— Тобі для рідні тарілку супу шкода? Матвій мені сам сказав, що ти обожнюєш біля плити стояти.
— Матвій сказав?
— Ну так. Він мені й свої запасні ключі віддав.
Віолетта покрутила на пальці зв’язку.
— Щоб я тебе дзвінками від відпочинку не відволікала. Зайшла, забрала їжу, пішла. Зручно ж!…
…Ключ повернувся. Олеся відклала планшет і з трудом підвелася з дивана.
Поперек неприємно нив. Восьмий місяць давав про себе знати постійною втомою.
На порозі стояла золовка.
Віолетта по-господарськи скинула яскравий плащ на взуттєву полицю. Пройшла на кухню, дзвінко цокаючи підборами по ламінату.
У руках вона тримала об’ємний пакет із супермаркету.
На обідній стіл із глухим стуком опустилася стопка з семи великих пластикових контейнерів.
— Ну що, господине, приймай тару! — голосно заявила зовиця.
Олеся зупинилася в дверях кухні. Притримала живіт рукою.
— Це ще навіщо?
— Як навіщо? Раз ти тепер у декреті, будеш готувати й на мою сім’ю теж.
Віолетта стягнула шовкову хустку з шиї. Кинула її на край столу.
— Ти ж все одно вдома сидиш.
— І що?
— Часу в тебе купа. А я працюю як проклята. У мене хлопці ростуть. Нам харчуватися треба нормально, а не сосисками перебиватися.
Олеся перевела погляд з вежі з контейнерів на усміхнену родичку.
— А я тут до чого?
— Ми ж сім’я, Олесечко!
Віолетта сплеснула руками, блиснувши лаковим перснем з каменем.
— Тобі для рідні тарілку супу шкода? Матвій мені сам сказав, що ти обожнюєш біля плити стояти.
— Матвій сказав?
— Ну так. Він мені й свої запасні ключі віддав.
Віолетта покрутила на пальці зв’язку.
— Щоб я тебе дзвінками від відпочинку не відволікала. Зайшла, забрала їжу, пішла. Зручно ж!
Олеся відчула, як всередині закипає глухе роздратування.
Місяць тому вона пішла у декрет. Хотілося тиші й спокою. А не обслуговувати сім’ю з чотирьох осіб.
— Віта, забирай свою тару.
— Ще чого!
Зовиця впирала руки в боки. Її обличчя прийняло обурений вираз.
— Отже так. На перше — борщ. Тільки без жиру, Захар таке не їсть.
— Не їсть?
— У нього печія від жирного. На друге — котлети на пару з індички. І гарнір якийсь, гречку там або пюре.
Віолетта поправила зачіску.
— Увечері після сьомої заїдемо заберемо.
— З якої радості я маю на вас батрачити?
— Я тобі продукти привозитиму! — обурилася зовиця.
— Коли?
— У вихідні. Що ти скупишся? Все одно собі готуєш. Кинеш у каструлю на три картоплини більше. Не переломишся.
Олеся поглянула на Віолетту суворим поглядом.
— Я не наймалася до вас куховаркою. У мене спина відвалюється, коли стою біля плити.
— Дитину виношувати — не хворіти!
Віолетта пирхнула.
— Наша бабуся в полі народжувала. Ой, все. Розмова закінчена. Чекаю вечерю о сьомій!
Вона різко розвернулася. Пройшла повз Олесю, ледь не зачепивши її плечем. Поріг скрипнув під ногою. Двері зачинилися.
Олеся підійшла до столу. Сім величезних пластикових ємностей. Це ж відро борщу треба наварити. І кілограма два фаршу накрутити.
Чудовий декретний відпочинок вимальовується.
Вона дістала телефон. Набрала чоловіка. Матвій відповів не відразу. На тлі гуділи голоси колег.
— Так, Лесь. Щось термінове?
— Матвію, твоя сестра береги поплутала?
У слухавці зависла незручна пауза.
— Ти про лотки? Вона вже завезла?
— Завезла. Своїм ключем двері відчинила. Який ти їй дав за моєю спиною.
— Лесь, ну не роздувай.
Голос чоловіка став примирливо-тягучим.
— Це ж Віта. Вона втомлюється на роботі. Дітей по гуртках тягає. Захар їй по дому взагалі не допомагає.
— А я допомагати мушу?
— А ти вдома. Ну що тобі коштує кинути зайву морквину в суп? — з роздратуванням відмахнувся чоловік.
— Зайву морквину?
Олеся присіла на табурет, обережно витягнувши ноги.
— Вона замовила парові котлети з індички та каструлю борщу без жиру. Матвію, я на восьмому місяці. Я собі готую ледве-ледве.
— Ну зроби макарони по-флотськи.
Чоловік почав незадоволено торгуватися, аби швидше закрити незручну тему.
— Родина ж. Допомагаємо одне одному. Сьогодні ти їй, завтра вона нам.
— Завтра вона нам?
Олеся не стримала злісної усмішки.
— Цікаво, чим Віолетта допомогла нам за останні три роки? На весілля подарувала постільну білизну за акцією.
На твій день народження прийшла з порожніми руками. А тепер вирішила безкоштовно харчуватися за наш рахунок?
— Лесь, мені зараз ніколи ці жіночі розбірки слухати. Шеф на лінії.
Матвій поспішно задихався у слухавку.
— Ввечері поговоримо. Просто зроби щось.
Зв’язок обірвався. Олеся поклала телефон на стіл. Родина. Допомагаємо. Значить, зайва морква.
Вона підсунула до себе блокнот. Взяла ручку.
Олеся відкрила додаток доставки продуктів. Подивилася ціни на хорошу яловичину на кістці для борщу.
На філе індички для парових котлет. На свіжі овочі, зелень, сметану.
Виписала цифри в стовпчик. Сума виходила значна.
Потім вирвала аркуш у клітинку і поклала на край столу. Ніяких судів і розборок. Просто гола математика вартості її часу і чужих апетитів.
До шостої вечора Олеся замовила собі піцу. З’їла два шматки прямо з коробки. Промила руки під краном.
Чисті порожні контейнери від зовиці вона акуратно склала у вежу біля вхідних дверей.
Зверху притиснула їх аркушем, вирваним із блокнота, а поруч кинула забуту вранці хустку.
О пів на восьму в замку знову прокрутився ключ.
Віолетта ввалилася в передпокій не одна. Слідом тупцював її чоловік Захар, знімаючи важкі черевики.
— Олесечко, ми приїхали! — дзвінко крикнула родичка, проходячи всередину.
Вона вдихнула повітря.
— Пахне чимось смачним. Випічка?
— Піца, — рівно відповіла Олеся, виходячи з кімнати.
Віолетта здригнулася. Її погляд впав на стопку контейнерів біля дверей.
Вони були підозріло чистими. І абсолютно порожніми.
— Це що таке?
Зовиця з огидою тицьнула пальцем у верхню кришку.
— Твоя тара. Забирай.
— А їжа де?
Захар за спиною дружини невдоволено сопів.
— Віта, ти ж сказала, нас тут нагодують. Я з роботи, голодний як собака.
— Зачекай, Захаре, — відмахнулася вона.
Віолетта зробила крок уперед.
— Олеся, я не зрозуміла гумору. Чому ти нічого не приготувала? Я ж зрозумілою мовою меню продиктувала!
Олеся схрестила руки на грудях.
— Я все приготувала. Лежить зверху на кришці. Ознайомся.
Віолетта з підозрою взяла аркуш паперу. Пробігла очима по рядках.
Її обличчя почало повільно витягуватися. Шия вкрилася червоними плямами.
— Що це за маячня?
— Цінник, — спокійно пояснила Олеся. — На продукти.
— Які продукти?!
— Ті, що потрібні для твого меню. Дивись перший пункт. Яловичина, індичка, овочі, зелень. Разом тисяча вісімсот гривень на одну закупівлю.
— Я ж казала, що сама купуватиму у вихідні! — скрикнула Віолетта.
— Чудово. А сьогодні середа. Зі своїх запасів я вас годувати не зобов’язана. Читаємо далі.
Олеся зробила крок ближче.
— Пункт другий. Моя робота біля плити. Три години особистого часу. Безкоштовно я гарувати не збираюся. Сплати наперед, і я подумаю.
Захар витягнув шию, намагаючись зазирнути в папірець.
— Віта, ходімо в кафе. Дешевше вийде.
— Заткнися! — гаркнула на чоловіка зовиця.
Вона зім’яла папірець у кулаці.
— Олеся, ти зовсім з глузду з’їхала? З рідної сестри чоловіка гроші виманювати? Тобі взагалі не соромно?
— А ти у нас любителька на чужому горбі покататися?
Олеся навіть не підвищила голос.
— Прийшла, розкомандувалася. Готуватимеш борщ без жиру… Ти мені хто, пані?
— Та ми ж сім’я!
— Сім’я — це коли допомагають. А не коли на шию сідають і ніжки звішують.
У цей момент двері на майданчику скрипнули. На порозі з’явився Матвій. Він здивовано втупився в натовп у передпокої.
— О, а ви чого тут у дверях товпитеся?
— Твоя дружина з глузду з’їхала! — тут же пішла в атаку Віолетта.
Вона тицьнула зім’ятим листком у бік брата.
— Я попросила по-родинному супу налити. А вона мені ціни з доставки вивалила! Матвій, це що за ставлення? Вона нас за чужих ставить!
Матвій розгублено подивився на дружину. Потім перевів погляд на порожні контейнери.
— Лесь… Ти що? Я ж просив по-людськи.
— Матвій.
Олеся дивилася на чоловіка впритул.
— Хочеш годувати свою сестру? Он кухня. Он плита. Вставай і готуй макарони по-флотськи, як ти радив. Я заважати не буду.
Вона перевела важкий погляд на зовицю.
— А ти поклади ключі на тумбу.
— Що? — задихнулася Віолетта.
— Ключі на тумбу, кажу.
Олеся вказала на дерев’яну полицю біля дзеркала.
— Це мій дім. Я тут у декреті відпочиваю, а не безкоштовну їдальню утримую. Я не дозволю, щоб до мене вривалися без дзвінка.
— Матвій! — обурилася Віолетта.
Вона різко повернулася до брата.
— Ти чуєш, як вона зі мною розмовляє? Постав свою дружину на місце!
Матвій переступав з ноги на ногу. Було видно, що сваритися йому хочеться менше за все на світі.
— Віта… Віддай ключі.
Він винувато знизав плечима.
— Лесі зараз потрібен спокій, вона скоро народжуватиме. Давайте ви якось самі з приготуванням розберетеся.
Обличчя Віолетти перекосилося від злості. Вона з силою кинула зв’язку ключів на взуттєву полицю. Метал дзвінко вдарився об дерево.
— Та подавіться ви своїм спокоєм! Моєї ноги більше в цьому домі не буде! Жлоби!
Вона підхопила стопку порожніх контейнерів і зірвала з взуттєвої шафи свою хустку.
Захар метушливо вліз у черевики, мовчки розвернувся і вийшов на сходову клітку. Він навіть не намагався приховати полегшення.
Віолетта вилетіла слідом. Двері зачинилися з такою силою, що штукатурка ледь не посипалася.
У передпокої стало тихо. Матвій винувато подивився на дружину. Повільно зняв куртку, повісив її на гачок біля дверей.
— Лесь… Ну жорстко ти з нею.
Він зітхнув.
— Можна ж було м’якше якось. Посварилися тепер ні з чого.
— Можна, — погодилася Олеся, прямуючи назад до кімнати. — Якби люди розуміли м’яко. Вечерятимеш?
— А що є? — з надією запитав чоловік.
— Піца залишилася. Дві скоринки. Будеш?
Матвій покірно кивнув.
Більше пластикові лотки в їхньому домі не з’являлися. Віолетта не дзвонила цілий місяць, ображено ігноруючи брата.
А Олеся нарешті насолоджувалася тихим декретним відпочинком.
