Минулого вівторка я виставила сестру на сходовий майданчик просто в її пухнастому півшубку.
Мій зять, чоловік Марії, Олег стояв на гумовому килимку, привідкривши рота так, що навіть стало видно золоту коронку.
Сестра важко дихала, спираючись на одвірок. Вона гарячково поправляла комір і постійно повторювала:
— Ти з глузду з’їхала, Олено! Ти просто божевільна! Мама… Мама ж завжди казала, що ти жорстока! Ти мені просто заздриш! Заздриш усе життя!
— Йди додому, Маріє, — тихо сказала я.
— Та як ти смієш?! — верескнула вона, підборами карбуючи сходинку. — Це батьківська хата! Ми це так не залишимо! Олегу, ну що ти мовчиш?! Скажи їй!
Олег лише переступив з ноги на ногу, але так і не спромігся видавити з себе жодного слова.
Я не стала їм більше нічого відповідати. Просто потягнула важку ручку до себе й зачинила двері. Замок клацнув.
Долоні в мене були вологі й холодні, я з силою витерла їх об домашні трикотажні штани.
…Моє дитинство минуло в турботі про молодшу сестру.
Я стояла біля газової плити, готувала вечерю й слухала, як у сусідній кімнаті Марічка — так мама називала Марію — стукає по клавішах піаніно.
— Фа-дієз, Марічко, фа-дієз! Ну скільки можна повторювати? Доторкнися до клавіші легше, це ж етюд, а не марш!
З кімнати долинав суворий, але сповнений захвату голос мами, вчительки фортепіано, яка розгледіла в молодшій дочці рідкісний музичний талант.
— Мамо, ну я втомилася! У мене пальці болять! — вередувала Марічка.
— Олено! — гукала мама з кімнати, навіть не повертаючи голови. — Принеси Марійці теплого молока з медом! І зніми бульйон, а то збіжить. Марійці треба відновлювати сили.
Марія була молодшою на два роки. Мама постійно повторювала мені на кухні:
— Олено, ти в нас міцна. Опора. Ти впораєшся, ти ж доросла дівчинка. А Марійка… Ну, вона слабенька, тендітна, як і всі генії. Треба її берегти.
— Мамо, а можна мені нові черевики? — спитала я якось восени, показуючи на зношені задники. — Наші дівчата в школі…
— Оленко, ну які черевики? — зітхала мама, нагладжуючи чергове мереживо. — Тобі ми й так пальто з мого старого перешиємо, буде як нове.
А Марійці треба чехословацькі туфлі з ремінцем для виступів. Вона ж на сцені! Ти повинна розуміти.
І я розуміла. Готувала, прибирала, прала й ходила до магазину. У мене був довгий список справ, прикріплений магнітом до холодильника.
А в сестри було мамине «так» на будь-яку забаганку.
Музичну школу вона закінчила з відзнакою. Але Моцарта з неї не вийшло. Одного вечора вона просто жбурнула атестат на стіл.
— Ось! Нате, заберіть! — відрізала Марія. — Сита я по горло вашою музикою! Більше за це кляте піаніно не сяду ніколи в житті!
— Марічко, як ти можеш? — сплеснула руками мама. — Це ж твій талант!
— Та грець із ним, із талантом! Я жити хочу!
Невдовзі Марія зустріла Олега й вийшла за нього заміж. Через рік народився Максим.
Я ж залишилася жити в старій батьківській трикімнатній квартирі, яку мати перед відходом після довгих вагань оформила на мене.
На те була причина: коли мати захворіла й лягла пластом, доглядала за нею лише я. Марія завітала до нас лише раз.
— Олено, я не можу сюди приходити, — заявила вона мені прямо в коридорі, морщачи носа й навіть не роздягаючись. — Тут тхне ліками й цим… лікарняним духом.
У мене одразу голова починає боліти і паморочитися. Ти ж сама впораєшся, правда? Ти ж у нас сильна.
Відтоді вона хіба що дзвонила раз на тиждень:
— Ну як там мама? Не вередує? Ну бувай, у мене Максик кашляє.
Про квартиру сестра не знала — мама просила мене: «Не кажи Марійці, Олено, благаю. Вона ж спокою тобі не дасть…»
Час ішли, а заміж я так і не вийшла: то проблеми на заводі, то мамина хвороба, то вирішення чергових проблем Марійки… Так минуло багато років.
Бабусин дачний будинок, обшитий потемнілою вагонкою, за документами був спільним. Того травневого вихідного я приїхала туди, щоб посадити помідори.
Марія вже була там. Вона сиділа на веранді в шезлонгу, пила каву й розгадувала кросворд.
— О, Олено, приїхала? — вона навіть не підняла голови, продовжуючи вписувати літери. — Слухай, ми тут з Олегом прикинули: сарай треба зносити. Замість нього зведемо нормальну лазню з бруса.
— Лазню? — я зупинилася з відром у руках. — Навіщо нам лазня?
— Як навіщо? Відпочивати! — сестра нарешті звела на мене погляд. — Коротше, кошторис ми склали. З тебе сто вісімдесят тисяч.
Я відставила відро. Сто вісімдесят тисяч…
— Марійко… у мене стільки немає, — тихо відповіла я. — І… мені лазня взагалі не потрібна. Мені лікарі заборонили паритися, судини слабкі…
Марія відклала ручку й здивовано звела брову:
— Тобто немає? Ти ж тільки комунальні сплачуєш і їжу собі купуєш! Куди ти гроші діваєш? У тебе мають бути якісь заощадження!
— Заощадження є, — відповіла я після довгої паузи. — Я більше року збирала, щоб поїхати в санаторій, коліна пролікувати. Але тобі я їх не дам.
— Ну, ти завжди була егоїсткою, Олено, — зітхнула сестра, знову беручись за кросворд. — Тільки про свої коліна й думаєш. Гаразд уже… Придумаємо щось.
«Облагороджувати» дачу сестра незабаром передумала — її захопило щось інше.
Через два тижні ми святкували її день народження. За столом зібралися її друзі та родичі Олега.
У якийсь момент іменинниця, добряче перехиливши чарок, подивилася на мене й голосно промовила на весь стіл:
— Оленко, ну чому ти так дивишся на холодець? Набирай, давай, не соромся! У вас там на заводі в їдальні котлети, мабуть, з самого лише хлібного м’якуша роблять.
На кухні настала тиша. Мені стало пекуче ніяково.
— Давай я тобі перекладу цей холодець у контейнер, — продовжила сестра з удаваною турботою. — Забереш додому, хоч поїси нормального, домашнього.
А то ти в нас як справжній холостяк в спідниці — усе пельмені та пельмені куплені їси… Чи не так, Олегу?
— Та годі тобі, Марійко… — пробурмотів Олег, але сестра вже сяяла від власної “дотепності”.
Погляди присутніх звернулися до мене. Я повільно встала з-за столу, сухо мовила: «З днем народження, сестро», — і пішла.
Кілька місяців ми не спілкувалися. А потім настав той незабутній вівторок.
Марія зателефонувала ввечері, наче нічого й не було:
— Олено, ну… досить ображатися. Свої ж люди, скільки можна?
— Та я й не ображаюся, — мовила я в слухавку.
— Ось і добре! Слухай, а можна ми завітаємо до тебе завтра? Ну, я, Олег і Максик. Є важлива розмова.
Вони приїхали наступного дня. Двадцятирічний Максим одразу ж плюхнувся на мій диван, навіть не роззувшись толком, і поринув у сяйво екрана смартфона.
Олег сів поруч із дружиною на краєчок стільця.
— Отже, — урочисто почала сестра, склавши руки на грудях. — Юля, дівчина Максима, при надії. Знімати житло зараз вони не можуть, ціни просто захмарні. Квартира їм потрібна, Оленко. Розумієш?
— Розумію, — я глянула на племінника, який навіть не відвів очей від телефона. — І що вирішили? Іпотеку оформлюватимете?
Марія перезирнулася з Олегом, а потім витріщилася на мене, як на дурну:
— Яку іпотеку?! Ти ці відсотки бачила? Там без штанів залишишся! Ні. Максим із Юлею переїдуть сюди.
Я якраз робила ковток гарячого чаю, поперхнулася й сильно закашлялася. Марія підхопилася й почала безжально стукати мене по спині:
— Ну а що ти так реагуєш? — незворушно продовжила вона, сідаючи назад. — Ти тут одна живеш, місця — хоч овець паси. Аж три кімнати!
— Ти хочеш… — я нарешті прокашлялася й витерла сльози з очей, — щоб ми всі… разом тут тулилися?
— Та ні! — хмикнула сестра. — Вони житимуть тут удвох. Ну, потім із дитиною.
— А я куди? — майже німо вимовила я.
— Ти? Ну, ми підшукаємо тобі щось. Кімнату в комуналці або однокімнатку десь на околиці, знімемо на перший час… — сестра уважно, безсоромно подивилася мені в очі. — Слухай, ну справді, Олено!
Навіщо тобі одній стільки квадратних метрів? Ти не заміжня, ні дитини, ні кошеняти навіть, а тут — молода сім’я, їм жити треба!
У мене заклало вуха, як у літаку під час зниження. Кров вдарила в скроні.
Вона знову била в найболючіше.
Трохи помовчавши, я опанувала себе й сказала абсолютно спокійно:
— Ні, Маріє. Жити тут Максим не буде.
— Це ще чому?! — сестра аж подалася вперед.
— Тому що це моя квартира. А Максим нехай якось сам дасть собі раду. Зрештою, вони можуть жити у вас. У вас теж дві кімнати. Або нехай знімають.
— Ти що верзеш?! Яка кімната?! — розлютилася сестра, червоніючи. — У хлопця дитина на підході! Ти що, серця не маєш?!
— Це проблеми хлопця, — карбувала я кожне слово, — і твої, бо він твій син. Ти й так усе життя забирала моє. Речі, увагу, гроші. А тепер вам знадобилася ще й моя квартира?
Тут втрутився Олег, подавшись уперед і зробивши благальне обличчя:
— Олено, ну справді, будь людиною… Це ж просто метри. Зрештою, Марія — рідна сестра, вона теж має на них законне право, як спадкоємиця…
— Мовчи, Олегу, — холодно наказала я й знову поглянула на сестру. — А тепер слухайте мене уважно.
Мама нічого тобі не казала, Маріє, щоб ти спала спокійно й далі думала, що ти принцеса. Але ця квартира — тільки моя.
— Що-що? — закліпала очима сестра, раптом втративши весь свій запал. — Як це — твоя?
— А ось так.
Я підхопилася, вийшла в сусідню кімнату й за хвилину повернулася з цупкою папкою. Діставши документ, я поклала його на стіл просто перед носом у сестри.
— Ось. Дивись. Дарча. Мама оформила її за пів року до свого відходу. Знаєш, що вона мені тоді сказала?
«Марічка тебе на вулицю викине, якщо я цього не зроблю». Мама все розуміла, Маріє. Квартира моя. І я не збираюся дарувати її твоєму Максиму.
Марія сиділа нерухомо, витріщивши очі на печатку. У неї ледь затремтіло підборіддя — точно так само, як у дитинстві, коли їй не купували нову ляльку або коли я не хотіла віддавати свою цукерку.
У дитинстві ця маніпуляція діяла безвідмовно, мама одразу бігла їй на допомогу. Але зараз мами не було.
— Збирайтеся й ідіть, — сказала я.
Потім повернулася до племінника, який нарешті відірвався від екрана й перелякано дивився на матір.
— А ти, Максиме, навчися брати на себе відповідальність. Зміг зробити дівчині дитину — зможеш і житло знайти. Чоловіком ставай, саме час.
Максим мовчки знизав плечима, встав і пішов до дверей першим. За ним, ковтаючи сльози гніву та образи, вибігла Марія, а Олег дріботів позаду…
З того дня минув рік. Сестра заблокувала мене скрізь — і в месенджерах, і в соцмережах.
Від спільних знайомих я дізналася, що Максим розійшовся з Юлею ще до пологів і досі живе з батьками, граючи в комп’ютерні ігри.
Вечорами я сиджу на своїй великій, світлій кухні й спокійно читаю книжки. Мені легко дихати. Нікуди не треба бігти, не треба нікого тягнути на собі й почуватися винною за власне існування.
Але іноді по спині пробігає неприємний холодок. Адже ми ж рідні… А тепер у мене немає ні мами, ні сестри.
