Важка пластикова валіза з глухим ударом впала на асфальт. Від удару її кришка тріснула, і на брудну землю випало кілька светрів.
Аліса завмерла посеред двору з пакетом продуктів у руках.
Накопичена за останні місяці втома миттєво змінилася пекучою, пульсуючою образою.
На ганку їхнього будинку стояла мати її хлопця Зінаїда. Просто Зінаїда, як вона просила її називати.
Обличчя жінки почервоніло від гніву, а руки впиралися в боки. Вона штовхнула ногою другу дорожню сумку, і та покотилася прямо до ніг Аліси.
— Ти тягар! Справжня нахлібниця! — викрикнула Зінаїда на весь двір. — Збирай свої ганчірки й забирайся звідси! Мій син втомився тягнути тебе на своїй шиї!
На лавочках біля під’їзду одразу ж пожвавилися сусіди. Кілька пенсіонерок з цікавістю витягнули шиї, спостерігаючи за безкоштовним видовищем.
Аліса повільно поставила пакет з продуктами на вільну лавку.
Вона подивилася на свої розкидані речі, а потім перевела абсолютно спокійний погляд на матір Максима.
— Зінаїдо, ви зараз збираєте мої речі з землі і несете їх назад у квартиру. Інакше ця розмова закінчиться для вас дуже погано, — рівним тоном промовила Аліса.
— Ти мені ще погрожувати надумала? — обурилася жінка і спустилася на одну сходинку нижче. — Ти тут ніхто!
Мій Максим працює у величезній компанії.
Він там великий начальник! Він сам оплачує цю шикарну квартиру. А ти тільки його гроші витрачаєш і місце займаєш!
Останні півтора року Максим наполегливо переконував матір у своїй неймовірній успішності.
Він розповідав казки про премії та керівні посади, хоча насправді був звичайним рядовим співробітником у відділі логістики.
— Ви з Максимом це обговорювали? — запитала Аліса. — Він у курсі, що ви вирішили вигнати мене на вулицю?
— Звичайно, в курсі! — з викликом кинула Зінаїда, переможно склавши руки на грудях. — Ми з ним ще вчора вирішили, що тобі час шукати інше місце проживання.
Йому потрібна нормальна дівчина, яка поважатиме годувальника, а не сидітиме на його шиї. Я сьогодні спеціально приїхала раніше, щоб допомогти тобі зібрати речі.
— Допомогти зібрати? Ви просто викинули їх з вікна першого поверху, — Аліса вказала на відчинену стулку. — Чудова допомога. Ви навіть не уявляєте, яку величезну помилку зараз зробили.
Зінаїда розсміялася. Її голос гучним відлунням рознісся по двору.
— Помилку? Мій син заслуговує на краще! Він платить за це житло шалені гроші.
А ти навіть нормальну вечерю приготувати не можеш. Забирайся до своїх бідних батьків і не псуй життя нормальним людям!
Аліса більше не стала витрачати час на порожні розмови. Вона дістала мобільний телефон і набрала знайомий номер в останніх викликах.
— Привіт, тату, — спокійно сказала вона. — Ти зараз дуже зайнятий? Мені потрібна твоя допомога.
Під’їжджай, будь ласка, до нашого будинку. Тут мама Максима вирішила вигнати мене на вулицю. Каже, що я тягар.
Вона вислухала коротку відповідь і скинула дзвінок. Зінаїда презирливо скривила губи.
— Татусеві скаржишся? Ну давай, клич всю зграю. Нехай він на старих «Жигулях» приїжджає і забирає свій скарб. Ми з Максимом тільки раді будемо! Завтра ж він знайде нормальну дівчину.
Аліса мовчки підняла впалі светри. Час минав. Сусіди явно не поспішали розходитися — всі чекали продовження.
Рівно через дев’ятнадцять хвилин у двір повільно в’їхав величезний чорний позашляховик. Автомобіль м’яко загальмував прямо біля під’їзду.
Зінаїда примружилася, розглядаючи дорогу машину. З салону вийшов високий чоловік у строгому діловому костюмі.
У цей самий момент з-за рогу будинку з’явився Максим. Він йшов з роботи, розмахуючи сумкою для ноутбука.
Помітивши чорну машину і свого керівника, він різко зупинився.
— Вікторе Миколайовичу? — невпевнено промовив Максим, підлесливо посміхнувшись. — А ви як це опинилися в нашому районі? Перевіряєте умови проживання співробітників?
Зінаїда радісно сплеснула в долоні. Вона підбігла до сина й гордо поглянула на Алісу.
— Ось бачиш! Сам генеральний директор приїхав до мого сина! Максима поважають на роботі, цінують!
Віктор Миколайович не звернув на слова жінки жодної уваги. Він підійшов до Аліси, оглянув зламану валізу та розкидані речі.
— Чому ти розкладаєш свої речі на землі? — тихо запитав батько.
— Це не я, тату, — Аліса поглянула на маму свого співмешканця. — Це Зінаїда вирішила мене виселити. Каже, що Максим сам оплачує цю квартиру.
Максим стояв з відкритим ротом. До нього почав повільно доходити сенс того, що відбувається.
— Тату? — вичавив він. Голос помітно затремтів. — Аліса, ти… ти дочка Віктора Миколайовича?
— Саме так, — твердо відповів батько замість дочки. — Моя дочка не хотіла, щоб її судили за мої гроші, тому я оформив цю квартиру на своє ім’я і надав її вам, Максиме, абсолютно безкоштовно. Як службове житло.
Зінаїда перестала посміхатися і вхопилася за поручень ганку.
— Як безкоштовно? — пробурмотіла вона. — Максим щомісяця давав мені гроші… Казав, що це такаж сума, яка йде на оплату оренди…
У дворі запала страшна тиша. Навіть пенсіонерки на лавках перестали лущити насіння, боячись пропустити хоч слово.
Аліса повільно перевела погляд з блідого як полотно Максима на Зінаїду, чиє обличчя тепер набуло сіруватого відтінку.
— То ось воно як, — тихо промовила Аліса. — Ти не просто брехав матері про свою посаду, Максиме.
Ти обкрадав нас, вигадуючи собі ашкальні заробітки, щоб платити мамі «данину» за її мовчання та схвалення?
А я дивувалася, чому нам вічно не вистачає на відпустку, хоча ми обоє працюємо і вкладаємо в спільний бюджет.
Максим спробував зробити крок до дружини, але вперся в холодний, сталевий погляд Віктора Миколайовича.
— Пане директоре, я все поясню… Це непорозуміння! Мама просто… вона не так зрозуміла! — залепетав Максим, пітніючи під дорогим піджаком.
— Що саме вона не так зрозуміла, Максиме? — голос батька Аліси звучав як вирок. — Те, що ти жив у квартирі, яка належить моєму холдингу?
І брав гроші зі спільного бюджету, щоб віддавати їх матері? Чи те, що ти дозволив цій жінці викидати речі моєї дочки у бруд?
Зінаїда, зрозумівши, що «золота антилопа» у вигляді сина-начальника щойно перетворилася на звичайного брехуна під загрозою звільнення, раптом змінила тон.
Вона кинулася до розкиданої валізи й почала гарячково збирати светри, обтрушуючи їх об власну спідницю.
— Ой, Алісонько, дитинко! Та я ж пожартувала! Ну, перенервувала старая, з ким не буває? Кров у голову вдарила! Максиме, чого стоїш?
Допоможи дружині! Вікторе Миколайовичу, ви не гнівайтеся, ми ж люди прості, емоційні…
Аліса підійшла до Зінаїди й м’яко, але впевнено забрала у неї зі своєї руки свій светр.
— Досить, — відрізала вона. — Ви вже «допомогли».
Аліса повернулася до батька.
— Тату, ти правий. Я хотіла побудувати щось сама, без твого імені. Хотіла вірити, що мене люблять просто так.
Але, здається, я помилилася не в людях, а в самій фундації цього співмешкання. Побудована на брехні хата довго не стоїть.
Вона дістала з кишені ключі й простягнула їх батькові.
— Забирай квартиру. Я не хочу тут залишатися ні хвилини.
— А де ж ми житимемо?! — вигукнув Максим, усвідомлюючи, що його затишний світ руйнується. — Алісо, ну вибач! Я просто хотів здаватися кращим у твоїх очах!
— У моїх очах ти був кращим, коли я думала, що ти просто чесний логіст, — відповіла Аліса. — А виявилося, що ти — професійний маніпулятор.
Віктор Миколайович взяв ключі й коротко кивнув охоронцю, який вийшов з машини.
— Максиме, завтра о дев’ятій чекаю тебе у відділі кадрів. Нам не потрібні логісти, які не можуть прорахувати наслідки власної підлості.
А щодо житла… Думаю, у твоєї мами знайдеться місце для такого «успішного» сина.
Через годину подвір’я спорожніло. Чорний позашляховик поїхав, забравши Алісу та її вцілілі речі.
Максим сидів на тій самій лавці біля пакету з продуктами, який Аліса так і не забрала.
Поруч стояла Зінаїда, міцно тримаючи в руках сумку з його ноутбуком.
— Ну що, синку… — невпевнено почала вона. — Поїхали додому? Я там борщ наварила…
Максим подивився на пакет, з якого виглядав дорогий сир і пляшка червоного, які Аліса купила, щоб відсвяткувати їхню річницю, про яку він забув.
— Свій борщ, мамо, ви тепер їстимете самі, — глухо сказав він. — Бо грошей на м’ясо у нас тепер не буде дуже довго.
А на першому поверсі в порожній квартирі вітер ворушив фіранку відчиненого вікна, через яке так легко вилетіло чиєсь несправжнє щастя.
Але Аліса вже не оглядалася. Вона вперше за довгий час дихала на повні груди, знаючи, що справжня вага впала з її плечей разом із тією розбитою валізою.
