— Я після роботи не наймалася на другу зміну, щоб годувати твою матір із лотків!…
…— Ти їй знову половину вечері в лотки пакуєш?
Євген відклав телефон на обідній стіл і поглянув на три пластикові контейнери біля плити.
— Не половину, а те, що залишилося, — огризнулася Варя.
Вона з зусиллям затиснула кришку на останньому контейнері й склала їх один на один.
— Антоніна Василівна сама попросила. Сказала, що завтра візьме на роботу, аби не бігати до їдальні.
— Ну й чудово. Чого ти так нервуєш?
Варя кинула лопатку в раковину й з гуркотом закрутила кран.
— Жень, ти не розумієш. Вона до нас ходить щодня вже третій тиждень.
Євген ліниво потягнувся на стільці.
— І що?
— Сидить аж до самого вечора. Грається зі Стасом, а потім забирає вечерю. Вчора забрала половину м’ясного пирога.
Позавчора — макарони по-флотськи, цілу сковорідку! — Варя уперлася руками в край стільниці. — Раніше вона взагалі чужу їжу не брала!
Завжди нехтувала. Казала, що я багато солі кладу. А тепер з’їдає все підряд.
— Та годі уже накручувати себе, — відмахнувся чоловік. — У мами відпустка. Їй вдома нудно самій.
Варя втупилася в мерехтливий екран мікрохвильовки.
— Відпустка — не привід з’їдати все з холодильника. Ми взагалі-то іпотеку платимо, якщо ти забув. Я продукти не на цілу армію купую.
— Готувати собі самій просто ліниться, — наполягав Євген. — Усе нормально. Тобі шкода, чи що? Все-таки рідна мати.
Чоловіча здатність не помічати очевидного завжди вражала Варю. Антоніна Василівна справді була непоганою свекрухою.
На відміну від Вариної матері, вона ніколи не лізла з порадами щодо прибирання й не перевіряла кожну шухляду.
Просто приходила у вихідні, забирала трирічного Стаса й йшла з ним ліпити з пластиліну.
Але останні три тижні поведінка свекрухи кардинально змінилася.
Вона почала приходити щодня у будні. З’являлася близько другої години, засиджувалася допізна.
А коли Варя, втомлена після зміни, накривала на стіл, Антоніна Василівна з’їдала подвійну порцію. Потім ніби ненароком просила загорнути залишки.
— У нас там в офісі нову мікрохвильовку поставили, — щебетала свекруха вчора ввечері, спритно ховаючи лоток із котлетами у свою містку сумку. — Я з дівчатами пообідаю.
Навіщо грошам даремно пропадати в буфеті. Ціни зараз такі, що зайвий раз кави не купиш. Самі знаєте, як у тих кафешках обдирають.
Варя тоді промовчала. Але підозри тільки посилилися.
Свекруха ніколи не обідала з «дівчатами» в офісі, вважаючи за краще ходити в пристойне кафе за рогом.
Антоніна Василівна завжди пишалася своєю посадою старшого економіста, хорошою зарплатою та вмінням жити «на рівні».
Наступного дня Євген поїхав у відрядження на добу. Стас заснув у своїй кімнаті після обіду, і Варя зважилася на перевірку.
Вона попросила сусідку приглянути пару годин за малим, щоб він не наробив лиха, як прокинеться.
Потім склала в пакет нові дитячі малюнки, додала баночку домашнього варення, яку мати передала з дачі, викликала таксі й поїхала на інший кінець району.
За дверима почулися шурхотливі кроки. Повернулася засувка.
Антоніна Василівна стояла в дверях у старенькому ситцевому халаті. На її обличчі читалася відверта паніка.
— Варечко? А чому ж ти не попередила?
— Я їхала по справах повз, — Варя протиснулася до передпокою. — Стасик вам тут малюнки намалював. І варення ось привезла. Свіже, домашнє.
Свекруха спробувала перегородити вузький коридор.
— Давай сюди пакет. У мене тут не прибрано, дитинко. Я ще й прання затіяла.
— Я сама поставлю на кухню і скляночку води наллю, — Варя впевнено зробила крок уперед, обходячи огрядну постать свекрухи.
На кухні було чисто. Зовсім нежило. На плиті не стояло жодної каструлі.
Не було навіть звичного кошика з хлібом на столі — лише ідеальна порожнеча.
Варя рішуче потягнула на себе дверцята великого двокамерного холодильника — нібито щоб поставити варення.
На порожніх скляних полицях самотньо стояла банка гірчиці. Поруч лежав зморщений лимон.
Трохи нижче — ті самі два контейнери з учорашніми макаронами та котлетами. Один був уже наполовину порожній.
Більше всередині не було нічого. Ні десятка яєць, ні пакета молока, ні бодай шматочка сиру.
Варя повільно зачинила дверцята. Антоніна Василівна стояла позаду неї.
Вона нервово смикала край халата, не наважуючись підняти погляд.
— Я просто перед відпусткою все з’їла, — швидко промовила свекруха, і її голос зрадницьки затремтів. — Щоб не зіпсувалося.
Завтра ось збиралася на наш ринок сходити. Свіжого м’яса взяти, овочів, домашнього сиру…
Варя промовчала. Вона помітила на столі упаковку дорогих таблеток.
Тих самих, про які Женя нещодавно казав, що вони коштують як цілий статок і дістати їх — велика проблема.
Поруч лежав стос неоплачених квитанцій за комунальні послуги. Червоні цифри заборгованості кидалися в очі.
— Зрозуміло, — тихо промовила Варя. Вона обійшла свекруху. — Тоді я піду. Стас скоро прокинеться.
Антоніна Василівна не пішла її проводжати. Так і залишилася стояти посеред порожньої кухні.
Увечері наступного дня, щойно Євген повернувся додому й кинув дорожню сумку біля порога, розгорілася буря.
— У твоєї матері немає їжі, Жень!
Варя стояла посеред кухні, не даючи чоловікові навіть роздягнутися. Євген незадоволено скривився.
— Ти знову за своє? Мама ж сказала, що у відпустці. Їй просто лінь щось виготовляти. Дай переодягнутися, заради Бога.
— Женю, ти оглох? — Варя підвищила голос. — Там лише та їжа, яку я їй учора дала! Більше нічого.
Ні крихти! — Вона сперлася руками на спинку стільця. — Я після роботи не для того на кухні стою, щоб твою матір з лоточків годувати!
Вона харчується нашими залишками. У неї взагалі немає продуктів. Розумієш?
І ці дорогущі ліки лежать на видному місці. І квитанції за квартиру не оплачені за два місяці.
Євген перестав розстібати куртку. До нього, здається, почало доходити.
— Та якась нісенітниця. У неї ж хороша зарплата. І пенсія йде. Вона завжди вміла відкладати, у неї на рахунку мають бути гроші.
— Яка зарплата, Жень? Ти сам подумай головою. Вона три тижні у нас сидить цілими днями. Яка відпустка так довго триває в комерційній фірмі?
Євген кинув куртку на лавку.
— Збирайся, — коротко відрізав він.
Через сорок хвилин вони подзвонили у знайомі двері.
Антоніна Василівна відчинила майже відразу. Побачивши їх удвох, вона якось знітилася й відступила вглиб передпокою, ховаючи очі.
Вони пройшли на кухню. Євген, не питаючи дозволу, відчинив дверцята холодильника.
Подивився на самотню гірчицю й сирітський лоток з-під котлет, які Варя готувала позавчора. Потім перевів важкий погляд на матір.
— Мамо, що відбувається?
Антоніна Василівна опустилася на стілець біля вікна. Вона довго дивилася на свої зчеплені на колінах руки.
— Та нічого особливого, Жень. Я потихеньку справляюся. Невелика криза, з ким не буває.
— Як ти справляєшся? — голос Євгена затремтів. — Їжею, яку Варя готує тобі нібито на роботу?
Свекруха здригнулася, наче від удару.
— Що за плутанина, мамо? — Євген присів перед нею, заглядаючи в обличчя. — Ти ж у відпустці.
Антоніна Василівна опустила плечі. Уся її колишня пиха й упевненість старшого економіста кудись випарувалися.
— Півтора місяця тому мене попросили піти, — вичавила вона, дивлячись поверх голови сина. — Прийшов новий начальник.
Сказав, що пенсіонерам час відпочивати. Дорогу молодим давати. Там якась дівчина на моє місце претендувала. Ось і вижили мене.
— Без виплат? І ти мовчала? — Євген підхопився на ноги.
— А що я мала сказати? — свекруха нарешті підняла очі. Погляд був суворий, впертий. — Я вам на шию сідати не збиралася, Жень! У вас у самих іпотека, Стасик росте.
Вам кожну копійку рахувати треба. А я здорова жінка, думала, якось дам собі раду. — Вона махнула рукою в бік столу, де лежали таблетки. — Думала, зараз швидко знайду іншу роботу.
Та кому я потрібна в шістдесят чотири роки? Нікуди не беруть за фахом. Тільки прибиральницею, а в мене спина…
А тут ще й цей рецепт виписали. Тиск стрибає так, що в очах темніє.
Антоніна Василівна поправила комір халата.
— Всю пенсію віддала за ці кляті ліки. На продукти залишилася тисяча на місяць. Ось я й ходила до вас.
Думала, якось потихеньку переб’юся, поки роботу не знайду. Як же соромно, Боже…
На кухні запала тиша. Лише за вікном гудів вечірній проспект, а по склу барабанив дрібний дощ.
Варя дивилася на свої черевики, відчуваючи, як зникає злість.
Ця горда жінка, яка завжди приносила повні пакети дорогих подарунків і повчала невістку, як жити, цілий місяць перебивалася з хліба на воду.
І боялася попросити у рідного сина допомоги, щоб не здатися слабкою.
— Соромно, мамо, це коли ми ситі сидимо, а ти триденні макарони по лотках ховаєш, — сухо кинув Євген. Він вийшов у коридор. — Збирайся.
— Куди? — насторожилася свекруха.
— У супермаркет. Будемо тобі полиці забивати. І щоб більше я таких фокусів не бачив! Дізнаюся, що голодуєш — силою до нас перевезу.
Антоніна Василівна спробувала заперечити, гордість знову взяла гору:
— Жень, ну не треба, я справді… Я не просила подачок!
Євген не дав їй договорити. Він просто зняв з гачка її плащ і подав матері.
— Руки в рукави. Розмова закінчена.
До самих холодів побут налагодився. Антоніна Василівна перестала ховати очі.
Роботу вона так і не знайшла, але Євген узяв за правило щотижня заїжджати до матері з важкими пакетами продуктів.
Забив морозилку м’ясом, привіз крупи та консерви. Комунальні платежі він теж узяв на себе.
Якось увечері, коли Стас уже спав, Євген підійшов до Варі на кухні.
— Дякую тобі, — тихо промовив він.
— За що? — Варя збирала посуд у раковину.
— За те, що ти не відмахнулася. Якби не ти зі своїми контейнерами, я б і далі думав, що в мами просто затягнулася відпустка і що в неї все чудово.
Варя сполоснула тарілку й поставила в сушарку.
— Наступного разу просто слухай, що я тобі кажу. Жінки такі речі швидше помічають. — Вона витерла стіл губкою. — До речі, твоя мама сьогодні знову забрала лоток із котлетами.
Євген здивовано підвів голову.
— Навіщо? Я ж їй учора повний багажник продуктів привіз. І рибу, і фарш, і курку. У неї холодильник не зачиняється!
Варя посміхнулася.
— Сказала, що нам на ніч смажене шкідливо. Та й взагалі, я котлети пересушила. А їй зранку з чаєм якраз підійде.
Євген коротко кивнув і відвернувся до вікна. Сперечатися з упертим характером матері було абсолютно марно.
