— Тобі вже двадцять вісім років, Катю, а ти все ще чекаєш на принца на білому коні! — дорікала мати. — У твоєму віці я вже мала двох дітей, а ти все вередуєш!
— Мамо, я не вередую, я просто хочу зустріти людину, з якою мені буде надійно й комфортно, — напевно, всоте Катя спробувала донести до матері свою позицію.
— З твоєю зовнішністю, Катько… Я б на твоєму місці взагалі не вибирала! — безжально відрізала та. — Виходь заміж, поки хоч хтось пропонує!
Подивися на себе: ніс завеликий, губи тонкі, уся якась бліда. Хто на тебе подивиться? Скажи спасибі, якщо хоч якийсь удівець із дитиною тебе візьме!
— Мамо, припини, — Катя опустила очі. — Навіщо ти таке кажеш?
— А хто тобі ще правду скаже, як не мати? — Алла Петрівна зітхнула й примирливо поплескала доньку по руці. — Я ж тобі добра бажаю.
Усі твої подруги давно заміжні, а ти все кар’єру будуєш. Кому потрібна твоя кар’єра, якщо вдома порожньо?
Виходь заміж, Катю, поки молода. Потім і зовсім ніхто на тебе не гляне.
Ці розмови переслідували Катю з двадцяти років.
Через жорстокі слова матері вона довгі роки комплексувала, вважала себе гіршою та дурнішою за всіх подруг.
Вона намагалася зайвий раз не привертати до себе уваги, сутулилася й носила безформний одяг.
Лише ближче до двадцяти п’яти років, коли Катя почала добре заробляти й змогла дозволити собі якісний догляд, хорошу перукарку та стильні речі, вона раптом зрозуміла, що далеко не потвора.
З дзеркала на неї дивилася струнка, приваблива дівчина з розумними очима та чарівною усмішкою.
Але давні комплекси все одно іноді нагадували про себе…
Рік тому Катя познайомилася з Ромою. Він був молодший за неї на два роки, працював у невеличкій фірмі, красиво залицявся і здавався повною протилежністю її суворим батькам.
З ним було легко, весело й просто. Через два місяці побачень Рома запропонував з’їхатися.
— Слухай, Катю, а давай знімемо квартиру і будемо жити разом? — запропонував він, ніжно обіймаючи її за плечі. — Навіщо переплачувати за оренду окремо?
Домовимося відразу: всі витрати ділимо суворо навпіл. Так буде чесно і по-дорослому.
— Так, давай, це чудова ідея, — з радістю погодилася Катя.
Спочатку все й справді складалося чудово. Рома допомагав у побуті, влаштовував романтичні вечері, і Каті здавалося, що вона нарешті знайшла своє тихе щастя.
Але незабаром виникло фінансове питання, яке оголило приховані проблеми.
Катя заробляла значно більше за Рому, але ніколи цим не хвалилася. Розмова про їхні доходи зайшла зовсім випадково одного п’ятничного вечора.
— Ромо, я тут оплатила нашу частину оренди та комунальні послуги, — сказала Катя, закриваючи ноутбук. — З тебе твоя половина.
— Так, зараз перекажу, — відгукнувся Рома, ліниво гортаючи стрічку новин у телефоні. — Слухай, Катю, а скільки ти взагалі отримуєш?
Ми вже майже рік разом, а я до ладу й не знаю. Ти постійно якісь доставки замовляєш, дорогі речі купуєш, батькам допомагаєш.
— Ну, у мене хороша зарплата, Ромо. Я керівниця відділу, компанія велика. Вистачає і на життя, і на те, щоб пристойно відкладати.
— Відкладати? — Рома миттєво пожвавішав і навіть відклав телефон. — І на що ж ти збираєш, якщо не секрет? У нас наче немає ніяких великих спільних планів.
— Я хочу поїхати у велику подорож, — усміхнулася Катя, мрійливо примруживши очі. — Хочу побувати в багатьох країнах — побачити Італію, Францію, Японію. Давно збираю на це гроші. Це моя давня мрія.
Рома нахмурився:
— Навіщо даремно витрачати гроші, Катю? Що ти там за кордоном не бачила? Хіба не можна подивитися картинки в інтернеті?
Можна подумати, ніби ти в нашій країні всюди була! Спочатку своє подивися, а потім уже на закордон задивляйся.
Та й взагалі, викидати такі величезні суми на вітер — це неймовірна дурість.
Катя здивовано поглянула на нього, але вирішила змовчати. Їй було неприємно чути такі слова.
У цей момент вона вперше чітко усвідомила, що в них абсолютно різні цінності.
Якщо для неї подорожі були джерелом натхнення та розвитку, то для нього — марнотратством.
Наступного дня Рома сам повернувся до цієї теми.
— Слухай, Катю, я тут подумав про нашу вчорашню розмову, — почав він, насипаючи собі пасту. — У мене є мрія, краща і набагато корисніша за твої поїздки.
— І яка ж? — поцікавилася вона.
— Я хочу купити машину, — із захопленням вимовив Рома. — Це моя давня мрія. Але мені зараз трохи не вистачає на хорошу модель. Позичиш мені потрібну суму зі своїх заощаджень?
Катя завмерла з виделкою в руці.
— Ромо, я ж сказала, що ці гроші відкладені на мою подорож. І чому я маю давати тобі в борг на особисте авто?
— Ну як чому? — Рома здивовано підняв брови. — Ми ж разом живемо, у нас практично сім’я.
Чим швидше у нас буде машина, тим комфортніше буде нам обом.
Я підвозитиму тебе на роботу, по магазинах їздитимемо не на таксі. Це ж спільна вигода!
Катя дивилася на нього й мовчала. Машину вона могла купити собі сама ще три роки тому, але автомобілі її зовсім не цікавили.
Їй було набагато простіше викликати таксі, коли це потрібно, і не думати про паркування, страховку та ремонт.
Але слова Роми «у нас буде машина» і «буде комфортніше нам обом» наштовхнули її на певну думку.
Якщо він планує такі великі спільні покупки й називає їхній союз «практично сім’єю», можливо, він дійсно готовий зробити наступний крок?
Вирішивши перевірити його наміри, Катя запитала ніби між іншим:
— Ромо, машина — це чудово, звісно. Але бачиш, мої заощадження знадобляться не тільки для відпустки.
Якщо ми говоримо про спільне майбутнє, то гроші потрібні будуть ще й на весілля. Ну, на реєстрацію, сукню, обручки…
Рома здивовано округлив очі:
— На весілля? — перепитав він з явною зневагою. — Яке ще весілля, Катю? Навіщо нам ця метушня з реєстрацією? Нам же й так добре разом!
Навіщо витрачати купу грошей на банкет для родичів? Це ж просто формальність, пережиток минулого. Нам це абсолютно не потрібно.
Для Каті відразу все стало на свої місця.
— Тобто витрачати мої заощадження на твою машину — це корисна і спільна справа, — повільно промовила вона. — А зареєструвати наші стосунки офіційно — це порожня метушня і формальність?
— Катю, ну ти не плутай тепле з м’яким! — роздратовано відповів Рома. — Машина — це матеріальний об’єкт, вона приносить реальну користь щодня.
А штамп у паспорті нічого не змінює. Ми й так вже живемо разом. Навіщо ці умовності?
— Як чоловік і дружина? — уточнила Катя. — Але при цьому машина буде оформлена на тебе, правильно?
— Ну, звісно, на мене! У тебе ж навіть прав немає, і водити ти не вмієш. Який сенс оформляти її на тебе?
— А виплачувати цей борг ти мені як збираєшся? І з яких коштів, якщо у нас витрати навпіл, а твоя зарплата заледве покриває твою частку оренди та твої особисті потреби?
— Катю, ну ми ж близькі люди! Що за меркантильність почалася? — Рома незадоволено скривився. — Як тільки справи на роботі підуть угору, я все поверну.
Або ми просто будемо користуватися машиною разом, це й буде компенсацією. Чому ти відразу починаєш рахувати копійки й висувати умови?
— Я не рахую копійки, Ромо. Я просто щойно зрозуміла, як добре ти влаштувався. Ти хочеш, щоб я віддала тобі свої чесно зароблені гроші на твою особисту покупку.
Але при цьому брати на себе хоч якусь юридичну чи моральну відповідальність за наші стосунки ти не бажаєш?!
— Та яка відповідальність, Катю?! — вибухнув Рома. — Я живу з тобою, я ділю з тобою побут! Хіба цього мало?
Чому всі жінки так зациклені на цьому дурному заміжжі? Тобі мама твою голову забила?
Вона ж сама тобі повторювала, щоб ти не вередувала! Радій, що в тебе є хлопець, який тебе кохає і живе з тобою, попри твої вічні примхи!
У Каті закрутилася голова.
— Що ти сказав? — тихо запитала вона. — Повтори.
— Та ти сама якось проговорилася, коли ми тільки-но почали жити разом! — махнув рукою Рома. — І твоя мати мала рацію.
З твоїм характером і вічними претензіями тобі треба радіти, що я поруч. А ти тут через якийсь штамп влаштовуєш сцени й шкодуєш грошей на загальне благо!
Катя глибоко зітхнула:
— Збирай свої речі, Ромо, — спокійно сказала вона.
— Що? — він остовпів, його запал миттєво зник. — Ти зараз серйозно? Через машину ти мене виганяєш?
— Ні, не через машину. Через те, що ти егоїст, який хоче жити моїм коштом.
— Та я ж просто приклад навів! — закричав Рома, роблячи крок до неї. — Катю, схаменись! Кому ти потрібна у свої двадцять вісім років?
Ти ж потім сама лікті кусатимеш і благатимеш мене повернутися! І сама йди, якщо щось не подобається.
— Я нікуди не піду, Ромо. Це квартира, яку я орендую, договір оформлений на мене, і плачу за неї переважно я. А от ти зараз збереш свою валізу і підеш геть.
— Та ти ненормальна! — Рома в люті штовхнув кухонний стілець. — Через якусь печатку в паспорті руйнувати такі стосунки! Та ти все життя одна проживеш із таким характером!
— Краще вже бути самій, ніж із ким попало, — твердо відповіла Катя. — У тебе є година, щоб зібрати речі. Якщо не встигнеш, я просто виставлю твої сумки в під’їзд.
Рома ще довго обурювався, ходив по квартирі, грюкав дверима й намагався поговорити з Катею, але вона більше не зронила ні слова.
Наступного дня Катя поїхала до батьків. Мати зустріла доньку на порозі й одразу ж засипала запитаннями:
— Катрусю, ну як там у вас із Ромочкою? Коли вже весілля? Час же минає!
— Ми розійшлися, мамо, — спокійно відповіла Катя, проходячи до вітальні.
— Як розійшлися?! — Алла Петрівна сплеснула руками й ледь не заплакала. — Ти з глузду з’їхала!
Я ж тобі казала: не вибирай довго! Хто тебе тепер заміж візьме у двадцяти вісім років?
Катя повернулася до матері й подивилася їй прямо в очі.
— Мамо, послухай мене дуже уважно, — твердо промовила вона. — Я більше ніколи не дозволю тобі говорити подібні речі про мою зовнішність і моє життя.
Я молода, красива, розумна і фінансово незалежна жінка. Я варта найкращого чоловіка, який буде кохати й поважати мене, а не просто використовувати.
І якщо я вирішу вийти заміж, це буде мій усвідомлений вибір, а не спроба заскочити в останній вагон через твої страхи!
Алла Петрівна відкрила рота, щоб щось заперечити, але, зустрівши рішучий погляд доньки, замовкла й вперше в житті стрималася.
Минув рік. Рома так і не купив машину, змінив кілька орендованих кімнат і досі шукає дівчину, яка погодилася б спонсоруватийого потреби в обмін на його присутність.
Катя ж здійснила свою давню мрію: вона об’їздила половину Європи, а в одній із подорожей познайомилася з прекрасним чоловіком, який щиро покохав її і незабаром освідчився.
Проводжаючи доньку до Італії, Алла Петрівна голосно ридала й по черзі обіймала то Катю, то зятя. Напевно, від щастя…
