— Тамаро! — гукнув Руслан, щойно прокинувшись. — Забув тобі сказати. Я вчора розмовляв із Тимуром.
Тамара миттєво з’явилася в спальні.
«Зуби чистила», — подумки зазначив чоловік.
— І? — з розпачем видихнула дружина.
— У суботу приїжджає. Тож треба б продуктів купити, щоб зустріти гостя як належить.
Тамара безсило впала на ліжко.
— Русю, ну це просто неможливо! Адже твоя сестра тільки в понеділок поїхала!
Руслан обійняв дружину й легко перекинув її через себе.
Тамара, попри те, що народила двох синів і доньку, залишалася такою ж стрункою й легкою, як і раніше.
Такою, якою він покохав її десять років тому, коли приїхав на навчання.
Ось тільки характер у дружини з того часу помітно змінився. Вона стала буркотливою, вічно усім незадоволеною.
А головне розчарування Руслана — Тамара терпіти не могла присутність його родичів у їхньому домі, а їх, як на гріх, було забагато. І їздили вони в гості без упину.
То рідний дядько приїжджав за товаром і, звісно ж, зупинявся в улюбленого племінника.
То сестра Роза разом із синами зненацька з’являлася наприкінці травня й гостювала більше місяця.
То хтось із рідні їхав проїздом — і знову до них, до Руслана з Тамарою.
Руслан щиро не розумів, чому Тома сердиться. Це ж його рідні люди!
Усіх треба зустріти, привезти додому, смачно нагодувати, запропонувати найкраще місце.
Родичі теж ніколи не приїжджали з порожніми руками: завжди привозили найсвіжіші фрукти та овочі, різні ласощі, іграшки для дітей.
— Мені нічого цього не треба!
Втомлено казала Тамара, коли черговий дядечко чи тітонька в яскравій сукні переступали їхній поріг.
— Я все це можу купити на ринку, — гарячкувала дружина. — Я хочу спокійно жити своєю сім’єю: ти, я й діти.
Правду казав мій батько, — бурмотіла вона вже запізно вночі, — будеш усе життя столи накривати та ліжка застеляти. Так і вийшло! Так і вийшло! — ридала бідна жінка.
Чоловік цілував кохану й запитував:
— А що тобі потрібно, люба? Якщо фрукти й смаколики тебе не влаштовують?
— Хочу сережки, — оживлялася Томка.
І вже наступного дня блакитноока красуня ставала власницею надзвичайно милих золотих сережок.
Приїзд наступного родича приніс із собою флакон парфумів, а згодом Руслан подарував Томочці пральну машину-автомат
Вони тоді тільки-но з’явилися. Щоправда, довелося влізти в чималі борги.
Але чого не зробиш заради дорогих людей — родичів та красуні-дружини.
Проте раділа Тома недовго, смуток усе одно огортав жінку.
— Томо, ну чого б тобі ще хотілося? — повсякчас запитував Руслан.
— Нічого! — чітко, по складах відповідала вона. — Зовсім небагато: пожити спокійно бодай рік без твоєї рідні.
Як це вдалося Руслану — чи то він домовився зі своїми численними родичами, чи то вони того року не мали жодних справ у столиці, — але потік і справді перервався майже на рік.
І ось знову! Спочатку приїхала сестра Роза з речами для синів — її хлопчики вступили до університету.
Задоволена й добре налаштована Роза поїхала в понеділок, і ось, будь ласка, — приїжджає Тимур.
— Надовго? — з розпачем запитала Тамара в чоловіка.
— Нічого не знаю. Приїде — сам усе розповість, — весело відповів Руслан і побіг умиватися.
Тимур приїхав, як завжди, з повними руками: приніс жовту диню, що випромінювала неймовірний аромат, гладенький, наче полірований, кавун та бурштиновий виноград.
Крізь великі ягоди можна було розглядати світ, мов крізь скляні кульки, і лише кілька великих кісточок усередині соковитої м’якоті нагадували про те, що це фрукт. І надзвичайно солодкий!
За щедро накритим столом родич повідомив, що приїхав на навчання до Академії МВС.
— На підвищення кваліфікації, — гучно й гордо оголосив він господарям квартири. — На пів року, — додав, помовчавши.
Тамара ледь не зомліла. Вона заледве стримала сльози, що готові були ринути з очей.
Постелили Тимуру, як завжди й усім гостям, у вітальні. Хлопчики, які мешкали в найбільшій кімнаті, пішли ночувати до Томиної матері. І це теж було проблемою.
Ну гаразд, тиждень пожити у бабусі — це ж радість! Але пів року! Ні! Ще ніхто й ніколи не залишався так надовго!
Руслан відтягував час сну, чудово розуміючи, що дружина зараз влаштує йому гучний скандал.
До спальні він зайшов уже зовсім пізно, майже під ранок. Тамара не спала й накинулася на чоловіка з кулаками в буквальному сенсі слова.
Лупцюючи чоловіка своїми крихітними, міцно стиснутими кулачками, вона ридала й дорікала:
— Та як ти не розумієш, бовдуре, я тебе кохаю й хочу бути тільки з тобою! Знову чужий чоловік у домі! Пери йому, готуй… — і Тамара зарила обличчям у подушку від розпачу.
Руслан погладив дружину по волоссю, міцно поцілував і сказав:
— Він не чужий, він мій дядько. Я не можу вигнати його на вулицю.
Але вже наступного дня за вечерею Тимур повідомив, що слухачам Академії надають гуртожиток. Зібравши всі свої речі, він з’їхав того ж вечора.
Тамара була на сьомому небі від щастя, що так легко й швидко позбулася родича, але радість тривала недовго.
— Я там не можу, — побідкався Тимур буквально за кілька днів. — Чотири людини в кімнаті, душ на поверсі, спільний туалет, погано прибирають. Я так не звик.
Та тут ще й дружина вирішила приїхати на свята. Руслане, я знаю, що у твоєї дружини є однокімнатна квартира, яку вона здає. Можна я в ній поживу?
— Звичайно! — вигукнув Руслан. — Як же я сам не здогадався вам запропонувати?!
Почувши цю новину, Тамара просто розревілася:
— Ні! Ніколи, нізащо у світі! Марина — дуже охайна квартирантка. Де ми потім таку знайдемо? Як я її виставлю на вулицю?
— Тамаро! Не ганьби мене перед родиною. Я сам усе владнаю, Марину переселю і знайду тобі потім нову мешканку.
— Роби що хочеш! — махнула дружина рукою.
Через місяць стало зрозуміло, що гроші за оренду однокімнатної квартири були не такі вже й великі, але прожити без них виявилося непросто.
А тут ще, як на зло, у доньки розвалилися чоботи, і грошей на нові зовсім не було.
— Іди й запитай у Тимура, — наполягала Тамара. — Ну він же має розуміти, що ці гроші для нас — вагома сума, а він нас їх позбавив.
Після таких слів Руслан розлютився не на жарт:
— Ти хочеш мене зганьбити перед усією ріднею?! Щоб я у рідного дядька, маминого молодшого брата, гроші брав?
Та ти що, зовсім не поважаєш родинні цінності й традиції? Будуть чоботи у доньки! Завтра ж купимо.
Руслан дотримав слова — чоботи для доньки купили. І всі інші проблеми, що виникали, він вирішував одразу ж, утім, як і завжди.
Адже справа була не в цьому. Тамарі більше не хотілося зустрічати гостей і створювати для них усілякі вигоди.
Вона знала, що Руслан набрав чимало боргів за ті пів року, що Тимур жив і навчався тут.
Але якось зимового вечора Тамара вибухнула бурхливою істерикою й навіть закричала, щоб Руслан теж забирався з дому слідом за своїм дядьком, у ту саму квартиру.
— Та що сталося? Поясни! — Руслан нічого не міг утямити через ридання дружини.
— Тату, — донька вирішила втрутитися, хоча в родині не було прийнято залучати дітей до з’ясування стосунків, — ми сьогодні з мамою зустріли дядька Тимура.
Неприємний холодок пробіг у Руслана по спині.
— І що? — тихо запитав він, припускаючи найжахливіше: що Тамара почала вимагати у Тимура гроші, кричати просто на вулиці чи влаштувала скандал на очах у перехожих.
— Він на машині їхав, — відповіла донька.
— А-а-а, — з полегшенням промовив Руслан. — То ви з ним не розмовляли?
— Чому ж не розмовляли! Дуже навіть добре поговорили, — втрутилася дружина. — Іди, донечко, далі я сама все татові розповім.
Донька неохоче покинула кімнату.
— Мамо, тільки не лай тата. Він же тут ні до чого.
Донька обожнювала батька за його розум, спокій та доброту.
Вона завжди важко переносила, коли про нього говорили погано, а тим паче її мама, яку вона теж палко любила.
— Вийди, я тобі сказала!
Жарти з матір’ю ставали небезпечними, і мала, яка вже відкрила була рота, щоб якось розрядити обстановку гумором, швидко зникла, зачинивши за собою двері.
— Отож! Твій дядько вискочив із машини, кинувся до нас із привітаннями й запропонував підвезти!
— Ну, так добре ж! Підвіз би вас. Тамаро, — Руслан докірливо поглянув на дружину, — Тимур вийшов із таксі, помітивши тебе! Що тебе знову не влаштовує?
У цей момент Руслан злякався, що стеля впаде на підлогу, а стіни розсиплються на порох.
Дружина закричала так, як ніколи раніше:
— Таксі?! Таксі, кажеш?! Ні, мій милий. Він сидів за кермом цієї машини! І одразу ж повідомив мені, що купив її днями.
Йому, бачте, набридло їздити на тролейбусі та метро. А на таксі витрачається багато грошей. На таксі — забагато, розумієш?!
А на власну машину — мало! Руслане! Ти розумієш, скільки коштує машина?
Він живе в нашій квартирі безкоштовно, а купує машину! Бо таксі дороге. Це ж просто абсурд! Чому ти мовчиш?
— Тихо, жінко! Мої родичі вміють рахувати гроші. А ти припини істерику! Це не твоя справа.
Руслан грізно поглянув на дружину, відбивши в неї будь-яке бажання кричати далі й роздмухувати цю тему.
Аж до самої весни подружжя більше не поверталося до цієї розмови. Стосунки в родині охололи, і навіть завжди галасливі хлопчаки притихли.
Але якось у середині березня Руслан обережно натякнув, що ввечері прийде Тимур — він їде в неділю й хоче попрощатися.
Тамара, добре пам’ятаючи гнів чоловіка, лише зітхнула, а наступного дня заздалегідь накупила продуктів для вечері.
Тимур прибув з усіма своїми речами. На кухонний стіл він поставив велику коробку, в якій виявилися дорогі дефіцитні продукти: якісний напій, салямі, сир і багато іншого.
Тамара сплеснула в долоні, сказавши про людське око:
— Ой, навіщо? Не треба було! — а про себе подумала, що це не була навіть десята частина тих збитків, яких вони зазнали за час перебування Тимура в її квартирі.
За столом багато жартували й сміялися. Чоловіки добряче випили. І ось настав час останнього тосту.
Тимур легко підвівся, зупинивши жестом племінника, який спробував одразу ж підхопитися слідом.
— Сиди, любий! Я говоритиму. Про те, яка твоя дружина розумниця й красуня! Який ти справжній чоловік!
Тамара опустила очі й знову з гіркотою подумала: «Твої солодкі промови на хліб не намажеш».
— Мої дорогі, — продовжував Тимур, — із глибокою вдячністю я повертаю вам ключ від вашої квартири, де я прожив без турбот, наче у себе вдома.
І дружина до мене приїжджала, і мати, і діти навідувалися. Дякую вам за цю можливість!
І він, злегка вклонившись, передав Руслану ключ. Руслан одразу ж віддав його дружині.
Взявши його в руки, Тамара побачила, що на кільці не один, а два ключі.
— Тимуре, ви забули тут свій ключ, — і вона почала від’єднувати другий.
Тимур махнув рукою:
— Ні, Тамаро, я нічого не забув. Цей ключ теж ваш.
Тамара здивовано подивилася на обидва ключі — вони були геть різні.
— Але це ж не дублікат, — здивовано запитала вона.
— Ні, — відповів Тимур. — Це зовсім інший ключ. Руслане, підемо завтра до нотаріуса.
Подружжя спантеличено дивилося на чоловіка.
— Підійдіть-но сюди, — покликав він їх.
Підійшовши до вікна, він широко відчинив стулку.
— Бачите он ту сіру машину? — Тимур вказав на припарковану у дворі красуню. — Вона ваша. Залишилося підписати документи.
— Дядьку!.. — лише й зміг прошепотіти Руслан.
— Діти! — Тимур перейшов на жартівливий тон. — Від імені профкому й завкому! — розсміявшись зі свого жарту, дядько продовжив: — А також від усієї родини!
Це вам наш подарунок. За вашу доброту, щирість і гостинність. Посвідчення водія є у тебе, Руслане?
— У мене є! — пискнула Тамара.
Чоловіки подивилися на неї з повагою.
— Звідки, Томко? Ти мені ніколи нічого не казала, — чоловік здивовано розглядав дружину.
— А я колись у навчально-виробничому комбінаті попросилася на шофера. З кожного класу брали лише одну дівчинку до групи водіїв.
Ніхто не хотів, а я пішла. Дівчата сміялися з мене, адже машин тоді взагалі ні в кого не було.
Та й зараз ні в кого з моїх однокласниць немає. А я їм тоді сказала, що в мене буде чоловік із машиною!
Руслан міцно обійняв дружину.
— Вибачте, дядько Тимуре, — прошепотіла вона.
— За що ж, люба? — здивувався дядько.
Але Тамара, розплакавшись і сховавши обличчя на плечі в чоловіка, лише похитала головою:
— За мою жадібність, — крізь сльози відповіла вона.
