Пасинок мовчав з того дня, як я переступила поріг. На ювілеї він встав і виголосив тост…
…Тарілку я ставила на стілець біля дверей його кімнати щовечора: котлета, гречка, серветка, виделка. Щоранку забирала порожню.
Роман не казав мені «дякую», не просив прибрати — взагалі нічого не говорив.
З батьком розмовляв, з бабусею по телефону міг пів години базікати, а мені жодного разу ані слова.
Я вийшла заміж за Толю, коли мені було вже під сорок. Роману тоді виповнилося п’ятнадцять.
Його мати пішла з життя, коли він ще ходив до початкової школи, і відтоді хлопчик завжди жив із батьком.
А ще в нього була бабуся Мілана…
На Романів шістнадцятий день народження бабуся Мілана приїхала з коробкою, перев’язаною атласною стрічкою.
Усередині лежала різьблена скринька, потемніла від часу, з ініціалами на кришці.
— Це мамина, — зауважила вона, простягаючи скриньку Роману при всіх гостях. — Мамина пам’ять. Бережи її.
Роман узяв. Подивився на скриньку, потім кудись повз мене.
— А це від мене, — я поклала поруч зі скринькою свій згорток.
Навушники, хороші. Роман просто кивнув, навіть не поглянувши на подарунок.
Свекруха нахилилася до Толі й голосно прошепотіла:
— Скажи їй, щоб не лізла до нашого хлопчика.
Толя невизначено кивнув і промовчав. Він взагалі рідко щось говорив, якщо це могло когось засмутити. Особливо матір.
Через якийсь час свекруха почала приїжджати для того, щоб «допомагати».
Допомагала вона своєрідно: переставляла меблі у вітальні, бо «Ліза, перша дружина, ставила диван до вікна, і правильно робила».
Переставила мої книги з полиці на підвіконня, а туди поставила велику фотографію Лізи в срібній рамці — з короткою стрижкою і засмаглими плечима.
А якось вона просто викинула мій пиріг із вишнею.
— Ромка таке не їсть, він любить шарлотку з яблуками та корицею. Ліза завжди пекла йому шарлотку.
Готувала сама, брязкаючи каструлями. Коли я приходила на кухню, там уже все було готово.
Свекруха сиділа за столом із виглядом господині, яка повернулася до свого власного дому. Роман їв, не піднімаючи голови.
Одного разу свекруха перебрала шафу онука. Виклала на ліжко светри, які я йому купувала. Поруч поклала куртку, нібито знайдену на антресолях:
— Це Лізина, вона Ромі її купувала.
Куртка була на нього давно мала, рукави ледь дотягували до ліктів, але Мілана Олександрівна погладила тканину так, ніби це був музейний експонат.
Я попросила Толю поговорити з матір’ю. Один раз, потім другий.
— Ну почекай, — пробурмотів він. — Вона ж бабуся. Вона звикла піклуватися про онука. Давай не зараз, гаразд?
— А коли? — поцікавилася я.
Він подивився на мене так, ніби я вимагала від нього чогось неможливого. Встав і мовчки вийшов.
Увечері я дістала зі сміттєвого відра приготовану мною курку — Мілана кинула її туди зверху, навіть не загорнувши.
— Я готувала для своєї родини! — обурилася я, коли Мілана Олександрівна зайшла на кухню. — Якщо вам щось не подобається, то просто не їжте. Навіщо викидати їжу?
Свекруха зміряла мене довгим нерухомим поглядом, потім узяла телефон, вийшла в коридор і зателефонувала Толі. Скаржилася, звісно ж, на мене.
Так минуло три роки. Роман влаштувався на роботу і з’їхав від нас у орендовану кімнату на іншому кінці міста.
З батьком він постійно підтримував зв’язок, а мені ніколи не дзвонив.
Ювілей Толі ми відзначали за наполяганням Мілани Олександрівни.
— Треба відсвяткувати родиною, — заявила вона, і Толя, як завжди, погодився.
Роман прийшов одним із перших. Сів скраю столу, мовчав. Гості розсілися, випили за здоров’я іменинника.
Толя щось говорив — невиразно, доброзичливо, ні про що. А потім підвелася Мілана Олександрівна.
Вона говорила красиво: про сина, про його добре серце, про те, який він чудовий батько, про родину.
— За Толю, — посміхнулася вона, піднімаючи келих, — і за пам’ять про його першу, справжню і неповторну родину.
З цими словами вона поставила на стіл фотографію в рамці. Там була Ліза — молода, світловолоса, усміхнена…
Хтось із гостей ніяково кахикнув. Толина тітка подивилася на племінника, але той уважно вивчав дно своєї тарілки.
Свекруха оглянула всіх переможним і спокійним поглядом, немов чекала оплесків. Потім повернулася до мене:
— Ти ж не ображаєшся, Сонечко? Ми ж усі все одно одна сім’я.
Звісно, одна сім’я. Але я готувала цілий день, прасувала скатертину, натирала келихи, а на стіл поставили фото покійної дружини…
Мілана Олександрівна вміла бити влучно. Так б’ють кішки — м’якою лапою, але випускаючи кігті.
Стало тихо. Толя вперто мовчав, хтось ніяково потягнувся за хлібом.
І тут підвівся Роман.
Він встав повільно — високий, трохи незграбний, рукави сорочки трохи закочені.
Усі погляди звернулися до нього. Роман дивився лише на склянку в своїй руці, ніби перевіряв, чи не розіллє він напій.
— У мене є тост, — промовив він тихо.
Мілана Олександрівна задоволено посміхнулася.
— Мені було… Ну, я був ще нерозумним хлопчиськом, коли тітка Соня прийшла до нашого дому, — почав Роман. — Я не розмовляв з нею. Жодного дня.
Бабуся казала мені, що вона чужа тут. Що їй не місце поруч із нами. Що мама б цього не схвалила. Я вірив, бо вірив усьому, що говорила бабуся.
Мілана Олександрівна раптом перестала посміхатися.
— Але щовечора біля моїх дверей стояла тарілка зі смачною їжею, — продовжував Роман. — Щовечора.
Коли я хворів, вона приносила бульйон і клала поруч термометр, не кажучи ні слова, бо знала, що я не хочу чути її голос.
Вона купувала мені одяг, сама ходила на батьківські збори, бо батько вічно був на роботі, а бабуся…
Він прямо подивився на Мілану Олександрівну:
— А бабуся була надто зайнята тим, що пояснювала мені, яка тітка Соня погана.
Свекруха здригнулася, але Роман не зупинявся:
— Ти казала, що вона чужа, що вона лізе не в свої справи. А вона просто піклувалася про мене. Кожен день. Навіть коли я з нею не вітався.
За столом ніхто не ворушився. Тітка Толі притиснула долоні до щік.
— У мене є мачуха, яка стала мені ближчою за багатьох в цій родині, — промовив Роман, дивлячись на мене. — Вона мовчала всі ці роки. Годувала, одягала, нічого натомість не просила.
І жодного разу — чуєш, бабусю, жодного разу! — не сказала про тебе поганого слова. Хоча мала на це повне право.
Він підняв склянку:
— За тебе, тітко Соне!
Мілана Олександрівна сиділа, шоковано стиснувши губи, її пальці вп’ялися в скатертину.
А я дивилася на Романа. На цього дорослого хлопчину, який стільки років мовчав — і ось заговорив. При всіх.
Він усе бачив. Усі ці роки він помічав і тарілку, і одяг, і градусник. Він усе розумів…
— Дякую, Ромо, — ледь чутно промовила я.
Я встала з-за столу і вийшла в під’їзд. На сходах було прохолодно, але я все одно сіла на сходинку.
Так і сиділа в тиші, поки не почула кроки за дверима: хтось виглянув, постояв і повернувся назад.
Від Толі я пішла. Не одразу після ювілею, а трохи пізніше. Просто в один момент усвідомила, що більше не можу жити з чоловіком, який німіє від одного лише погляду своєї матері.
Я не стала вислуховувати виправдання свекрухи чи влаштовувати скандали — просто подала на розлучення.
Толя дзвонив двічі, повторював «давай поговоримо», але так і не зміг пояснити, про що саме.
Мілана Олександрівна потім усім розповідала, що я «кинула сім’ю», та Бог їй суддя.
А Роман тепер приїжджає до мене щосуботи. Сідає за маленький стіл на моїй новій кухні, їсть те, що я приготувала, і ми розмовляємо.
Про його роботу, про погоду, про кумедного кота, якого завела господиня його орендованої кімнати…
Одного разу перед тим, як піти, він узяв мене за руку. Просто коротко й міцно стиснув долоню. І від цього простого жестку на душі нарешті стало невимовно тепло.
