса, сиділа на колінах у бабусі.
Та без зупину годувала її делікатесами й цілувала в маківку.
Даша тихо тулилася до батька, відчуваючи крижане ігнорування.
— А тепер — головний сюрприз для моєї улюбленої дівчинки! — голосно оголосила Ангеліна й дістала оксамитову коробочку.
Усередині виблискували золоті сережки з діамантами. Їхня вартість дорівнювала трьом місячним зарплатам Олега.
Інна переможно поглянула на молодшу сестру, аж сяючи від тріумфу.
— Знаєте, мамо, це вже перебір, — не витримав Олег, притискаючи до себе знічену Дашу. — Одну дитину золотом осипаєте, а другу ніби й не помічаєте. Вона ж теж ваша онука!
— Молодий чоловіче, не вчи мене жити, — крижаним тоном обрубала Ангеліна. — Кому хочу, тому й дарую. Це мої особисті гроші. До старшої онуки я більше звикла, це нормально.
Вероніка встала, взяла доньку на руки й мовчки попрямувала до виходу. З цією «фальшивою родиною» було покінчено.
Але найстрашніше відкриття чекало на неї за тиждень, коли на порозі з’явився знайомий літній нотаріус.
— Вероніко Сергіївно, я не мав права мовчати, — чоловік зітхнув і простягнув їй папери. — Ваша мати підписала договір дарування.
Вероніка пробігла очима по рядках. Земля пішла з-під ніг.
Ангеліна відписала свою величезну трикімнатну квартиру в центрі Інні та Лізі. Сама залишилася там на правах гостя, повністю довірившись старшій дочці.
— Вона вчинила безглуздо, — тихо додав нотаріус. — Інна Юріївна вже виставила нерухомість на продаж.
Вероніка набрала матір — «абонент заблокований». Через годину вона вже стукала у двері батьківської квартири.
Серце калатало в горлі. Двері відчинила Інна в шовковому халаті й з келихом в руці.
— А, з’явилася, жебрачко? — усміхнулася сестра, перекриваючи собою прохід. — За долею прийшла? Запізнилася, красуне, тут усе моє й Лізоньки.
— Де мама? — Вероніка спробувала пройти, але Інна грубо штовхнула її в плече. — Пусти!
— Вероніко, йди сюди! Вона в кімнаті, речі збирає, — долинув із глибини коридору голос Олега, який приїхав з дружиною і вже протиснувся вглиб.
Вероніка пройшла повз сестру. Мати сиділа на підлозі серед картонних коробок.
Куди поділася вся пиха? Перед ними сиділа зламана, постаріла баба.
— Донечко… — прошепотіла Ангеліна, піднімаючи заплакані очі. — Інна каже, що мені краще в село… у старий бабусин будинок.
Каже, Лізі треба елітну школу оплачувати, а ця квартира занадто дорога в утриманні. І гроші…
Вероніка дивилася на матір. Всередині — ні жалю, ні тріумфу. Тільки дзвінка порожнеча.
— Ти сама все їй віддала, мамо, — спокійно сказала вона, не підходячи близько. — Ти ж кричала, що Ліза — твоя єдина кров.
— Та я ж не думала, що Інночка так зі мною! — розридалася Ангеліна, хапаючи Вероніку за поли пальта. — Допоможи мені! Ти ж юрист, оскарж цю чортову дарчу!
— Мамо, ти була при здоровому глузді, коли підписувала документи. Юридично тут усе чисто. Нічого вже не вдієш, — холодно відповіла Вероніка й прибрала її руку.
До кімнати зайшла Інна, демонстративно дивлячись в екран телефона.
— Так, дорогі родичі, звільняємо приміщення! — скомандувала вона. — За пів години приїдуть нові господарі з речами.
Ангеліна благально поглянула на старшу дочку, але та лише з огидою фиркнула.
— Інно, ти що коїш? Ти ж рідну матір на вулицю викидаєш! — тихо сказав Олег.
— Вона сама хотіла на свіже повітря, от хай в селі й дихає! — огризнулася Інна. — Мені дитину треба піднімати, у Лізоньки майбутнє! Не те що у вашої зачуханої Дашки.
Олег зробив крок уперед, але Вероніка зупинила його рухом руки.
Сенсу сперечатися не було. Ці люди самі знищили своє життя.
Вони допомогли матері донести коробки до старенької машини Олега. Всю дорогу до напівзруйнованої сільської хати Ангеліна мовчала, уткнувшись у стару хустку.
Коли приїхали, Олег швидко розтопив піч і приніс води з колодязя — просто виконував людський обов’язок. Вероніка стояла на порозі, дивлячись на облуплені стіни.
— Я буду навідуватися, мамо. Продукти привезу, ліки, — рівним, чужим голосом сказала вона. — Але Дашу я сюди не привезу. У неї немає бабусі.
Ангеліна гірко заридала, нарешті усвідомивши, що втратила все. Включаючи любов тієї доньки, яку так довго й жорстоко відштовхувала.
Вероніка розвернулася, сіла в машину до чоловіка, і вони поїхали додому. Туди, де разом з нянею на них чекала їхня маленька, улюблена Даша.
