Катерина сиділа в кабінеті начальника відділу й уважно слухала його запитання. За вікном лив осінній дощ, а на столі лежала її заява на відпустку.
— Три місяці? — Ігор Вікторович підняв брови й перечитав документ. — Катерино Сергіївно, ви впевнені? Це ж дуже довгий термін.
— Упевнена, — кивнула вона. — Мені дійсно потрібна перерва. Я не брала відпустку два роки, працювала понаднормово. Зараз відчуваю, що вигораю.
Начальник відкинувся на спинку крісла і задумливо подивився на неї.
Катерина була одним із найкращих фахівців у їхній IT-компанії, аналітиком високого рівня. Втрачати такого співробітника нікому не хотілося.
— Добре, — нарешті погодився він. — Місяць оплачуваної відпустки плюс два за власний рахунок. Але за умови, що ви повернетеся. Ми вас цінуємо.
— Обов’язково повернуся, — Катерина посміхнулася і розписалася в наказі.
Її зарплата становила п’ятдесят сім тисяч гривень на місяць, і вона знала собі ціну.
Накопичень вистачить на безбідне життя протягом усієї відпустки, навіть якщо доведеться витрачатися на їжу в кафе та всілякі розваги.
Головне — відпочити не тільки тілом, але й душею…
Вони з Дмитром прожили в шлюбі чотири роки. Квартира, в якій вони жили, належала Катерині.
Вона купила її на власні гроші ще до весілля, коли тільки починала кар’єру. Двокімнатна, у хорошому районі, з ремонтом.
Дмитро в’їхав до неї після весілля з однією валізою речей і широкою посмішкою.
Перший рік шлюбу був відносно спокійним. Дмитро працював менеджером з продажу в невеликій фірмі, приносив додому вісімнадцять тисяч на місяць.
Цього вистачало на його особисті витрати і трохи залишалося на спільний бюджет.
Катерина не заперечувала — вона й так заробляла достатньо, щоб забезпечити сім’ю.
Але потім Дмитро втратив роботу. Сказав, що не зійшовся характером з начальством. Катерина підтримала чоловіка, впевнена, що він швидко знайде нове місце.
Минув місяць, другий, третій.
Дмитро не поспішав із пошуками, говорив, що ринок праці в кризі і гідних вакансій немає.
Зате з’явилися кредити. Спочатку чоловік взяв у розстрочку новий смартфон останньої моделі — його старий нібито зламався.
Потім купив ігровий ноутбук у кредит — для роботи, як він пояснив.
Слідом придбав дорогі бездротові навушники, теж у розстрочку.
І все це на Катерину — він вмовляв її підписати документи, обіцяв, що скоро влаштується на роботу і буде платити сам.
Минуло два роки. Дмитро так і не знайшов роботу. Кредити висіли на Катерині, і щомісяця вона виплачувала за чоловіка майже двадцять тисяч гривень.
Плюс комунальні послуги, інтернет, продукти, побутова хімія — все лягало на її плечі.
Коли Катерина піднімалася сходами до своєї квартири в перший день відпустки, їй було легко на душі.
Вперше за довгий час вона відчувала себе вільною. Не потрібно вставати о сьомій ранку, не потрібно мчати на роботу, не потрібно думати про проекти та дедлайни.
Вона відчинила двері й побачила Дмитра, який розвалився на дивані з ноутбуком на колінах.
Він грав у якусь онлайн-гру, не відриваючи погляду від екрана.
— Привіт, — кинула Катерина, знімаючи куртку.
— Привіт, — буркнув чоловік, навіть не повернув голови.
Вона пройшла на кухню, заварила собі чай і сіла біля вікна. Дощ закінчився, визирнуло сонце, і місто заграло яскравими фарбами.
Катерина дивилася на вулицю і думала про те, як добре просто сидіти й нічого не робити.
Через пів години на кухню заглянув Дмитро. Він налив собі води, подивився на дружину і раптом насторожився:
— Ти що, захворіла? Чому вдома в будній день?
— Я взяла відпустку, — спокійно відповіла Катерина.
— Відпустку? Надовго?
— На три місяці.
Дмитро завмер з чашкою в руці, його очі розширилися:
— Три місяці?! Ти серйозно?
— Абсолютно.
— І як же ми будемо жити?! Хто буде заробляти гроші?!
Катерина випила чай і подивилася чоловікові в очі:
— Тепер ти сам оплачуєш кредити, рахунки та продукти. Я на заслуженому відпочинку.
— Що?! — Дмитро ледь не впустив кухоль. — Ти жартуєш?
— Ні. Я втомилася все тягнути на собі сама. Два роки ти не працюєш, сидиш вдома й граєш в ігри. Час подорослішати.
— Але я ж не можу…
— Можеш. У тебе руки, ноги, голова на місці. Знайди роботу і почни забезпечувати сім’ю. Або хоча б себе.
Дмитро відкрив рота, щоб заперечити, але Катерина вже встала і вийшла з кухні. Розмова була закінчена.
Перший тиждень чоловік ходив по квартирі з похмурим обличчям. Він бурчав собі під ніс, голосно зітхав, демонстративно грюкав дверима.
Катерина спостерігала за його поведінкою з відстороненим інтересом, немов вивчала піддослідну тварину.
— Я не розумію, як ти можеш так чинити, — говорив Дмитро, стоячи в дверях спальні. — Ти моя дружина! Ти повинна мене підтримувати!
— Я підтримувала тебе два роки, — не піднімаючи очей від книги, відповіла Катерина. — Тепер твоя черга підтримувати сім’ю.
— Але ти ж знаєш, що в мене немає грошей!
— Тоді зароби.
— Це не так просто!
— Зате дуже просто сидіти на шиї у дружини й вимагати від неї грошей, так?
Дмитро почервонів, але нічого не відповів і пішов у кімнату. Катерина продовжила читати.
На восьмий день її відпустки у двері подзвонили. Катерина відчинила і побачила на порозі Валентину Петрівну, свою свекруху.
— Доброго дня, Валентино Петрівно, — Катерина відступила, пропускаючи її до квартири.
— Мені не до привітань, — відрізала свекруха, проходячи до вітальні. — Де Діма?
— На кухні.
— Діма! Іди сюди! — крикнула Валентина Петрівна.
Дмитро з’явився з винуватим виглядом. Він явно знав, що мати приїде, і не попередив її заздалегідь.
— Катерино Сергіївно, — свекруха повернулася до неї й випрямилася на повний зріст. — Поясніть мені, будь ласка, що відбувається? Чому ви не працюєте й вимагаєте від мого сина грошей?
— Я не вимагаю від вашого сина грошей, — спокійно відповіла Катя. — Я просто перестала утримувати його сама.
— Як ви можете так говорити?! Він ваш чоловік!
— Саме так. Чоловік. А чоловіки зазвичай забезпечують сім’ю, а не сидять на шиї у дружини.
Валентина Петрівна обурилася:
— У Діми немає роботи! Ви ж знаєте!
— Немає роботи два роки, — уточнила Катерина. — І за ці два роки я виплатила за нього кредитів на триста тисяч гривень.
Оплачувала всі рахунки, купувала продукти, одяг. Утримувала вашого сина повністю.
— Але ви ж добре заробляєте!
— Саме тому я маю право на відпустку. А ваш син — дорослий чоловік тридцяти двох років — повинен навчитися заробляти сам.
Свекруха пирхнула:
— Ви безсердечна жінка! Ви тиснете на мою дитину, змушуєте його…
— Валентина Петрівна, — перебила її Катерина. — Вашій дитині тридцять два роки.
Якщо ви так переживаєте за нього, можете утримувати його самі. Я більше не маю наміру цього робити.
Свекруха вибухнула гнівною тирадою про невдячність, егоїзм і відсутність жіночого тепла.
Катерина слухала мовчки, не перебиваючи. Коли Валентина Петрівна виговорилася, вона просто сказала:
— Якщо розмова закінчена, прошу вибачення, але в мене справи.
Свекруха грюкнула дверима так, що затремтіли шибки у вікнах. Дмитро стояв посеред вітальні з розгубленим виглядом.
— Я піду до мами, — пробурмотів він.
— Іди, — байдуже відповіла Катерина.
З того дня Дмитро майже переїхав до Валентини Петрівни. Додому він заходив раз на два-три дні — переночувати або взяти чистий одяг.
Катерина навіть не цікавилася, чим він там займається. Їй було байдуже.
Вона почала обідати й вечеряти в кафе та ресторанах. У жінки були чималі заощадження — за роки роботи вона відкладала частину зарплати на чорний день.
Тепер цей день настав, але зовсім в іншому сенсі. Вона могла дозволити собі не готувати, не прибирати за чоловіком, не думати про його примхи.
Перший місяць відпустки пролетів непомітно. Катерина почала відвідувати басейн, зустрічалася з подругами, яких давно не бачила через нескінченну роботу.
Вона читала книги, дивилася серіали, спала по десять годин і почувалася абсолютно щасливою.
Дмитро дзвонив іноді, але тільки для того, щоб поскаржитися на життя або попросити грошей. Вона ж ввічливо відмовляла і скидала дзвінок.
Другий місяць приніс із собою усвідомлення. Катя багато думала про свій шлюб, аналізувала минулі роки.
Вона зрозуміла, що Дмитро ніколи не зміниться. Він звик бути маленьким хлопчиком, за якого все вирішують — спочатку мама, потім дружина.
Він не хотів брати на себе відповідальність, не хотів працювати, не хотів бути партнером. Він хотів, щоб його утримували і ні в чому не дорікали.
А вона втомилася. Втомилася тягнути на собі двох.
Втомилася бути і дружиною, і матір’ю, і годувальницею. Втомилася виправдовувати його бездіяльність.
На зустрічі з подругою Свєтою Катерина вперше вголос вимовила те, про що думала останні тижні:
— Я хочу розлучитися.
Світлана поставила чашку з кавою і уважно подивилася на неї:
— Серйозно?
— Абсолютно. Ці два місяці показали мені, як добре без нього. Я не хочу повертатися до того життя.
— А він знає?
— Поки що ні. Скажу в кінці відпустки.
Третій місяць добігав кінця. Катерина відчувала себе оновленою, сповненою сил та енергії.
Вона скучила за роботою, за колегами, за своїми проєктами. Але перш ніж вийти в офіс, потрібно було вирішити одне важливе питання.
За тиждень до закінчення відпустки жінкм зустрілася з Дмитром у кафе.
Він прийшов із незадоволеним виглядом, явно не розуміючи, навіщо вона його викликала.
— Я подаю на розлучення, — сказала Катерина без передмов.
Дмитро поперхнувся кавою:
— Що?!
— Я хочу розлучитися. Ці три місяці показали мені, що наш шлюб не має сенсу.
— Катя, ти що?! Я ж скоро знайду роботу! Все налагодиться!
— Ні, не налагодиться. Ти говорив те саме два роки тому. І рік тому. І пів року тому. Ти не змінишся, Діма. Ти не хочеш працювати, не хочеш бути відповідальним. Ти не виріс.
— Це все через відпустку! Через те, що я не зміг знайти гроші!
— Ні, — похитала головою Катерина. — Це через те, що ти взагалі не намагався їх знайти.
Ти навіть резюме в жодну компанію не надіслав. Ти сидів у мами й чекав, коли я повернуся на роботу й знову почну тебе утримувати.
Дмитро відкрив рота, але слова не знайшлися. Катерина продовжила:
— На тебе не можна покластися ні в чому. Ти не партнер, ти тягар. Мені не потрібен такий чоловік.
— Катя…
— Рішення прийнято. Я подала заяву до суду. Квартира залишиться мені — вона моя дошлюбна власність. Спільно майна у нас практично немає. Сподіваюсь, розлучення пройде швидко.
Вона встала з-за столу, залишивши на блюдці гроші за свою каву, і вийшла з кафе.
Дмитро сидів з опущеною головою, дивлячись у порожню чашку.
Розлучення оформили через півтора місяця. Суддя задала кілька формальних питань, переконалася, що обидві сторони згодні, і винесла рішення про розірвання шлюбу.
Ділити було нічого — квартира належала Катерині на праві одноосібної власності, машини у них не було, спільних кредитів теж.
Дмитро приїхав за речами в суботу. Катерина спеціально пішла з дому, щоб не бачити цього процесу.
Коли вона повернулася ввечері, квартира була порожня.
Його ноутбук, навушники, одяг, книги — все зникло. Залишився тільки легкий запах його одеколону в повітрі.
Катерина відчинила вікна, впускаючи свіже повітря. Потім дістала швабру, відро, ганчірки й почала генеральне прибирання.
Вона мила підлоги, протирала пил, міняла постільну білизну.
До півночі квартира сяяла чистотою, і в ній не залишилося ні сліду від колишнього чоловіка.
Катерина лягла в ліжко і вперше за довгий час відчула повний спокій. Ніяких кредитів за чужі примхи. Ніяких вимог і докорів. Ніякого тягаря на плечах.
Тільки вона, її життя, її квартира, її майбутнє.
У понеділок вона вийшла на роботу. Колеги зустріли її радісними вигуками — багато хто почав скучити за три місяці.
Ігор Вікторович зайшов до кабінету з посмішкою:
— Катерино Сергіївно! Як же добре вас бачити! Як відпочили?
— Дуже добре, дякую, — вона посміхнулася у відповідь.
— Виглядаєте чудово! Наче помолодшали!
— Відпустка творить дива.
— То що, готові повернутися до роботи?
— Більш ніж готова.
Вона відкрила свій комп’ютер, увійшла в систему і з насолодою занурилася в роботу. Проєкти, завдання, цифри, графіки — все це було їй рідним і зрозумілим.
Вона любила свою роботу, любила вирішувати складні завдання, любила відчувати себе потрібною і професійною.
За обідом до неї підсіла колега Ірина:
— Кать, ти просто світишся! Що сталося?
— Розлучилася, — спокійно відповіла Катерина.
— Серйозно? А ти не переживаєш?
— Навпаки, відчуваю полегшення. Найкраще рішення за останні роки.
Ірина подивилася на неї з повагою:
— Ти молодець. Не всі наважуються на таке, ще й з посмішкою.
— Я просто зрозуміла, що життя занадто коротке, щоб тягнути на собі чужий баласт.
Після роботи Катерина зайшла в супермаркет і купила продуктів — рівно на себе одну.
Ніяких величезних пачок чіпсів, які любив Дмитро. Ніякої дешевої ковбаси, яку він вимагав щодня. Тільки те, що подобалося їй самій.
Вдома вона приготувала легку вечерю, сіла біля вікна з келихом рожевого і подивилася на вечірнє місто.
Вогні запалювалися один за одним, життя текло своєю чергою. І її життя теж текло — але тепер у правильному напрямку.
Катерина підняла келих у тихому тості за себе. За свободу. За новий початок. За те, що у неї вистачило сил зробити цей крок.
Телефон мовчав. Дмитро не дзвонив. І це було чудово.
