— А про свій сюрприз ти збиралася мені розповісти вже після весілля? — запитав обурений наречений.
Яка ганьба! Вони вже замовили ресторан, фотографа, запросили гостей. Що вона тепер їм скаже?
Усі ж шепотітимуться за її спиною й тикатимуть пальцями. Вона не зможе жити з таким соромом.
Думки плуталися, наче сплутані нитки старого клубка. Наталя дивилася на своє відображення в дзеркалі, але бачила лише чуже обличчя — жінки, яка зрадила саму себе.
А як усе гарно й легко починалося! Зустріч із Вітею здавалася долею, ніби хтось згори вирішив нарешті винагородити її за всі минулі невдачі.
Вони познайомилися у друзів — на дні народження Ольги, подруги дитинства. Тоді все було просто: сміх, танці, легкий флірт.
Вітя сидів поруч за столом, розпитував про роботу, розповідав кумедні історії зі студентського життя.
Він зовсім не був схожим на тих чоловіків, з якими вона зустрічалася раніше — занадто серйозних або надто легковажних.
А Вітя… Вітя був іншим. Спокійним, але з іскоркою. Справжнім.
Вони сподобалися одне одному відразу. Коли вечірка закінчилася, він проводжав її додому.
Наталя пам’ятала, як біля під’їзду він нахилився до неї й сказав:
— Знаєш, я б хотів знову побачити тебе.
Вона тоді посміхнулася:
— А що тобі заважає?
Їхні стосунки розвивалися стрімко, мов річка, що вийшла з берегів під час весняного паводку. За тиждень вони вже цілувалися в парку, за два — він познайомив її зі своїми друзями, а за місяць вони почали жити разом.
Вітя казав, що ніколи не відчував нічого подібного — ніби вони створені одне для одного.
Наталя погоджувалася. Їй теж здавалося, що вона знайшла те, про що мріяла все життя.
Але тепер, стоячи перед дзеркалом і відчуваючи, як холодний піт стікає по спині, вона розуміла: щось пішло не так. Дуже не так…
Усе було чудово, доки Вітя випадково не побачив її з Дмитром — тим самим колишнім, із яким вона намагалася остаточно розійтися.
Вона вже нічого не відчувала до хлопця, але той відчайдушно намагався її повернути.
Коли Вітя вперше поставив запитання, у неї всередині все стиснулося.
— Це ніхто, це не має значення, — відповіла вона тоді, намагаючись перекреслити минуле.
Проте тривога у Віті нікуди не зникла. Він не міг викинути цей випадок із голови.
Сумніви лише посилилися, коли за тиждень він знову побачив їх разом — цього разу в кафе неподалік від її дому. Вони сиділи за столиком і розмовляли, її рука лежала на його руці.
Вітя не підійшов. Він просто пройшов повз, хоча більше за все хотів зайти й з’ясувати все на місці.
Не хотілося здаватися ревнивим чи нав’язливим. Але увечері він не витримав.
— Ми маємо поговорити, — сказав він, намагаючись тримати голос рівним.
— Про що? — запитала вона, знімаючи куртку.
— Про того хлопця. Чому ти знову з ним зустрічаєшся?
— Я не зустрічаюся з ним! — вигукнула вона. — Ти що, стежиш за мною?
— Я просто випадково побачив вас удруге. І це не було схоже на розмову з «ніким».
— Це твої проблеми, якщо ти бачиш те, чого немає!
Наталя відвернулася, явно розлютившись. Віті не подобалося, що вона ухиляється від відповіді. Він зробив крок до неї, дивлячись їй просто в очі:
— Тож пояснень не буде?
— А що тобі пояснювати? — вона повернулася, схрестивши руки на грудях. — Це мій колишній. Ми розійшлися. Кінець історії.
— Чому ти не розповіла мені про нього раніше?
— Тому що це не важливо! — майже викрикнула вона. — Між нами нічого немає. Я кохаю тебе. Тільки тебе.
Тоді вона все ж поступилася й відкрила частину правди. Сказала, що Дмитро — її колишній, що він досі закоханий і не хоче її відпускати, але вона все вирішила, і дороги назад немає.
— Я кохаю тільки тебе і хочу бути лише з тобою! — повторювала вона.
Вітя дивився на неї, намагаючись зрозуміти, чи говорить вона щиро. Її очі блищали від сліз.
— Ти серйозно? — запитав він нарешті.
— Звичайно! — вона підійшла ближче й взяла його за руки. — Я хочу провести з тобою все життя.
Він трохи розслабився й посміхнувся:
— Це схоже на пропозицію.
— Якщо ти не проти, нехай буде пропозиція, — вона розсміялася, і її сміх пролунав так природно, що рештки сумнівів почали танути.
— Я, звісно ж, згоден, — сказав він, обіймаючи її.
У той момент йому здавалося, що все стало на свої місця. Він був щасливий, що вона обрала його.
Але глибоко всередині все одно залишилося маленьке, ледь помітне зернятко сумніву.
Після цієї розмови Наталя ніби змінилася. Її очі запалали новим, майже гарячковим блиском. Вона почала говорити про весілля так, наче це було єдиною метою її життя.
«У житті кожної дівчини це найважливіша подія!» — повторювала вона знову й знову.
Вітя ловив себе на думці, що ніколи раніше не бачив її такою одержимою.
Вона могла годинами обговорювати квіти для букета, планувати розсадження гостей або сперечатися з менеджером ресторану щодо меню.
Одного вечора на кухні дівчина загадково посміхнулася:
— Знаєш, я завжди мріяла про весілля. Навіть у школі малювала сукні на полях зошитів…
Вона говорила так тепло, що Вітя не став сперечатися, хоча швидкість, із якою вона все організовувала, трохи його бентежила.
За тиждень вони вже призначили дату, замовили ресторан, обрали фотографа й почали розсилати запрошення.
Усе відбувалося настільки стрімко, що часом Віті здавалося, ніби його закрутив вир.
Чим далі просувалися приготування, тим виразнішою ставала її дивна поспішність. Іноді здавалося, що Наталя діє не тому, що хоче зробити все ідеально, а тому, що їй край потрібно встигнути.
Та встигнути до чого? Він не розумів.
Одного разу, заїжджаючи за Наталею до її батьків, він зупинився біля під’їзду. Квартира розташовувалася на першому поверсі, і з трохи прочиненого вікна долинали голоси.
Вітя не збирався підслуховувати, але почуте змусило його завмерти.
— …Ти все робиш занадто повільно! — лунав суворий голос матері Наталі.
— Мамо, я стараюся! — виправдовувалася дівчина. — Але ж не можна все вирішити за пару днів!
— Можна, якщо знаєш, що часу немає! Ми маємо поквапитися, поки він нічого не дізнався.
— Він не дізнається. Усе буде гаразд.
— Треба, щоб він ніколи не дізнався правди, — відрізала мати.
Ці слова вдарили Вітю, мов грім серед ясного неба. Голова запаморочилася, серце шалено забилося. Яка правда? Чому вони так поспішають?
Вітя не став чекати. Коли Наталя вийшла з під’їзду, він зробив крок їй назустріч, так сильно стиснувши в долоні ключі, що металеві грані боляче впилися в шкіру.
— Нам треба поговорити, — сказав він, дивлячись їй просто в очі.
— Про що? — здивовано кліпнула вона.
— Про те, що я щойно почув під вікном.
Її обличчя миттєво змінилося. Очі забігали в пошуках виходу з пастки.
— Що ти маєш на увазі?
— Не вдавай, ніби не розумієш. Я чув твою розмову з матір’ю.
Наталя зблідла:
— Вітя, це непорозуміння…
— Припини! — вигукнув він. — Мені набридло, що ти весь час крутиш. Що це за правда, про яку я не повинен дізнатися?
Вона мовчала, опустивши очі. Вітя відчував, як усередині наростає холодна лють.
— Весілля не буде, — сказав він твердо.
— Що?! — здригнулася вона. — Ти жартуєш? Адже все вже готово!
— Саме це мене й турбує. Усе відбувається надто швидко. А тепер ще й ці таємниці.
— Вітя, будь ласка…
— Поясни мені, що відбувається!
Наталя глибоко зітхнула. Вона зрозуміла, що ховатися більше нікуди.
— Гаразд, — тихо мовила вона. — Я скажу правду.
Вона розповіла про Дмитра, з яким зустрічалася довгі місяці, про його пропозицію й про те, як її почуття до нього згасли.
Згадала й про випадкове знайомство з Вітею, коли вона саме вирішила поставити крапку в старих стосунках.
— Але це ще не все, — додала вона після паузи, затамувавши подих.
— Що ще?
— Я… дізналася, що при надії.
Земля пішла у Віті з-під ніг.
— І хто батько?
— Дмитро, — прошепотіла вона.
— А я тут до чого?
— Ти… ти з’явився в потрібний момент. Мама сказала, що це мій шанс. Що краще вийти за тебе, ніж…
— Ніж що?
— Ніж позбутися дитини.
Вітя заплющив очі. У голові шуміло.
— Тобто ти так поспішала з весіллям, щоб…
— Так, — перебила вона. — Щоб усе владнати. Щоб ніхто ні про що не здогадався.
— А про свій сюрприз ти мені після весілля збиралася сказати? — з гіркотою запитав він.
— Я… не знаю.
Вітя похитав головою:
— Ні. Такі історії не для мене.
Він повернувся й пішов геть, залишивши її саму посеред вулиці.
За годину задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім’я Наталчиної матері.
— Вітя, що сталося? — вимогливо запитала вона, щойно він підняв слухавку.
— Нічого особливого, — холодно відповів він.
— Чому Наталя не може до тебе додзвонитися?
— Тому що я не хочу розмовляти ні з нею, ні з вами. Ніколи.
І він натиснув кнопку відбою.
Увечері дівчина прийшла до його квартири. Вона стояла на порозі — бліда, розпатлана, зі заплаканими очима.
— Вітя, будь ласка, вислухай мене, — заговорила вона тремтячим голосом.
— Навіщо? — запитав він, не дивлячись на неї.
— Я припустилася помилки. Я знаю. Але ми можемо все виправити!
— Виправити? — він гірко посміхнувся. — Ти справді думаєш, що я зможу пробачити такий обман?
— Я не хотіла обманювати тебе! Це просто… так вийшло.
— «Так вийшло»? Ти квапилася з весіллям, щоб замести сліди. Ти просто використала мене!
— Вітя, але ж ми витратили стільки грошей! На ресторан, на сукню, на фотографа…
— Мені байдуже до грошей! — перебив він її.
— Але що тепер робити?
— Це твої проблеми.
— Я можу все виправити, — знову прошепотіла вона, розплакавшись.
— Ні, Наталю. Можливо, я й зміг би прийняти чужу дитину. Але починати сім’ю з такої жахливої брехні… Ні.
Він зробив крок назад і потягнув дверну ручку:
— Прощавай.
Двері зачинилися…
Наступного ранку Вітя прокинувся з тяжкістю в грудях, але з чистим сумлінням. Він знав, що вчинив правильно. І хоча біль мине не одразу, він був упевнений: час усе вилікує.
А Наталя повернулася до батьківського дому.
— Ну що? — запитала мати, щойно донька переступила поріг.
— Він пішов, — відповла дівчина й знесилено впала на стілець.
— Це твоя вина! Треба було бути розумнішою!
Наталя мовчала. Вона знала, що мати не права. Але тепер це вже не мало жодного значення.
