Оксана кинула на стіл зім’яту квитанцію так, що та ковзнула по клейонці й впала на підлогу. Руки тремтіли, голос зривався на вереск.
— Твоя рідня мені ніхто! Ти зрозумів! Ні копійки ти не будеш їм давати, поки я не дозволю!
Толя завмер біля вікна, дивлячись у темряву за склом. Плечі напружилися, щелепа стиснулася.
Він чув ці слова, але ніби крізь вату, крізь стіну нерозуміння.
— Оксано, ну при чому тут…
— При чому?! — вона принесла з передпокою свою зимову куртку, вицвілу, з латкою на рукаві. — Ось при чому!
Третій рік ходжу в цьому лахмітті! А ти… ти роздаєш направо й наліво всім, хто пальцем покличе!
Куртка полетіла на стіл. Оксана пройшлася по кухні, немов загнана тварина в клітці. Волосся розпатлалося, очі горіли гарячковим блиском.
— Секція для племінників, — виплюнула вона. — Секція! Ми самі ледве зводимо кінці з кінцями, а він дітям своєї сестрички на спорт гроші дає!
Толя обернувся. Його обличчя було блідим, губи стиснуті.
— Це ж діти. Їм потрібно розвиватися, чимось займатися. Людка сама виховує двох, їй важко…
— А нам легко?! — Оксана вдарила долонею по столу. — У нас самих дитина! Твій син, між іншим! Чи ти забув?
— Не кричи так, Дімку розбудиш.
— Нехай чує, який у нього турботливий батько! Для всіх, крім власної родини!
Толя зробив крок до неї, простягнув руку, але Оксана відсахнулася, притиснувшись спиною до холодильника.
— Я даю тільки на найнеобхідніше, — його голос звучав глухо, втомлено. — Мама захворіла, їй потрібні ліки. Людка…
— Людка, Людка! — передражнила Оксана. — Твоя сестричка чудово вміє тиснути на жалість! І твоя мати теж! Вони маніпулюють тобою, а ти ведешся, як хлопчисько!
— Це моя родина.
— А я хто? — голос Оксани зірвався на шепіт, у якому звучав біль. — А Діма хто? Ми що, чужі тобі?
Толя мовчав. Він дивився на підлогу, на квитанцію, що впала. Цифри розпливалися перед очима.
— Я веду наш бюджет, — продовжувала Оксана, трохи тихіше, але кожне слово було як удар. — Я знаю, скільки в нас грошей. Я знаю, на що вистачає, а на що ні.
Я рахую кожну копійку, щоб хоч якось прожити до зарплати. А ти? Ти просто роздаєш все! Хто попросить, тому й дав!
— Я ж заробляю ці гроші, — тихо сказав Толя.
— Ми! — вигукнула Оксана. — Ми заробляємо! Ми сім’я, чи я помиляюся? Це наші спільні гроші, на наше спільне життя, на нашу спільну дитину!
Вона підійшла ближче, заглянула йому в очі.
— Ти розумієш, що буде далі? Ти розумієш, що скоро нам самим на їжу перестане вистачати?
А ти все будеш роздавати, роздавати… На утримання власної сім’ї не залишиться нічого, якщо ти продовжиш у тому ж дусі!
— Ти перебільшуєш.
— Я перебільшую?! — Оксана кинулася до столу, схопила зошит, у якому вела записи. — Ось! Дивись!
За цей місяць ти дав матері, дав сестрі, потім знову матері! Порахуй! Це ж майже третина зарплати!
Толя взяв зошит, пробіг очима по рядках. Цифри складалися в неприємну правду. Він поклав зошит назад, провів рукою по обличчю.
— Вони попросили на ліки. Мама хвора, їй дійсно потрібно…
— А мені що потрібно? — перебила Оксана. — Мені просити в тебе, благати, щоб ти купив мені нормальну куртку? Випрошувати, як жебрачка?
— До чого тут куртка? Весна скоро, обійдешся…
Оксана завмерла. Її обличчя зблідло.
— Обійдуся, — повільно повторила вона. — Весна скоро. Значить, я можу обійтися. А твоя рідня обійтися не може, так?
— Оксано, ну не перекручуй…
— Я перекручую? Це ти, Толя, живеш у якомусь своєму світі! У світі, де рідні повинні допомагати одне одному у скрутну хвилину!
Тільки чомусь допомагаєш тільки ти! А вони що, допомагають нам? Коли ти в лікарні лежав, хто до тебе прийшов? Хто грошей запропонував? Ніхто!
— Людка сама з дітьми…
— Досить їх виправдовувати! — Оксана знову зірвалася. — Твоя сестра чудово влаштувалася!
Навіщо їй більше працювати, навіщо напружуватися, якщо є братик, який завжди дасть!
Завжди допоможе! Племінникам на секцію, їй на продукти, на одяг… Вона ж знає, що ти не відмовиш!
— Вона одна двох виховує…
— І нехай виховує! Як усі нормальні люди! Як ми з тобою! Чи ми якісь особливі? Нам можна жити з хліба на хліб, а вони мусять у всьому себе заохочувати?
Толя сів на стілець, важко опустився, ніби всі сили раптом покинули його.
— Я просто хочу допомогти, — сказав він втомлено. — Це ж моя родина, моя мати, моя сестра…
— А я? — Оксана присіла поруч, взяла його за руку. Голос став м’якшим, але в ньому звучало відчайдушне благання. — Толя, я твоя дружина. Діма — твій син. Ми твоя родина. Головна родина. Чи я щось не так розумію?
Він подивився на неї. В її очах стояли сльози.
— Я щодня борюся за те, щоб ми вижили, — продовжувала вона. — Я рахую копійки. Я відмовляюся від косметики, від нового одягу, від кави з подругами.
Я економлю на всьому. А ти роздаєш гроші направо і наліво. І вони беруть, беруть, беруть… Їм все мало! Завжди буде мало…
— Вони дійсно потребують…
— Вони можуть впоратися самі! — Оксана різко встала. — Твоя мати отримує пенсію. Твоя сестра працює. Вони просто звикли, що ти даєш! Вони маніпулюють тобою!
Подзвонить мама, поскаржиться на здоров’я, і ти вже мчиш з грошима. Подзвонить Людка, розповість, як важко, і ти знову дістаєш гаманець!
— Це ж рідні люди…
— Рідні повинні вміти жити за своїми можливостями! — відрізала Оксана. — Вони дорослі люди! Нехай вчаться планувати бюджет, економити, шукати додатковий заробіток!
А ти їм даєш і даєш… Ти їх привчив! Привчив до того, що можна жити за твій рахунок!
Толя встав, підійшов до вікна. За склом у темному небі проступали рідкісні зірки.
Він відчував себе розірваним надвоє. З одного боку — дружина, з іншого — мати й сестра. Обидві сторони тягнули, вимагали, звинувачували.
— Я просто хочу допомогти, — повторив він безпорадно.
— Так допомагай своїй родині! — Оксана підійшла ззаду, поклала руку йому на плече. — Толя, послухай мене.
Якщо ти продовжиш роздавати гроші, ми загрузнемо в боргах. Ми самі будемо просити у когось. Ти цього хочеш?
— Ні, звичайно…
— Тоді припини. Будь ласка. Я прошу тебе. Ні, я вимагаю. Відсьогодні ні копійки нікому без мого дозволу. Ти зрозумів?
Він обернувся, подивився на неї. Обличчя Оксани було рішучим, непохитним.
— Але якщо мамі дійсно знадобиться…
— Я розберуся! — перебила вона. — Я подивлюся, на що їй гроші, скільки потрібно, чи дійсно це необхідно. І вирішу, можемо ми дати чи ні.
Але вирішуватиму я. Бо ти просто так даси, і ми потім сидітимемо без засобів для існування. А розхльобувати мені!
Толя мовчав. У грудях вирувало обурення, образа, але він розумів, що дружина права.
Він справді давав усім, хто просив. Не думаючи, не рахуючи. Просто давав, бо так правильно, так має бути. Рідним потрібно допомагати.
— Твоя рідня для мене ніхто, — повторила Оксана тихіше, але твердіше. — Ти зрозумів?
Ні гривні ти не будеш їм давати, поки я не дозволю. Це мої умови. Або ти їх приймаєш, або… або я не знаю, що робити далі.
— Оксано…
— Я серйозно, Толя. Я втомилася боротися. Я втомилася економити на собі, на дитині, а потім дізнаватися, що ти знову комусь дав. Це має припинитися. Зараз.
Він дивився на неї довго, мовчки. Потім повільно кивнув.
— Добре, — вичавив він. — Як скажеш.
Оксана видихнула, ніби скинула важкий тягар. Вона підійшла до нього, обійняла.
— Вибач, що кричала, — прошепотіла вона. — Але ти мене доводиш. Ти ж розумієш?
— Розумію, — відповів Толя, але його голос звучав порожньо.
Вони стояли, обійнявшись, посеред кухні. За стіною тихо ворухнувся Діма, щось пробурмотів уві сні й затих.
Оксана притиснулася сильніше, відчуваючи, як калатає серце чоловіка.
— Вони навчаться жити самі, — сказала вона. — Побачиш. Їм просто час подорослішати. Перестати сподіватися на тебе. Знайти вихід.
Твоя мати може попросити допомоги у знайомих, у держави. Твоя сестра може знайти підробіток, економити, відмовитися від чогось. Люди справляються й у гірших ситуаціях.
— Напевно, — глухо погодився Толя.
Але всередині у нього все стискалося. Він уявляв, як подзвонить мама, попросить на ліки, а він скаже: «Ні, вибач, я більше не можу».
Уявляв голос сестри: «Толя, ну допоможи, будь ласка», а він відповість: «Звернися до кого-небудь ще». І ці картини мучили його, розривали зсередини.
— Усе буде добре, — прошепотіла Оксана, відсунувшись. — Ось побачиш. Ми впораємося. Разом.
Вона взяла свою куртку, повісила її в коридорі й повернулася.
Толя стояв біля вікна, дивлячись у темряву. У душі в нього боролися два почуття: провина і полегшення.
Провина перед матір’ю і сестрою. Полегшення від того, що дружина взяла відповідальність на себе, що тепер можна буде сказати: «Вибачте, вирішуємо удвох, я сам не можу».
Але це полегшення було гірким.
— Лягай спати, — покликала Оксана зі спальні. — Завтра на роботу рано.
— Зараз, — відгукнувся він.
Толя ще постояв біля вікна, потім повільно пішов у кімнату. Ліг поруч із дружиною, втупився в стелю.
Оксана повернулася до нього, поклала голову на плече.
— Дякую, що зрозумів, — прошепотіла вона. — Я знаю, тобі важко. Але так правильно. Повір мені.
— Вірю, — сказав Толя.
Але сон до нього не приходив. Він лежав у темряві, слухав дихання дружини, сопіння сина з дитячого ліжечка в кутку.
І думав про матір, про сестру, про те, як пояснить їм, що більше допомагати не зможе. Що дружина заборонила. Що у них самих грошей ледь вистачає.
А вранці задзвонив телефон. Людка.
— Толю, привіт, — голос сестри звучав втомлено. — Слухай, у мене тут ситуація… Старшому черевики потрібні.
Прямо терміново, а зарплату тільки через тиждень дають. Ти можеш підкинути трохи? Я потім поверну, чесно.
Толя стиснув телефон, поглянув на Оксану, яка вже прокинулася і дивилася на нього пильно.
— Люда, я… я не можу зараз, — вичавив він. — Вибач.
Пауза. Здивування в голосі сестри.
— Як не можеш? Толь, ну що вже не так? У тебе щось трапилося?
— Ні, просто… у нас самих зараз скрутно з грошима. Ми з Оксаною вирішили, що поки не зможемо допомагати.
— Ти серйозно? — у голосі Людки пролунала образа. — Толю, це ж дитині! Черевики! Він до школи ходить!
— Я розумію, але…
— Та що ти розумієш! — сестра підвищила голос. — Ти ж мені брат! Ти ж завжди допомагав!
— Людо, вибач…
Вона кинула слухавку. Толя опустив телефон, подивився на дружину.
— Бачиш? — сказала Оксана спокійно. — Маніпуляція. Тиск на жалість. Вона навіть не запитала, чому тобі важко. Тільки про себе думає.
Толя кивнув, але всередині все горіло. Він встав, одягнувся, пішов на роботу мовчки.
День минув у тумані. Увечері зателефонувала мати.
— Толечко, синку, у мене таблетки закінчилися, а пенсія вже вся пішла на комунальні. Ти не міг би…
— Мамо, я зараз не можу, — перебив він, відчуваючи, як клубок підкочується до горла. — У нас самих труднощі.
— Які труднощі? Синку, що сталося?
— Просто… ми вирішили поки що економити.
— Економити? — голос матері затремтів. — Толя, я ж на ліки прошу… Мені без них погано…
— Мамо, ти можеш попросити у когось ще. Або в поліклініці безкоштовні виписати.
— У кого просити? У мене нікого немає, крім тебе! А в поліклініці черги, довго чекати… Толю, ну невже тобі шкода для матері?
— Мамо, не шкода… Просто…
Він не зміг продовжити. Поклав слухавку. Сів, сховав обличчя в долонях.
Додому повернувся пізно. Оксана зустріла з вечерею, але він їсти не став. Сидів мовчки, дивився в одну точку.
— Дзвонили? — запитала дружина.
Він кивнув.
— І що ти сказав?
— Сказав, що не можу.
Оксана підійшла, обійняла його ззаду.
— Молодець. Знаю, тобі важко. Але це правильно. Вони звикнуть. Знайдуть вихід.
Толя нічого не відповів. Він сидів, відчуваючи тягар на серці, і думав про те, що рідні люди тепер вважають його зрадником.
А дружина, його найближча людина, гладить по плечу і каже, що все правильно.
І він розумів, що вона права. Розумів, що свою сім’ю треба ставити на перше місце.
Розумів, що мати й сестра справді маніпулюють, звикли жити за його рахунок.
Але це розуміння не полегшувало. Воно не знімало почуття провини, не заглушало голос у голові, який повторював:
«Ти зрадив їх. Ти кинув своїх».
— Усе налагодиться, — шепотіла Оксана. — Побачиш. Скоро все налагодиться.
Толя кивнув, але в глибині душі знав, що тепер нічого вже не буде, як раніше.
Щось зламалося, тріснуло, розсипалося. І склеїти назад звичні відносини з ріднею вже буде неможливо.
