Я більше року вирощувала троянди, а Галина Петрівна викопала їх за один день…
…Троянди я почала садити з відчаю. Не з любові до садівництва і навіть не з нудьги, просто на цій дачі не було нічого мого.
Ні куточка, ні полички, ні табуретки, на яку можна було б сісти й сказати: ось це моє.
Галина Петрівна, моя свекруха, безроздільно панувала тут, і кожен цвях у паркані, кожна мотичка на стіні, кожна банка в погребі знали свою господиню.
Ми з Максимом їздили до неї щосуботи. Він за кермом, я поруч із рюкзаком, у якому рукавички, крем від сонця, бутерброди.
Максим — мій чоловік, програміст, тиха людина. Я сама — майстриня манікюру.
Увесь тиждень — чужі руки, чужі нігті, лампа, пилки, лаки. А по суботах — свої руки в землі по лікоть.
Мені подобався цей контраст. На роботі я робила чужі руки красивими, а на дачі намагалася виростити щось гарне для себе.
Троянди я замовила за каталогом. П’ятнадцять штук різних сортів, яких саме, зараз уже й не згадаю всіх.
Пам’ятаю лише темно-бордові, важкі, з бутонами розміром з кулак. І дрібні, які росли густо й пахли так, що сусідка Поліна зупинялася біля паркану й стояла, заплющивши очі.
Клумбу я розбила біля південної стіни будинку, у найтеплішому місці на ділянці. Копала сама, тягала перегній відрами, вкопувала бордюрну стрічку.
Галина Петрівна спостерігала з ганку.
— Квіточки, значить, — посміхнулася вона тоді й стиснула губи.
Я кивнула, вона знизала плечима й пішла до будинку.
Я доглядала за трояндами все літо, осінь, зиму чекала. Накривала на холоди ялиновим гіллям, яке Максим привозив із лісу. Навесні відкрила — живі. Усі до єдиного куща.
Я стояла над ними й посміхалася, бо вперше за весь час на цій ділянці щось виросло з моєї волі, посаджене моїми руками для мене.
А потім приїхала в суботу, а клумби немає…
Тобто земля на місці. І південна стіна на місці, але троянди викопані. Усі. Акуратно, лопатою, Галина Петрівна робила це ретельно.
На місці клумби — щойно перекопана грядка, і на ній рівними рядами виднілася розсада огірків. Маленькі, блідо-зелені, з сім’ядольними листочками.
Троянди я знайшла біля паркану, звалені в купу. Коріння підсохло, земля обсипалася, деякі вже почали в’янути.
Галина Петрівна вийшла на ганок.
— Я тут огірки посадила. Місце гарне, південне. А твої троянди… Ну, до паркану віднесла.
Хочеш — забирай, хочеш — там посади. Тільки не на грядці, Зоє. Земля має працювати.
Я мовчала. Стояла й дивилася на цю купу — темно-бордові стебла з обламаними шипами, кремові пагони, переплутані корінням.
— Земля моя, — додала вона. — Що хочу, те й роблю.
Максим вийшов слідом.
— Мамо, ну… — почав він.
Але тут Галина Петрівна так подивилася на нього, що він сів на сходинку й дістав телефон.
Я зібрала троянди. Кожен кущ окремо, струшуючи землю з коренів.
Знайшла місце біля паркану в тіні й вогкості — не найкраще місце для троянд, але іншого не було. Викопала ямки, посадила.
На манікюрі в мене точність до міліметра, а тут встромляла лопату так, що держак скрипів.
– Галино Петрівно, – вимовила я, коли закінчила, – наступного разу попередьте, будь ласка. Я б сама пересадила.
Вона подивилася на мене, як дивляться на дитину, яка просить цукерку перед обідом.
— А інакше що?
Я не стала їй нічого говорити. Взяла лійку, полила пересаджені кущі, випрямилася. Спина гуділа, руки були в землі по лікті.
Уже потім, коли мила руки біля бочки, глянула через паркан.
У Поліни, сусідки, ділянка була барвиста: півонії, флокси, а поруч, через стежку, була огіркова грядка з підв’язаними батогами. Квіти й овочі росли в обіймах, ніхто нікому не заважав.
Поліна поралася біля клумби, засмагла, у робочих рукавичках, насвистувала щось.
— Комусь щастить, — подумала я й відвернулася.
На зворотному шляху Максим буркнув:
— Я поговорю з мамою.
Я кивнула, хоча й знала, що він ніколи з нею не поговорить.
Я продовжувала їздити на дачу щосуботи. Троянди біля паркану, як не дивно, прижилися — не всі, але більшість.
Темно-бордові зацвіли першими, і я ловила себе на тому, що підходжу до них раніше, ніж до грядок.
Але підходила й до грядок теж. Прополювала, розпушувала, носила воду, коли насос давав збій.
Галина Петрівна приїжджала у будні на автобусі, без нас. І до суботи вже складала список: що полити, що підв’язати, що прищипнути.
Список лежав на столі в кухні, і кожен пункт був написаний розбірливим почерком.
Я виконувала все, не боялася, просто звикла. Коли живеш з людиною пліч-о-пліч, навіть якщо це «пліч-о-пліч» — лише субота, звикаєш підкорятися ритму, який вона задає.
Галина Петрівна задавала ритм усьому: коли сіяти, коли полоти, коли збирати врожай. І, звісно, коли пригощати сусідів.
Перші огірки з’явилися в середині літа. Місцеві, пухирчасті, з тонкою шкіркою. Я збирала їх у таз, мила, розкладала: частину на їжу, частину на засолювання.
Трилітрові банки стояли рядком на веранді, я їх стерилізувала, заливала розсіл, закатувала кришки.
Коли прийшли сусіди — Поліна та ще одна пара з сусідньої ділянки, здається, Іванови, — Галина Петрівна винесла банку й поставила на стіл.
— Смакуйте. Це мої, з грядки. Цього року вдалися, у мене легка рука.
Я стояла поруч і мовчала. Поліна подивилася на мене, потім на Галину Петрівну.
Нічого не сказала, але вираз її обличчя був такий, ніби вона щось зрозуміла, але вирішила поки що промовчати.
Наступного разу були помідори. Потім кабачки. І щоразу — «я», «моє», «мої». Щоразу я стояла поруч і мовчала.
А одного разу, коли гості пішли, Галина Петрівна зібрала порожні банки й підсунула їх до мене зі словами:
– Наступного разу роби розсолу побільше. Моїм огіркам потрібен міцний розсіл.
«Моїм огіркам». Я подумала: а чиїм ще? Адже справді, земля її, насіння її, ідея її. Мої тут тільки руки. А руки, мабуть, не враховуються?
У чергову неділю знову прийшли сусіди, Галина Петрівна знову хвалилася, і я не витримала:
– Галино Петрівно, давайте чесно. Я поливала й прополювала. Щосуботи. Може, наступного разу скажете, що ми разом виростили?
Вона презирливо поглянула на мене:
– Ти мені ще докорятимеш?
Сусіди замовкли. Поліна відвела погляд, Іванови зацікавилися власними тарілками. Максим кахикнув.
– Я не вказую, – наполягала я. – Я просто прошу називати речі своїми іменами.
Галина Петрівна поставила банку на стіл.
– Земля моя, – підкреслила вона, – значить, і врожай мій. А ти тут у гостях, Зоє.
Я замовкла. Погодитися не могла, але відчула, як гаряче стало на потилиці, і подумала: якщо зараз скажу ще хоч слово, скажу зайве.
А я не хотіла зайвого. Я хотіла, щоб було справедливо.
Коли гості пішли, я вийшла до паркану. Троянди цвіли, темні, важкі, з краплями на пелюстках.
Я довго стояла й дивилася на них. Поліна з’явилася з того боку паркану, поставила лійку, сперлася на паркан.
— Гарні, — кивнула вона на троянди.
— Дякую.
— Знаєш, — Поліна помовчала, зняла рукавичку, почухала чоло. — Мій колишній теж такий.
Я гнулася і на дачі, і вдома, і на роботі. А він гостям: це я зробив, це моя заслуга.
Я плитку клала, а він казав, що сам. Я паркан фарбувала, а він друзям: ось, які в мене золоті руки. А потім я пішла. І не шкодую.
Вона помовчала.
– Тільки шкодую, що запізно.
Я подивилася на неї. Потім на троянди. Потім собі під ноги.
– Ну, буває, – вичавила я.
Увечері Максим знову пообіцяв:
– Я поговорю з мамою. Цього тижня.
Я не відреагувала.
В останню суботу серпня я приїхала на дачу й одразу пішла до паркану перевірити троянди. Їх не було.
Точніше, місце було. І паркан, і стара слива. А троянди — вирвані. Усі до однієї.
Не викопані акуратно, як минулого разу, а саме вирвані, ривком, із грудками землі, з уламками коренів.
На їхньому місці красувалася свіжа компостна купа, скошена трава, бадилля, обрізки.
У сміттєвому відрі, що стояло біля сараю, я побачила обрізані стебла. З бутонами, які ще не встигли розпуститися.
Галина Петрівна з’явилася на порозі.
— Ну чого ти там? — промовила вона. — Ці троянди все одно ніякі були. Половина не цвіла. І місце займали, мені компост нікуди було подіти.
— Вони цвіли, — відгукнулася я. — Усі цвіли.
— Ну, може, й цвіли. А що з того? Ні варення, ні соління. Земля має приносити користь, Зоє.
Максим з’явився за її спиною. Подивився на мене, на матір, на компостну купу.
– Мамо, ну ти це… – почав він.
– Що – «це»? – Галина Петрівна повернулася до нього. – Я що, не маю права на своїй ділянці лад навести?
Максим замовк, опустився на сходинку й уткнувся в телефон.
Я повзла до паркану. Стояла, тримаючи в руці обрізаний корінь, темний, вузлуватий, з тонкими білими відростками, які вже почали сохнути.
Я тримала цей корінь і думала про весь час: каталог, замовлення, очікування посилки, посадка, укриття на зиму, знову очікування, пересадка, знову очікування. А тепер ось він, обрізаний, у сміттєвому відрі.
Поліна підійшла до паркану. Тихо, без своєї звичної бадьорості.
– Зою, – шепнула вона. – Я тобі дещо скажу. Не знаю, чи треба, але… Галина Петрівна вчора при мені розмовляла з Маргаритою Федорівною, ну, з іншого кінця вулиці. І сказала…
Поліна завагалася.
– Що невістка примхами мається. Розочки, мовляв, нянчить, а толку від неї на городі жодного. Тільки бруд розводить і під ногами плутається.
Поліна замовкла, дивилася на мене і чекала. Я стояла з цим коренем у руці, обрізаним і вже засохлим, нікому більше не потрібним.
Образа пішла кудись, злість зникла, залишилася тільки порожнеча, яка буває, коли довго чекаєш чогось і нарешті розумієш, що чекати більше нічого.
«Толку від неї жодного»… Я поливала ці грядки. Полола на колінах у спеку.
Тягала воду відрами, коли насос наказав довго жити. Закочувала банки, розпушувала, підв’язувала. І так кожну суботу.
Електричкою не їздила, Максим віз, але це не змінювало головного: я приїжджала і працювала. А вона каже – «толку жодного».
Я опустила корінь у відро.
– Дякую, Поліно, – відгукнулася я і пішла до сараю.
Відра стояли там, де я їх залишила. Я взяла два відра, вийшла до грядок. Галина Петрівна побачила мене з вікна.
– Зою, ти що робиш?
Я нахилилася до грядки, огірки висіли важкі, темно-зелені. Я почала зривати їх і складати у відро, швидко, рівно, як на конвеєрі.
Галина Петрівна вибігла на ґанок.
– Ти! Ти що це робиш?! Це мої огірки!
Я не зупинилася. Перейшла до помідорів. Червоні, бурі, зелені — все у відро.
Кабачки з сусідньої грядки, товсті, перестиглі, ті, що я не встигла зняти минулого тижня. У відро.
– Зою! Припини негайно!
Максим визирнув із-за дверей.
– Зою, ну ти чого…
Я випрямилася. Відра були повні, руки мокрі від помідорного бадилля, в землі, із зеленими розводами.
– Толку від мене жодного? – сердито випалила я. – Нехай так. Але врожай – мій. Я його виростила. Я поливала. Я полола.
Я таскала воду, коли ви сиділи в тіні. Я закочувала банки, які ви роздавали, мовляв, свої.
– Це моя земля! – загорлала свекруха. – Мої грядки! Все тут моє!
– Земля ваша. А руки, які на ній працювали, мої. Ви навіть лійку жодного разу не підняли.
Я підняла відра, понесла до машини. Максим стояв на ґанку, і рот у нього привідкрився, але він не вимовив ні слова.
Я відкрила багажник, поставила відра. Повернулася за тими, що залишилися.
Галина Петрівна пішла за мною.
– Ти… Ти обікрала мене! При людях! Ти!
Поліна стоїла біля паркану, мовчала і дивилася. Я завантажила останнє відро.
– Максиме, – звернулася я до чоловіка, – ти ж так і не поговорив із мамою. Жодного разу. За весь цей час.
Він опустив очі:
– Зою, може… давай…
– Давай – що?
Він замовк, і я теж не стала чекати відповіді.
Я сіла в машину. На пасажирське сидіння, ключ був у Максима, почекала.
Він стояв на ґанку поруч із матір’ю з винуватим обличчям. Потім повільно спустився, сів за кермо. Галина Петрівна стояла і дивилася на нас.
Ми поїхали, і всю дорогу в машині було тихо.
На дачу я, ясна річ, більше не їздила. Максим їздив. Іноді говорив, що «мама передає привіт». Я кивала, привіт то привіт.
Галина Петрівна, як розповів Максим, скаржилася всім підряд, що невістка обікрала серед білого дня, при людях, забрала врожай, який вона власними руками… Ну, далі зрозуміло.
Город того року заріс бур’янами, їй самій важко, спина болить, коліна не гнуться. Грядки заростали, банки в погребі були порожні.
Троянди я висадила на лоджії в місті, вони пережили зиму. Навесні я пересадила їх у ящики, довгі, дерев’яні, які Максим змайстрував.
Маленький сад на четвертому поверсі. Темно-бордові, кремові, один новий кущ, персиковий, якого на дачі не було.
