— Тамаро Василівно, будь ласка, присядьте он там.
Ксенія недбало махнула рукою. У пальцях невістки була затиснута кухонна щітка з дерев’яною ручкою.
Тамара Василівна зупинилася на порозі кухні й простежила за жестом.
У самому кутку, між стіною й батареєю, стояв крихітний складаний стільчик. Місця там ледь вистачало, щоб втиснути коліна.
— Туди? — Тамара Василівна підняла брову.
— Ну так. — Ксенія відвернулася до робочої поверхні. — А то ви тут стоїте просто на проході. Мені треба крутитися, готувати. Ви заважатимете.
Тамара щільно стиснула губи. Заважатиме вона… У своїй власній квартирі!
Цю однокімнатну квартиру в хорошому районі Тамара купила шість років тому. Вклала всі заощадження, взяла невеликий кредит, який сама ж і виплатила.
Хотіла забезпечити Олега житлом, щоб син починав життя не з чужих орендованих кутків.
Оформила, звісно, на себе. Життя довге, хто знає, що може статися.
Два роки тому син привів Ксенію. Дівчина з багатодітної сім’ї, приїхала з області.
За душею ні копійки, з приданого — дві спортивні сумки й величезні амбіції.
Тамара тоді не перешкоджала. Нехай живуть. Грошей за оренду не брала, комунальні послуги Олег оплачував сам.
Але з кожним місяцем невістка дедалі впевненіше встановлювала свої правила.
Спочатку зникли щільні штори, які Тамара шила на замовлення. Потім змінився посуд. А тепер її садять у кут, наче школярку, що провинилася.
Тамара Василівна мовчки пройшла до вказаного кутка, опустилася на незручний стільчик і поправила золотий ланцюжок на шиї.
— Олег скоро приїде? — вона склала руки на колінах.
— Обіцяв до сьомої, — Ксенія метушилася біля столу. — Я ось червону рибку запікаю у вершковому соусі. Олежик так любить, коли я стараюся.
Тамара поглянула на товстий шматок сьомги на дошці для нарізання. Риба коштувала чимало.
Ксенія працювала адміністраторкою в салоні краси, отримувала не так багато, їй ледь вистачало на косметику та манікюр.
Олег тягнув на собі все: продукти, рахунки, бензин і постійні забаганки молодої дружини.
— Дорога рибка, — Тамара рівно подивилася на невістку. — На свято якесь таку берете чи Олег премію отримав?
Ксенія пирхнула й вправно перевернула шматок на дошці.
— Чому на свята? — вона глянула через плече. — Мій чоловік добре заробляє. Може собі дозволити нормально харчуватися. Ми на їжі не економимо.
Тамара Василівна стиснула губи в ниточку. «Мій чоловік заробляє…» Ніби Ксенія до цих заробітків мала хоч якесь відношення.
— Заробляє він добре, — Тамара трохи нахилилася вперед. — Тільки чомусь, коли щось ламається, біжить до матері позичати.
Ксенія завмерла на секунду. Плечі в домашній кофті напружилися. Кухонна щітка зависла над дошкою.
Але дівчина одразу ж опанувала себе й з перебільшеною бадьорістю відчинила дверцята нової духовки.
— Ой, ну що ви починаєте! — невістка любовно погладила блискучу панель керування. — Це один раз так вийшло скрутно. Зате подивіться, яку красу він мені з премії купив!
Плита справді була шикарна: з безліччю функцій, конвекцією, сенсорним екраном.
Та три тижні тому Олег зателефонував матері в справжній паніці: стара плита згоріла, ремонтувати дорого, а Ксенія в істериці й відмовляється готувати на похідній плиточці.
Тамара Василівна тоді мовчки переказала синові кругленьку суму.
— Пече просто ідеально, — Ксенія переклала шматок на деко й защебетала, засовуючи його всередину. — Я давно про таку мріяла. У моєму домі має бути хороша техніка. Не те старе лайно, яке тут стояло.
Тамара Василівна відчула, як до обличчя приливає рум’янець. «Старе лайно» вона купувала особисто, коли Олег тільки-но заселявся.
І працювала плита чудово, доки Ксенія не залила конфорки солодким сиропом — про що якось здуру проговорився сам син.
— У твоєму домі? — повільно перепитала Тамара.
— Ну а в чиєму ж?
Ксенія зачинила дверцята духовки, витерла пальці об фартух і обернулася до свекрухи, уперши руки в боки.
Її погляд був зухвалим.
— Ми тут живемо. Я дружина, отже, я тут господиня. Я створюю затишок.
— Затишок вона тут наводить, — Тамара оглянула її з ніг до голови. — Мої штори викинула. Килим згорнула й на балкон кинула гнити.
— Вони пил збирали! — огризнулася невістка. — Та й взагалі, це минуле століття. Зараз так ніхто не робить.
— Зате нові ти купила за гроші Олега, — голос свекрухи став суворішим. — Як і все інше в цій квартирі.
Ксенія підняла підборіддя й підвищила голос:
— Олег — мій чоловік! У нас спільний бюджет! Ви взагалі навіщо сьогодні приїхали?
— Провідати сина.
— Ви приходите сюди раз на місяць, сідаєте й починаєте критикувати! — Ксенію занесло, вона почала активно жестикулювати. — Все вам не так!
То риба занадто дорога, то штори не ті, то чашки я не так розставила. Ви нам дихати не даєте!
— Дихати не даю?
Тамара повільно підвелася зі складаного стільчика. Куток раптом здався їй занадто тісним. Вона зробила крок до центру кухні.
— Я вам жити даю тут. Безкоштовно.
— Олег — ваш син! — Ксенія заговорила різко й надто голосно. — Це нормально — допомагати дітям!
А ви дорікаєте за кожен шматок! Мої батьки просто нічого дати не можуть, і що тепер? Мені за це вибачатися?
— За який шматок? — Тамара зупинилася за крок від невістки. — Ти мене на моїй же кухні в кут заганяєш!
«Стоїте на проході»! Та я цю кухню своїми руками створювала! Я тут кожну дрібничку вибирала!
— Це було сто років тому! — Ксенія не здавалася, відступаючи до мийки. — Зараз тут усе по-моєму!
Я цю кухню під себе облаштувала! У мене тут усе по поличках! Я тут готую! Це моя територія!
У передпокої прокрутився ключ. Заскрипіли двері.
— Дівчата, я вдома! — пролунав втомлений голос Олега. Почувся шурхіт куртки. — Чим так смачно пахне?
Ксенія різко відвернулася й увімкнула воду на повну потужність.
Тамара Василівна розправила плечі, не відриваючи погляду від спини невістки.
Олег з’явився на порозі кухні. Він останнім часом схуд, під очима залягли тіні.
Хлопець переводив погляд з матері на дружину, відчуваючи напругу, що висіла в повітрі.
— Привіт, мамо, — він ніяково переступив з ноги на ногу. — Що ви тут робите? Знову сперечаєтеся?
— Та ось, Олежу, — Тамара недоброзичливо посміхнулася. — З’ясовуємо, чия це територія. Твоя дружина стверджує, що її.
Ксенія вимкнула воду й різко розвернулася:
— Олежику, скажи їй! — вона вказала дерев’яною ручкою на свекруху. — Скажи своїй матері, щоб вона перестала до мене чіплятися!
Я цілий день на ногах, прийшла, твою улюблену рибу запікаю. А вона сидить і мозок мені виїдає!
Олег скривився й потер перенісся:
— Мамо, ну чого ти починаєш… — він підійшов до столу й важко опустився на стілець. — Ми ж нормально живемо. Ксенія дуже старається.
— Старається вона, — Тамара Василівна схрестила руки на грудях. — Вона мене щойно в кут посадила, щоб я не заважала на «її» кухні. Вказує мені, де стояти.
— Олег! — Ксенія тупнула ногою. — Якщо вона буде сюди приходити й командувати, я зберу свої речі! Я не зобов’язана терпіти це приниження! Це наш дім!
Олег підвів очі на дружину, потім на матір. У його погляді читалося лише благання залишити його в спокої.
— Ксюшо, заспокойся, — пробурмотів він. — Мамо, справді… Ну, це ж тепер і її дім теж. Ми ж сім’я.
— Сім’я? — Тамара Василівна подивилася на сина. У грудях заворушилися гіркота від його слабкості. — А нічого, що вона вимагає від тебе переоформити цю квартиру на двох?
Ксенія почервоніла. Олег втягнув голову в плечі.
— Мамо, навіщо ти… — син замовк.
Ксенія накинулася на чоловіка:
— Ти їй усе доповідаєш?! Мамин синочок!
— Ксеніє, досить! — Олег спробував підвищити голос, але вийшло жалюгідно. — Я просто з матір’ю радився!
Нам іпотеку не дають через мою кредитну історію, ти ж знаєш! А ти пилиш і пилиш щодня з цим житлом!
Тамара Василівна перевела погляд на блискучу нову плиту, на миготливий сенсорний екран, на червону рибу за склом.
— Значить, територію розмічаєш, — вона знизила голос, у якому задзвенів метал. — А плиту ти на які гроші купувала, господине?
Ксенія здригнулася й стиснула кухонну щітку так міцно, що побіліли нігті.
— Олег купив з премії! — випалила невістка. — Мій чоловік взяв і купив! Бо кохає мене!
— Олег купив? — Тамара холодно посміхнулася й повернулася до сина: — Олеже, розкажи дружині, як ти купував плиту.
Олег втупився в стільницю й мовчав.
— Ну ж бо, — натиснула мати. — Розкажи, скільки у тебе залишилося на картці, коли стара зламалася.
— Мамо, не треба, — тихо попросив син.
— Треба, синку, треба. — Тамара Василівна повернулася до Ксенії. — У твого чоловіка до зарплати залишалися самі копійки.
Навіть на бензин не вистачало. Машинку пральну, як і цю плиту повністю оплатила я.
Ксенія трохи роззявила рота й перевела здивований погляд на Олега.
— Брешете, — прошепотіла вона. — Олег сказав, що йому премію дали.
— Премію? — Тамара похитала головою. — Я переказала йому гроші, щоб ти, люба, не влаштовувала йому істерик.
Щоб ти могла свою дорогу рибку запікати й хвалитися подружкам по телефону, як вдало вийшла заміж — адже я чула, як ти заливалася солов’єм.
На кухні стало дуже тихо. Лише гудів вентилятор у новій духовці.
Ксенія з розмаху кинула кухонну щітку в раковину. Дерев’яна ручка глухо стукнула об метал.
— Ти прийшла сюди з двома спортивними сумками, — зауважила Тамара. Її голос звучав рівно, без крику. — Живеш у моїй квартирі. Готуєш на плиті, яку оплатила я.
З продуктів, які купив мій син на останні гроші — я сама бачила його баланс у додатку, коли він перераховував комунальні. І смієш мені вказувати, де мені сидіти?
— Ви… — Ксенія відступила на крок. Її обличчя посіріло. — Ви просто нас ненавидите. Ви спите й бачите, як нас розлучити!
— Я не терплю нахабства, — відрізала свекруха.
Вона підійшла до передпокою й зняла з гачка свій плащ.
— Запам’ятай раз і назавжди: господиня тут одна, і це не ти. Я нічого на вас не переписуватиму.
Тамара одягнулася й взяла свою сумочку з лавки. Мстива радість колюче пронизала груди — вона із задоволенням вдарила по найболючішому місцю:
— Рибку не пересуши, господине.
Вона не поспішаючи відчинила вхідні двері:
— Олег, зателефонуй завтра. Коли буде час.
Двері за нею зачинилися. Наступного дня син так і не зателефонував.
Минув місяць. Тамара Василівна спокійно займалася своїми справами, з’їздила за місто перевірити теплицю. Невістка їй, звісно, не дзвонила.
У середині тижня заїхав Олег. Сам. Привіз матері продукти, важкі пакети дотягнув до столу. Виглядав він трохи бадьоріше, ніж зазвичай.
Сіли пити каву.
— Як там Ксенія? — миролюбно поцікавилася мати.
— Нормально, — Олег розмішав цукор у чашці й поглянув з-під лоба. — Ми, мамо, це… вирішили трохи переглянути бюджет.
— Та ти що, — Тамара ледь підняла брову.
— Ну так. Ксенія тепер сама за свій манікюр платить. І за половину продуктів. Обурювалася, звісно, довго. Кричала, що я не чоловік.
Але я сказав: раз квартира не наша, значить, треба на свою збирати. Разом збирати. — Він зробив ковток кави. — Вона вчора собі виділила полицю в холодильнику. Сказала її йогурти не чіпати.
Тамара Василівна лише похитала головою. Люди не змінюються.
Ксенія так і залишилася дівчиною, яка рахує кожну копійку, якщо це її копійка. Але ілюзій щодо того, хто в домі господар, у неї явно поменшало.
— Правильно, Олежику, — вона відставила чашку. — Накопичуйте. Власне житло — воно завжди надійніше.
