— Твоя таємна шанувальниця знову лайкнула мою фотографію — передай їй подяку.
Почувши цю фразу, чоловік здригнувся, і на його обличчі з’явилася крива посмішка…
…Надія сиділа на кухні, тримаючи телефон обома руками. На екрані світилося повідомлення: «Христина Лук’янова оцінила вашу фотографію».
Це був уже шостий лайк за останні два тижні — сердечко, щоразу саме сердечко, від абсолютно незнайомої жінки.
Вона подивилася профіль цієї Христини. Закрита сторінка, аватарка з далекого ракурсу — руде волосся, темні окуляри, пляж. Жодного спільного знайомого, жодної зачіпки.
Ігор зайшов до кухні, налив собі води й почав гортати свій телефон, звично притулившись до холодильника.
— Ігоре, — сказала Надія м’яко, майже ласкаво.
— М-м?
— Твоя пасія знову лайкнула мою фотку — передай їй подяку.
Він здригнувся. На обличчі з’явилася крива посмішка — така, що народжується не від веселощів, а від переляку, який ще не встиг перетворитися на брехню.
— Ти про що взагалі? — Ігор хмикнув. — Яка пасія? Надь, ти фантазерка.
— Я фантазерка? — вона повернула до нього екран. — Ось, дивись. Христина Лук’янова. Шість сердечок поспіль. Я цю жінку не знаю. Ти знаєш?
— Поняття не маю, — він знизав плечима, але погляд метнувся вбік. — Хтозна, хто лайкає. Може, боти.
— Боти не ставлять сердечка шість разів поспіль одній людині, — Надія посміхнулася.
— Надь, я втомився після роботи. Давай не будемо через дурниці сваритися, гаразд?
— Гаразд, — вона кивнула. — Гаразд.
Вона закрила додаток і поклала телефон на стіл. Ігор вийшов із кухні швидше, ніж зазвичай.
Надія помітила, як він, йдучи, мигцем глянув на свій екран і щось швидко набрав.
Увечері вона зателефонувала подрузі.
— Алла, ти можеш поглянути на один профіль? Христина Лук’янова. У тебе ж сторінка відкрита, може, через спільних знайомих знайдеш щось.
— А що сталося? — голос Алли був настороженим.
— Поки не знаю. Може, нічого. Але мені потрібно зрозуміти, хто ця жінка.
— Диктуй посилання, — сказала Алла без зайвих питань. — Я порию.
Надія продиктувала посилання й тихо додала:
— Тільки Ігорю не кажи, що я питала.
— Надь, ти ж мене знаєш. Я навіть під наркозом чужі секрети не видаю.
Алла передзвонила наступного дня, коли Надія була сама.
— Отже, — почала Алла без привітань. — Христина Лук’янова, двадцять вісім років. Сторінка закрита.
Але через двох людей я вийшла на її стару сторінку, яку вона закинула. Там фотографії відкриті. І знаєш, що цікаво?
— Що?
— На одній фотографії, дворічної давності, вона на дні народження. Поруч чоловік. Підпис: «Братику, з днем народження». Чоловіка звати Денис Лук’янов.
— І що?
— А те, що Денис Лук’янов — це той самий Денис, друг твого Ігоря. Вони разом на риболовлю їздять, пам’ятаєш?
Надія замовкла. Тиша тривала секунд п’ять, але для неї — цілу вічність.
— Ти впевнена?
— Надь, я перевірила тричі. Одне обличчя. Той самий Денис. Виходить, Христина — його сестра.
— Але Ігор сказав, що не знає ніякої Христини.
— Та невже? — Алла зробила паузу. — Він ходить до Дениса в гості. Христина — сестра Дениса. Він не може її не знати. Він збрехав тобі в очі.
Надія відчула, як щось холодне пробігло по спині. Не страх. Не образа. Поки що — просто питання, на яке вона боялася отримати відповідь.
— Може, вони просто знайомі? Може, вона ставить лайки з ввічливості? — Надія шукала виправдання і сама розуміла, як жалюгідно це звучить.
— З ввічливості ставлять один лайк. А не шість сердечок поспіль дружині чоловіка, з яким вона таємно зустрічається…
І яку нібито не знає, — Алла говорила різко, але без злості. — Надь, я не буду тобі казати, що думати.
Але якщо чоловік бреше про знайомство з симпатичною жінкою — це ніколи не буває «просто так».
— Я ще раз поговорю з ним.
— Поговори. Але не м’яко. М’яко ти вже говорила — він тебе відшив «ботами».
Увечері Надія дочекалася, коли Ігор сів вечеряти.
— Ігоре, у Дениса є сестра?
Він завмер із виделкою на півдорозі.
— Є. Христина. А що?
— Христина Лук’янова?
— Ну… так. А в чому справа?
— У тому, що вчора ти сказав мені, що не знаєш ніякої Христини Лук’янової. А сьогодні раптом знаєш. Як так вийшло? Від амнезії вилікувався?
Ігор поклав виделку. Повільно. Акуратно.
— Я вчора не збагнув. Прізвище не відразу спало на думку. Адже я з нею рідко спілкуюся.
— Рідко спілкуєшся, але вона ставить сердечка під моїми фотографіями?
— Надь, я не стежу, хто і що лайкає. Може, вона так робить з усіма. Може, вона взагалі випадково натрапила на тебе.
— Випадково? На мою сторінку, де я раз на місяць викладаю одну фотографію?
— Я не знаю, — він розвів руками. — Запитай у неї.
— Я в тебе питаю.
— А я тобі відповідаю: мені це нецікаво, — він встав із-за столу. — Я піду, мені треба зателефонувати Денису.
— Звісно. Зателефонуй Денису. Або його сестрі — хто там у тебе в списку швидкого набору.
Ігор зупинився у дверному отворі. Обернувся. Подивився на неї — і в цьому погляді не було каяття. Було роздратування.
— Ти поводишся нерозумно, — тихо сказав він.
— Це мені каже чоловік, який плутає «не знаю» з «забув»? — Надія не підвищила голос. — Гаразд. Іди дзвони. Отримай інструкцію.
Він пішов. Вона залишилася сидіти за столом, дивлячись у тарілку, до якої так і не доторкнулася.
Через два дні Алла прийшла до Надії з новинами.
— Сідай, — сказала вона з порога.
— Я й так сиджу, — Надія слабо посміхнулася.
— Тоді сядь міцніше. Я дізналася дещо від старої знайомої, яка перетинається з компанією Дениса.
Христина не приховує серед близьких подруг, що в неї роман із одруженим чоловіком. Імені не називає, але опис — один в один Ігор.
І ще — вона сама виявила ініціативу. Коли він приходив до Дениса, вона натякнула, а він підхопив.
Надія сиділа нерухомо.
— Надь, ти мене чуєш?
— Чую.
— Денис, судячи з усього, здогадується про щось, але Христина його щоразу заспокоює. Каже, що в неї хлопець з іншого міста. Він вірить.
— А Ігор?
— А Ігор, мабуть, думає, що він найрозумніший. Що ніхто нічого не помітить. Що ти завжди віритимеш у «ботів» і «не здогадаєшся».
Надія підняла голову.
— Є ще дещо, — Алла завагалася. — Вероніка.
— Яка Вероніка?
— Колишня Ігоря. Ну, та, з якою він зустрічався до тебе. Вона в курсі всієї цієї історії. І, Надь, вона цьому рада. Вона досі злиться, що він обрав тебе, а не її.
— Звідки ти це знаєш?
— Тому що Вероніка подружилася з Христиною. Вони листуються. Вероніка пише їй гидоти про тебе.
Що ти «сіра миша», що Ігор з тобою «від нудьги». Христина це все читає й відчуває себе переможницею.
Надія встала. Підійшла до вікна. Потім відвернулася від нього.
— Алла, — сказала вона рівним голосом. — Дякую.
— За що?
— За те, що не стала мені брехати й жаліти. Я б сама ще тиждень шукала виправдання.
— Що ти будеш робити?
— Я не буду чекати, поки він вирішить мені збрехати втретє.
— Надь, тільки без дурниць.
— Без дурниць — це його стиль. А в мене буде по-іншому.
Увечері вона не стала готувати вечерю. Не стала чекати на нього на кухні.
Коли Ігор прийшов додому й здивовано заглянув у кімнату, Надія сиділа за столом із відкритим ноутбуком.
— А вечеря? — запитав він.
— Вечеря скасовується, — відповіла вона, не піднімаючи очей. — У нас розмова.
— Знову про ці лайки? Надь, ти стаєш нестерпною.
Вона підняла очі. Повільно.
— Нестерпною? Це я — нестерпна? — вона закрила ноутбук. — Ігоре, я знаю про неї. Я знаю, що вона сестра Дениса. Я знаю, що вона сама тобі натякнула, коли ти приходив до нього.
Я знаю, що Денис дещо підозрює, але вона його заспокоює. І я знаю, що твоя колишня Вероніка в курсі й радіє, як дитина на каруселі.
Обличчя Ігоря змінилося. Це було не здивування — це був страх. Тваринний, голий, потворний страх людини, яку спіймали.
— Хто тобі наговорив? — просичав він.
— Не «хто наговорив», а «що ти накоїв» — ось правильне запитання, Ігорю.
— Це все Алла? Ця твоя подруга вічно каламутить воду!
— Алла каламутить воду? Алла? — Надія встала. — Алла — єдина людина, яка не побоялася сказати мені правду.
А ти — мій чоловік — брехав мне, дивлячись в очі. Двічі. І назвав мене дурною.
— Надь, послухай…
— Ні. Ти послухай. Я не буду кричати, не буду влаштовувати сцен. Я просто кажу тобі: я подала заяву на розлучення.
Документи в папці на столі. Квартира моя — вона була моєю до шлюбу. Ти це знаєш. У тебе тиждень, щоб забрати свої речі.
Ігор зблід.
— Ти… ти не можеш так робити. Ми п’ять років разом.
— П’ять років — це не аргумент. Це час, який ти витратив на те, щоб я тобі довіряла, а ти використовував цю довіру як прикриття.
— Надія, зачекай. Давай обговоримо.
— Обговорювати нема чого. Я не відкладаю це на «потім» і не чекаю, що хтось інший розбереться. Це мій дім, моє життя, моє рішення.
Наступного дня Ігор привів Вероніку. Навіщо — Надія зрозуміла не відразу.
Вероніка увійшла впевнено, з посмішкою людини, яка прийшла на чужі похорони й радіє, що покійник — не вона.
— Привіт, Надіє, — сказала Вероніка, сідаючи на стілець. — Ігор попросив мене поговорити з тобою. Як нейтральна сторона.
— Нейтральна? — Надія подивилася на неї. — Ти — нейтральна сторона?
— А що не так?
— Те, що ти листуєшся з його новою подругою й називаєш мене «сірою мишею». Це нейтральність нового зразка?
Вероніка завмерла. Посмішка сповзла, наче мокра наклейка.
— Хто тобі це…
— Важливо те, що ти сидиш у моєму домі й намагаєшся вдавати миротворця, хоча насправді ти прийшла подивитися, як я страждаю. Тільки я не страждаю, Вероніко. Я звільняюся.
Ігор стояв у дверях, спостерігаючи.
— Надь, Вероніка просто хотіла допомогти.
— Допомогти? — Надія повернулася до нього. — Ти привів до мого дому жінку, яка зневажає мене з того дня, як ти обрав мене, а не її.
І ти називаєш це допомогою? Ти не просто зрадив мене, Ігоре. Ти ще й принижуєш.
— Ти перебільшуєш, — озвалася Вероніка. — Я давно забула про старі образи.
— Забула? Тоді навіщо ти писала Христині, що Ігор зі мною «від нудьги»? Навіщо обговорювала мене? Навіщо раділа?
Вероніка відкрила рота, але нічого не сказала.
— Ось що я тобі скажу, Вероніко, — Надія підійшла ближче. — Ти ненавидиш мене не тому, що я тобі щось зробила. А тому, що ти не можеш змиритися з тим, що тебе не обрали.
І замість того, щоб жити своїм життям, ти п’ять років тлієш від заздрості. Це не моя проблема. Це — твоя. Твоя хвороба.
— Ти не маєш права так зі мною розмовляти! — Вероніка підхопилася.
— Маю. Це мій дім. А ти — непроханий гість із гнилим наміром.
Вероніка повернулася до Ігоря:
— Ти чуєш, що вона мені каже? Я прийшла заради тебе!
— Заради нього? — Надія посміхнулася. — Ти прийшла заради себе. Щоб побачити, як усе руйнується, і відчути себе помщеною.
У цей момент у двері подзвонили. Надія відчинила — на порозі стояла Алла.
— Я вчасно? — запитала Алла, заглядаючи через плече подруги. — О, повний комплект. Чоловік-зрадник і його група підтримки, а точніше — колишнє захоплення на побігеньках.
— Алла, тебе не кликали, — процідив Ігор.
— Мене покликала Надія. А тебе, наскільки я пам’ятаю, скоро звідси попросять. Тож не нервуй, любий, бережи сили на переїзд.
Вероніка втрутилася:
— А ти взагалі хто така, щоб лізти в чужу сім’ю?
Алла подивилася на неї довгим поглядом.
— Я — людина, яка не ховається за чужими спинами. А ти — людина, яка роками точить зуб на жінку, яка тобі нічого не винна. Відчуй різницю.
Вероніка зробила крок до Алли:
— Ти зараз добазікаєшся.
— Добазікаюсь до чого? — Алла не відступила. — До правди? Так я вже дійшла. Тобі ще далеко.
Вероніка підняла руку — чи то щоб замахнутися, чи то щоб тикнути пальцем — але Надія перехопила її рух.
Одним швидким, точним жестом вона схопила Вероніку за зап’ястя й відштовхнула до стіни.
Не грубо, але твердо. Так штовхають людину, щоб вона зрозуміла: межа перейдена.
Вероніка вдарилася спиною об стіну й завмерла від несподіванки.
— Не смій піднімати руку в моєму домі, — сказала Надія тихо, але так, що кожне слово було чутно. — Ні на мене, ні на мою подругу.
Ти прийшла сюди без запрошення, наговорила гидоти й ще намагаєшся битися? Вийди. Зараз.
Вероніка стояла, притиснувшись до стіни, і дивилася на Надію так, ніби бачила не її.
Це була не «сіра миша». Не «тихоня». Жінка, яка не дозволить себе принижувати.
— Ігоре! — Вероніка повернулася до нього. — Ти бачив? Вона мене штовхнула!
Ігор мовчав. Він стояв із видом людини, яка зрозуміла, що план провалився.
— Ігоре, — Надія поглянула на нього. — Забирай свою свиту й іди. У тебе є тиждень. Ключ залиш на тумбочці у передпокої.
— Ти пошкодуєш, — почала Вероніка.
— Ні, — перебила її Алла. — Пошкодуєш ти. Коли зрозумієш, що змарнувала найкращі роки на ненависть до жінки, яка про тебе навіть не думала.
Вероніка вилетіла з квартири. Ігор ще секунду стояв, потім теж вийшов, не сказавши ні слова.
Алла зачинила за ними двері.
— Ти як?
— Я в порядку, — сказала Надія…
Минуло чотири дні. Ігор забрав речі, мовчки, у два заходи. Ключ залишив на тумбочці, як було сказано. Надія не вийшла його проводжати.
На п’ятий день зателефонував Денис.
— Надя, це Денис. Лук’янов. Друг Ігоря. Точніше — колишній друг.
— Привіт. Що сталося?
— Я все дізнався. Про Христину й Ігоря. Вона мені зізналася. Вчора. Коли я показав її листування з Веронікою, яке мені переслала одна спільна знайома.
— Мені шкода, Денисе. Вона твоя сестра, і я розумію, як тобі важко.
— Мені не важко. Мені огидно. Я вважав цю людину другом. Я відкрив йому двері свого дому, знайомив із родиною. А він за моєю спиною… — голос Дениса затремтів. — Я йому вірив.
Коли я запитував сестру — вона мені брехала. Коли я запитував його — він сміявся й казав, що я вигадую дурниці.
— Знайома тактика, — тихо сказала Надія.
— Я подзвонив йому сьогодні. Сказав усе, що думаю. Він намагався віджартуватися, потім почав виправдовуватися.
А потім звинувачувати мене, що я слухаю «жіночі плітки». Я поклав слухавку й видалив його номер.
— А сестра?
— Христина вже сама себе покарала. Знаєш, що вона мені вчора сказала? Що Ігор їй обіцяв піти від тебе. Він казав їй, що ти йому «не пара». Що вони будуть разом.
А коли я запитав її — чи дзвонив їй Ігор після того, як ти його вигнала, — вона замовкла. Бо ні. Не дзвонив. Жодного разу.
Надія заплющила очі.
— Він їй не потрібен, Денисе. Він їй і не був потрібен. Їй потрібна була гра.
— А йому?
— А йому потрібно було відчувати, що він особливий. Що його прагнуть дві жінки. Що він — центр. Тільки центр виявився порожнім.
— Надіє, я хотів вибачитися. За сестру. Вона вчинила огидно.
— Ти не зобов’язаний вибачатися за дорослу людину, Денисе. Вона сама зробила свій вибір. І сама з ним житиме.
— Дякую, що ти так це сприймаєш.
— Бережи себе, Денисе. Ти хороша людина. Не звинувачуй себе за чужу зраду.
Вони попрощалися.
Алла прийшла ввечері з пляшкою червоного й тортом.
— Ну що, вільна жінка? Святкуємо?
— Святкуємо, — Надія посміхнулася. — Тільки не свободу. А те, що я не стала чекати, поки хтось інший владнає моє життя.
— Ось за це й вип’ємо, — Алла налила напій. — До речі, знаєш, що мне сьогодні написала наша спільна знайома?
— Що?
— Вероніка опублікувала довгий пост про те, як «справжню жінку ніхто не цінує», і про те, як «чоловіки всі однакові». Під постом нуль лайків. Жодного. Навіть ботів немає.
Надія розсміялася.
— А Христина?
— О, з нею окрема історія. Вона написала Ігорю — а він її заблокував. Уявляєш? Він просто заблокував її, як спам.
Без пояснень. Без прощань. Мабуть, коли ширма впала, грати стало ні в що.
— Він заблокував її?
— Ага. А вона тепер пише Денису, що в усьому винна ти. Що ти зруйнувала «справжні почуття».
— Яка краса, — Надія похитала головою. — Жінка, яка зазіхнула на чужого чоловіка, звинувачує дружину в руйнуванні почуттів.
— Класика. Але найсолодше — Денис їй відповів. Знаєш що?
— Що?
— «Христино, єдині почуття, які ти пробудила, — це моя огида. Не дзвони мені, поки не подорослішаєш». Цитую дослівно. Мені надіслала та сама знайома.
Надія підняла келих.
— За Дениса. За чесних людей.
— За чесних людей, — підтвердила Алла.
Вони допили напій, доїли торт, і Алла зібралася йти.
— Надь, — вона зупинилася біля дверей. — Ти молодець. Серйозно. Більшість на твоєму місці тягнули б цю тяганину місяцями.
Плакали б, прощали, потім знову ловили, знову прощали. А ти — раз, і відрізала. Чисто, рівно, без сліз.
— Тому що я не «сіра миша», Алла. Я просто тиха. А тихі — найнебезпечніші. Бо коли ми приймаємо рішення — ми його не змінюємо.
Алла обійняла її й пішла.
Надія зачинила двері. Постояла секунду, прислухаючись до тиші.
Це була не порожнеча. Це був простір, який нарешті належав лише їй.
Телефон задзвенів. Повідомлення. Вона машинально відкрила його.
«Христина Лук’янова відписалася від вас».
Надія посміхнулася.
А через десять хвилин надійшло ще одне повідомлення. Від Ігоря. П’ять слів: «Надя, я зробив величезну помилку».
Вона прочитала. Подумала секунду. І натиснула «заблокувати». Телефон згас. Вечір був тихим. І це було саме те, що їй потрібно.
Але вранці на неї чекав сюрприз. Денис надіслав голосове повідомлення. Вона увімкнула його за сніданком.
«Надя, добрий день. Вчора після нашої розмови я перевірив дещо. Ігор два роки тому позичив у мене велику суму на машину?
Він клявся, що поверне через пів року. Так ось — машина оформлена на Христину. Моя рідна сестра їздить на машині, купленій на мої гроші, які мені не повернули.
Я тільки зараз склав це все до купи. Я думав, він просто забудькуватий. А він — розважливий. Дякую тобі, що ти відкрила мені очі. Я подав заяву про стягнення боргу.
У нього є місяць. А в мене — його розписка. Інакше — машину заберуть. А Христина нехай ходить пішки й думає про «справжні почуття».
Надія поклала телефон на стіл. Подивилася на своє відображення в темному екрані.
Жінка, яка не стала чекати, не стала терпіти, не стала мовчати. Яка вирішила свою проблему сама — швидко, точно й без оглядки.
І нехай хтось тепер спробує назвати її «сірою мишкою».
